logo
GOS_1

12.Українська культура на межі хіх-хх ст.

Освіта . Під тиском революційних подій царизм змушений був відмінити укази щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з 13,6 тис. У 1897 році до 18,7 тис. у 1911році. А в 1912 році було відкрито досить багато вищих 4-річних початкових училищ. Але в цілому рівень освіти в Україні був незадовільним. У 1914 – 1915 роках в Україні було всього 452 середні школи, в яких навчалося 140 тис. учнів, та 19 вищих навчальних закладів, в яких навчалося 26,7 тис. студентів.

У Західній Україні освітянський рівень був ще гіршим, оскількі його гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240) не мали шкіл. А на Буковині була тільки одна гімназія.

Напередодні революції 1917 року ситуація з освітою дещо поліпшилася. В Україні налічувалося вже 27 вищих учбових закладів, у яких навчалося 35 тис.студентів. Проте на всій території України не було жодного навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

Наука. Початок ХХ століття був сприятливим і для розвитку української науки. Д.Заболотний першим запропонував ефективні шляхи боротьби з чумою. Вчені-ботаніки С.Навашин і В.Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, що відкрився в Одесі у 1908році.

У виведенні авіації на чільне місце серед надбань людства важлива роль належить військовому льотчику П.Нестерову, який під час служби в Україні у 1913-1914 роках продемонтрував ряд способів найвищого пілотажу, в томучислі знамениту «мертву петлю». Київське товариство повітроплавання (1907-1916) прославили І.Сікорський (батько вертольотобудування), Ф.Андерс – творець першого вітчизняного дирижабля та інши.

Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д.Рожанський, Т.Кравець, М.Пильчиков. Технічному прогресу металургії присвятив своє життя М.Курако. Проблемами промислового розвитку Донбасу займався Л.Лутугін.

Історичну науку України гідно представляли О.Єфіменко, В.Барвінський, Д.Багалій, І.Лучицький, В.Іконников та інши. Український археолог В.Хвойко відкрив перші пам»ятки Трипільської культури.

У 1910 році було засновано Кримське товариство дослідників природи.

У 1907-1909 роках було видано «Словаря української мови» Б.Гринченком.

У 1912 році в Одесі була проведена перша операція лікаря В.Філатова.

Література та містецтво. Нових здобутків досягла в тих складних і суперечливих умовах суспільного життя українська література, представлена плеядою таких імен як І.Франко, Л.Українка, М.Коцюбінський, В.Вінниченко, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, О.Маковей, О.Кобилянська, робітничий поет П.Махиня, О.Олесь(Кандиба) та інші.

У 1903 році у Відні було перше повне видання українською мовою «Біблії». М.Комаров у 1903 році видав бібліографічний покажчик «Т.Шевченко в литературе и искусстве». За редакцією В.Доманицького вийшло перше повне видання творів Т.Г.Шевченко

Піднесенню громадської ролі українського театру сприяли М.Кропивницький, І.Капенко-Карий, П.Саксаганський, М.Заньковецька. У 1907 році М.Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр.

Далі розвивали музичну культуру М.Литвиненко, С.Крушельницька, О.Петрова, М.Садовський та інші співаки, а також композитори М.Лисенко, М.Леонтович. Готувала акторські кадри музично-драматична школа, заснована М.Лисенком в 1904 у Києві. Талановитий живописець І.Труш організував у 1905 році у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно «Геть із Запоріжжя», автором якого був племінник Т.Шевченка та учень І.Репіна Ф.Красицький.

В архітектурі почаатку ХХ століття в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн з характерними для нього природними декоративними формами. У Києві типовими спорудами є будинок з химерами архітектора В.Городецького, Державний банк, перший в Україні критий ринок на Бесарабській площі.

Отже на початку ХХ століття в результаті подальшого економічного,

політичного і культурного розвитку, революційних подій 1905-1907 років

очевидною стала необхідність глибоких соціальних та економічних

перетворень в Україні, народ продовжував боротися за своє національне

самовизначення.

Традиційний устрій починав розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції ідеологією. На Україні на передній план виходять дві ідеологічні течії – націоналізм та соціалізм.

Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів починають усвідомлювати, що національних рух, позбавлений соціалістичного виміру, має невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницьки рамки. Одночасно чимало українських соціалістів розуміють, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься суспільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців.

В перші роки ХХ століття все ще існує велика різниця між українцями Російської імперії та їхніми західними співвітчизниками. В Києві все ще забороняється публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існують українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети політичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртується у невеликі, зосереджені в містах громади, в Галичині та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працює в тісному контакті з селянством у товариствах “Просвіта”, кооперативах,

політичних партіях.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борсалися в трясовині злиднів; поширеним явищем є неписменність селян, а національна свідомість багатьох дуже низькою.

До того ж тривають гострі розходження між українофілами та русофілами.

Отже, початок ХХ століття характерізується економічною кризою і загостренням соціальних суперечностей, які стали причиною подальшої активізації суспільно-політичного і національно руху.