61. Українська культура другої половини XX століття

За насиченістю і масштабами подій, вагомістю їх наслідків цей період новітньої української історії не має собі рівних.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. Їй довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об´єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

Так, війна з фашизмом забрала мільйони людських життів, але стійкість і мужність грамадян України поставили її серед провідних держав-переможниць з почесним правом співзасновника Організації Об´єднаних Націй. Безсумнівно, обмеженою, багато в чому формальною була державність України, та саме в її межах завершилось об´єднання українських земель. Країна терпіла великі матеріальні нестатки, але високо піднесла жагу знань, авторитет книги, престиж освіти. У системі тодішніх духовних цінностей формувались як ідейні прибічники існуючої системи, так і її опоненти.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів — картини "Колгоспниці з Турянської долини" А. Ерделі, "Лісоруби" Г. Глюка і багато інших.

За приземленістю мистецьких сюжетів, їх певною скутістю, виробничою проблематикою виразно простежується тенденція до осягнення духовного світу трудівника, повнокровності його образу, внутрішньої краси.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розширити коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років — феномен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В. Симоненка, "Атомні прелюди" М. Вінграновського, "Соняшник" І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, А. Роговцевої, Б. Ступки.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідеологічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Зусиллями багатьох поколінь науковців формується науковий простір, в якому здійснюються фундаментальні відкриття, втілюються в життя наукові ідеї прикладного значення.

У 70—80-х роках XX ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Запроваджено восьмирічне загальне навчання (всеобуч), на його основі здійснено перехід до загальної народної освіти. Початкова школа мала тепер трирічну програму навчання.

Українська школа пройшла разом зі своїм народом важкий шлях випробувань, нагромадила значний досвід педагогічних пошуків, виховної діяльності, формування особистості.

Розвиток української культури в 40—80-ті роки XX ст. став уже історією, але цей період є епохальною ланкою культурного процесу в Україні.

43.Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо, Брунеллескі. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.

Культура Відродження (Ренесансу) становить не надто довгу епоху. Хронологічно європейське Відродження триває близько чотирьох століть – кінець ХІІІ ст. – до початку ХУІІ ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію.

У соціально-економічному й політичному відношенні, а також хронологічно, епоха Відродження у цілому лишається у межах Середньовіччя, рамках феодалізму, хоча і з цього погляду вона багато в чому є перехідною. Що ж стосується культури, то тут Відродження дійсно становить зовсім особливу, перехідну епоху від Середньовіччя до Нового часу.

Саме слово “ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, “відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.).

Відродження виникло на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку й зазнало великих змін. Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити “співрівної” Богові, роль “другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її “божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси.

Епоха Відродження викликала глибокі зміни в усіх сферах культури і перед усім в релігії. Криза католицизму призвела до виникнення на початку ХУІ ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм – третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних благ.

Церква буквально потопала в розкоші й багатстві, вона втратила усіляку міру в своєму прагненні до влади, збагачення і до розширення земельних володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче незадоволення і нарікання в адресу папи.