Українське бароко в Росії

Наприкінці XVII — на початку XVIII столітть у звязку із реформами Петра I в Росії на вищих церковних посадах опинилась значна кількість церковних ієрархів — вихідців з тогочасної України. Вони внесли деякий вклад і в архітектурні смаки тогочасної Росії. На багатьох спорудах означились впливи Україна|українського мистецтва, а деякі збудовані безпосередньо в стилі козацького (українського) бароко. До найкращих зразків українського мистецтва на теренах Росії належать комплекс Троїцького монастиря в Тюмені та Воскресенський собор в Старочеркасськой.

10.Становлення та розвиток української національної культури в першій пол. ХІХст. Сьогодні національна свідомість є все проникаючою дійсністю, і важко уявити, що на початку XIX ст. у Східній Європі, як, власне, і в більшості країн світу, вона була лише туманним поняттям, яке повільно набирало обрисів. Це не значить, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Люди завжди відчували велику прив'язаність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій. Але до недавнього часу етнічна належність не розглядалася як основний критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами. Інакше кажучи, український, російський чи польський феодал відчував, то має більше спільного з феодалами інших країн, ніж із селянами чи міщанами власної країни. Й лише у XIX ст. починає формуватися нове поняття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. На Україні, як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних тем нової та новітньої історії.

У першій половині XIX ст. в Україні культура розвивалася передусім в умовах національно-культурного відродження українського народу, під впливом антикріпосницького визвольного руху, а також революційних ідей, ідей утопічного соціалізму, романтизму та інших, які йшли з Західної Європи. Саме розвиток української культури був яскравим виявом дальшого формування української нації, відродження самосвідомості українського народу, його прагнення до утвердження себе як самобутнього окремого народу.

Провадячи русифікаторську політику в Україні, царський уряд на початку XIX ст. включає її навчальні заклади до загальноїмперської освітньої системи. Заходами Міністерства народної освіти на території України створюються Харківська й Київська шкільні округи, а Волинь відходить до Віденської округи. У 1804 р. в школах заборонено вивчення української мови, викорінюється самосвідомість українців, зазнає утисків культурно-просвітницька діяльність, мережа шкіл скорочується. Шкільна освіта в Україні набула такої ж структури, як і в Росії: училища — парафіяльне (школа) й повітове; гімназія, університет. Загальна освіта для простого люду обмежувалася релігійним вихованням (на неї держава не виділяла коштів), а середня й вища були доступні лише для представників заможних верств дворянства, поміщиків та чиновників. Серед заснованих у першій, половині XIX ст. вищих, привілейованих чоловічих і станових жіночих навчальних закладів були: Харківський (1805) і Київський (1834) університети; інститути шляхетних дівчат у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1833), Києві (1838); ліцеї в Одесі (1817) та Ніжині (1820), а також 19 гімназій і З кадетських корпуси. У 50-х роках XIX ст. в українських землях загалом існувало лише 1300 початкових шкіл, в них навчалося 67 тис. учнів. У Східній Галичині початкову освіту здобуло тільки 14% дітей шкільного віку.

Важливими центрами наукової та культурно-освітньої роботи в Україні були Харківський і Київський університети, які до середини XIX ст. підготували понад 4, 5 тис. фахівців з різних галузей знань.

У Харківському університеті склалася славнозвісна математична школа на чолі з відомими вченими, професорами Т. Осиповським і М. Остроградським. Перший з них був автором тритомного "Курсу математики" — одного з найкращих на той час посібників для студентів у цій галузі, а М. Остроградський зробив вагомий внесок у розробку проблем математичного аналізу. Перший ректор цього університету І. Рижський плідно працював у галузі української культури і філософської думки. Професор політекономії, статистики і слов'янознавства І. Срезнєвський, один із засновників харківського гуртка поетів-романтиків, давав у своїх працях гідну відсіч реакційним твердженням з історії Київської Русі натхненника "москвофілів" М. Погодіна, який, зокрема, намагався довести, що українського народу не існує.

Значний внесок у розвиток української історичної думки й народознавства зробили вчені Київського університету. Перший його ректор М. Максимович написав понад 100 праць з археології, етнографії, ботаніки, історії та філософії. 1834 р. він створив Тимчасову комісію для розгляду давніх актів. На основі зібраних нею документів було засновано 1852 р. Київський центральний архів постанов, що став джерельною базою для вивчення української історії.

