82. Християнство як світоглядне підґрунтя культури Візантії. Іконопис

На ісихаський період припадає домінування Молільного чину в іконостасі. Українські чини Моління містили зображення українських святих Антонія і Теодосія Печерських.

Особливе значення для художньої системи іконостасу мала ікона "Нерукотворного образу". Окремі іконостасні ікони виявляють стилістику цілісного комплексу іконостасу, всієї художньої культури. Його структура підпорядкована виявленню богословської ідеї, що втілювалась через художньо-естетичні засоби. Філософський сенс кожної з ікон виявлявся у трансформуванні світоглядно-естетичних принципів середньовічного мистецтва.

У результаті дослідження з'ясовано вплив естетичних концепцій на іконографію, особливості розвитку української середньовічної художньої культури, її стилістичні характеристики, пов'язані із духовними, філософсько-богословськими напрямами та середньовічним світорозумінням.

Опрацювання значного пласту джерельного матеріалу дало змогу на підставі його аналізу окреслити закономірності формування іконографії і дійти до таких висновків:

Естетичним підґрунтям українського іконопису стали філософсько-богословські концепції Візантії, трансформовані у власну світоглядну парадигму. Українська ікона практично втілює середньовічні концепції краси, світла, образу, розуміння простору і часу, канону. З'ясовано, що факторами і засобами українського іконотворення є просторово-часові співвідношення, які виявлялися в іконографічних творах, концепції символу, образу, канону, естетичні категорії світла, краси, літургійна естетика. Встановлено, що естетична сфера української середньовічної культури спиралась в основному на принципи візантійської естетики, але з огляду на відмінність свого світовідчуття не може ототожнюватися із нею. В українській естетичній свідомості розуміння краси відрізнялось від сформованого візантійською культурою і мало радше чуттєвий характер, тому можна говорити, що й ікона - цей найяскравіший прояв українського середньовічного бачення божественної краси та сконцентроване її втілення є іншим. В українських іконописних пам'ятках - свідченнях високого естетичного рівня майстерності та своєрідності естетичного бачення світу висока трансцендентна краса оживала.

Теоцентрична модель світу виражалась в українській іконографії через середньовічний хронотоп, який є певною "системою координат" доби і відображає світоглядні особливості Середньовіччя. Він втілювався в образній системі ікони. Важливість часово-просторових співвідношень, їх розуміння проявляється у трактуванні простору і часу в іконі, організації структури її зображення. Символічна мова ікони формувалася на основі особливостей мислення, символічний характер якого сприяв окресленню окремої категорії символу візантійськими філософами-богословами. Умовність художньої мови базувалась на апофатичному богослов'ї, яке найвиразніше прочитується у концепції "неподібних подоб" Псевдо-Діонісія. Світоглядні особливості, розуміння краси, як у візантійській, так і українській естетичній свідомості, закріпив канон. Він догматизував значення ікони, уніфікував її стилістичні принципи. Українські ікони зберігають візантійську іконографічну схему, вносячи інновації через своєрідне розуміння кольору та канону, дещо вільніше трактування якого стає характерною рисою української ікони. Розуміння ж кольору в українському іконописі випливало із життєствердного світосприймання, яке не орієнтувалося на строгі візантійські приписи.

Категорія світла, що через дискусії про природу фаворського світла набуває особливої актуальності, змінює структуру та стилістичні особливості як візантійської, так і української ікони. Її роль в українському іконописі зростає наприкінці ХІV ст. з поширенням ісихазму. На світлоносність ікон вплинула також тотожність понять краси і світла. Середньовічне мистецтво, що мало майже цілковито літургійний характер, тому через своє призначення опиралось на літургійні принципи. Літургійна основа ікони вплинула на форми іконописного виразу, розвиток яких відбувався паралельно із розвитком богослужбових форм та обрядів. Літургійний символізм ікони пов'язаний із зображальністю богослужіння, оскільки ікона та богослужіння представляли різними засобами одну і ту ж візію краси трансцендентної дійсності. Не будучи точними еквівалентами літургійних текстів, ікони ставали їх іконографічними коментарями. Формування художнього образу ікони пов'язане із канонічними, літургійними, апокрифічними літературними джерелами. Сакральний літературний текст трансформувався в іконографічний.

Стиль іконописних українських пам'яток не тотожний візантійському. Власний стилістичний напрям базувався на адаптованій та переосмисленій візантійській традиції і традиціях княжої доби. Окрім стилістичних рис палеологівського мистецтва, в українській іконі присутні пізньоготичні ремінісценції, особливо у к. XV ст. готичний струмінь означував впливи естетики натуралізм західного мистецтва. В іконах ХІV - XV ст. найтривкіші традиції ранньопалеологівської доби, співіснують із архаїчними тенденціями та ісихаськими стилістичними ознаками.

Українська ікона ХІV - XV ст. відображала духовні пошуки Середньовіччя, втілюючи філософсько-естетичні концепції палеологівської доби. Проте особливості українського світогляду та духовного життя позначилися на стилістиці українського іконопису, який втілює засади власного естетичного світовідчування.