У формуванні політичної й національної свідомості українського народу важливе місце належало працям М. Костомарова, П. Куліша та М. Маркевича. В "Історії Малоросії" (т. 1-5, 1842-1843 pp.) М. Маркевич уперше висвітлив історію українського народу як окремої, самобутньої етнічної й політичної спільноти, показав негативні наслідки його входження до Росії, обстоював право України на самостійний розвиток. Історик, етнограф і письменник М. Костомаров виступав на захист української мови й культури, проти шовіністичної польсько-шляхетської та великодержавної російсько-монархічної історіографії. Не завжди послідовні, часом суперечливі суспільно-політичні й історичні погляди цього вченого не применшують його вагомого внеску до скарбниці вітчизняної історичної науки, Ідею українського культурно-національного відродження проводив у своїх численних історичних працях і художніх творах П. Куліш, його літературно-наукові збірки "Записки о Южной Руси" (1856-1857) та історичний роман "Чорна рада" — хроніка 1663 року (укр. і рос. мовами, 1845-1847) є важливим джерелом для вивчення історії України. У розвитку української мови та літератури важливу роль відігравали І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко. Новий якісний стан в українській культурі пов'язаний з творчістю Т. Шевченка. Його "Кобзар" (1840), поема "Гайдамаки" (1841) та інші твори стали епохальним явищем. Шевченко поставив у літературі кардинальні питання суспільного життя, зробив її знаряддям виховання національної свідомості народу і закликав його до боротьби за незалежну українську державу. Він підніс українську літературу, всю культуру на рівень найвищих досягнень світової художньої творчості й забезпечив їй міжнародне визнання.

З давніх-давен життя українців супроводжували пісні й музика, що не замовкали навіть у найтяжчі часи неволі. Колядки, щедрівки, веснянки, колискові, весільні, купальські, обжинкові та інші пісні передавалися з покоління в покоління, а кобзарі та лірники своїми піснями патріотичного та національно-визвольного змісту закликали народні маси до боротьби проти гнобителів

1857 p. M. Маркевич видає збірку українських пісень з нотами. Знаменною подією в музичному житті 50-х років XIX ст. було створення відомим оперним співаком і композитором С. Гулаком-Артемовським першої української опери "Запорожець за Дунаєм". У той час в Галичині жив і творив композитор-професіонал М. Вербицький — автор 12 оркестрових рапсодій на українські теми, кількох оперет і багатьох композицій для хору. Він же написав музику до народного гімну "Ще не вмерла Україна", яка використовується як мелодія гімну в нинішній українській державі.

На початку XIX ст. існувало чимало невеликих театральних груп — І. Штейна, К. Зелінського, Д. Жураховського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших. Великої популярності набули професійні театральні колективи Києва (1805), Полтави (1810), Харкова (1812). На сцені Полтавського театру І. Котляревський поставив 1819 р. свої безсмертні твори «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». У театрах України працювали такі видатні актори, як М. Щепкін та К. Соленик.

Українське мистецтво першої половини XIX ст. розвивалося в умовах кризи феодально-кріпосницької системи, зародження капіталізму, посилення соціального й національного гноблення. З поширенням ідей просвітництва воно поступово звільняється від середньовічних канонів, набуває світського характеру, оновлюється його система художньо-виражальних засобів. Значний вплив на український живопис справляла Петербурзька Академія мистецтв, твори випускників якої — Д. Безперечного, І. Сошенка, К. Павлова, Т. Шевченка та інших сприяли утвердженню реалістичного напряму в мистецтві.

На розвитку української архітектури цього періоду позначилися загальні класичні канони і прийоми західноєвропейської архітектури. Окрасою Києва стали будинки міського театру (арх. А. Меленський), Університету та інституту шляхетних дівчат (арх. В. Беретті), Одеси — будинок театру (арх. Т. де Томон). З посиленням кріпосництва у сільській місцевості виник своєрідний тип палацової архітектури в поміщицьких садибах — палаци К. Розумовського в Ватурині, маєток Ґалаґанів у Скопиринцях (обидва на Чернігівщині). У садово-архітектурному мистецтві відбувся перехід від регулярного планування до ландшафтних парків — ансамбль "Олександрія" в Білій Церкві на Київщині, дендропарк "Софіївка" в Умані на Черкащині й багато інших.

Українська культура першої половини XIX ст. розвивалася в складних соціальних, економічних і політичних умовах. Але, незважаючи на це, вона виступала рушійною силою в боротьбі народу за соціальну свободу й національне визволення.