36.Монголо-татарська навала та її наслідки для давньоруської культури.

На кін XII – поч XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. У 1240 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ. завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич. 3 того часу Київська Русь як незалежна держава перестає існувати, на її землях встановлюється багатолітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’ян:

– Руйнація та падіння ролі міст.

– Занепад ремесла і торгівлі. призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей , що спричинило занепад торгівлі.

– Демографічні втрати.

– Знищення феодальної еліти.

-Знищення пам’яток культури.

Залежність руських земель від завойовників проявлялася у 3 сферах: економічній, політичній, військовій. Київ втрачає значення не лише політичного і економічного, а й церковного центру. Монголо-татарська навала мала для Русі катастрофічні наслідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад.

Багато пам яток архітектури Києва та інших українських міст було зруйновано внаслідок монголо-татарської навали, та були і феномени. Наприклад мозаїка Софіївського собору , на якій зображено Оранту залишилася цілою і неушкодженою протягом багатьох століть , незважаючи на багаторазове руйнування всього собору.

Влада Орди над підкореними народами була кривавим брудом монгольського іга, воно не тільки гнітило , а й ображало душу народу , який ставав його жертвою. Спочатку за своїм культурним розвитком Київська держава перебувала на рівні передових країн середньовічної Європи. Однак непоправного удару завдали монголо-татари, зруйнувавши державу, її господарство, матеріальну й духовну культуру. І все ж державницькі традиції давньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі утворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня спадкоємиця Русі з центром у Києві.

40.Братства і рух за реформи церкви й освіти

У XVI ст., на тлі посилення боротьби між реформацією та контрреформацією, за умов перебудови правових підстав русько-литовського суспільства і підготовки до утворення конфедеративної держави, загального культурного прогресу в Речі Посполитій та загострення соціальних і національних протиріч, необхідність реформування православної церкви і пов’язаної з нею системи культури й освіти стала нагальною. Рух, що привів до утворення та активної діяльності братств, став потужним стимулом до такого реформування.

1544 р. у Львові створено Успенське братство. До кінця століття братства виникли в Рогатині, Красноставі, Бресті, Городку, Комарні й Любліні, а в першій чверті наступного століття вони вкрили вже і Волинь, і Київщину, і навіть малонаселене Поділля. Гучний тоді конфлікт розв’язався на їх користь.

1615 р. дружина мозирського маршалка Лозки Єлизавета (Галшка) Гулевичівна (1575 — 1642 рр.) відписала свої маєтності в Києві заснованому нею Богоявленському монастирю, школі й шпиталю, чим було покладено початок Київському братству. І Гулевичівна, і її чоловік належали до значних великопанських родів, але й для них це був великий і щедрий дар, що свідчив про безкорисливу відданість справі національної культури.

Львівське, Луцьке та Київське братства відігравали найвизначнішу роль у релігійно-культурному русі, очоливши братський рух в Галичині, на Волині та в Подніпров’ї.

Братства були громадами релігійнокультурними і, насамперед, саме братствами, тобто неофіційними, неформальними, «антиструктурними» об’єднаннями людей, відданих національно-релігійній ідеї.

Розгорнувши активну діяльність по створенню шкіл і шпиталів, енергійно втручаючись у справи церковні з метою викорінення корупції й відродження старохристиянської моральної та ідейної чистоти, братства одразу вийшли з-під контролю церковної ієрархії й почали боротьбу за ставропігію, тобто пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик.

Львівська братська школа, заснована 1585 р., одразу завоювала авторитет своїми підручниками та словниками. Перший такий підручник грецької і книжно-української мови та просодії (віршознавства) склав ректор школи грек Арсеній, еласонський архієпископ. Називався підручник «Адельфотес» (по-грецьки — братство). Тут працювали брати Зизанії, Памво Беринда — автор згадуваного словника та багато інших дидаскалів (вчителів), яких ми згодом зустрінемо в Києво-Могилянській академії.

41. РозвитоккультуриукраїнськогоРенесансувідбувавсяпідвпливомідейзахідноєвропейськогоРенесансу, Реформації та культури барокко. На ґрунтібагатогодосвідукиєворуськоїдуховностітворчозасвоюваласьзахідноєвропейська, в тому числігрецька культура. Широко розповсюджується в Українінеоплатонізм, особливо твори Псевдо-ДіонісіяАреопагіта, а такожідеїісихазму (ісихія - спокій, німотність), щовиник у Візантії в XIV ст. Для ісихазмухарактернебезпосереднєєднаннялюдини з Богом шляхом самозаглибленнялюдини у власнийвнутрішнійсвіт. Не розумом, а безпосереднімекзистенціальним актом самозаглиблення у глибинисвоєїдушілюдинадосягаєпросвітління, баченняістини. Для ареопагітизму ж характерна ідеяапофатизму, щопроголошуєнеможливість позитивного осягненнясправжньогобуття - Бога розумом, оскількибуття Бога знаходиться в іншомувимірі, ніжпануваннябуттяпізнаванних речей. Бог не річ, а особистість, а тому осягається через посередників - ангелів, архангелів. Божественний Абсолют - безоснов-на безодня, Божественненіщо, а стосовноінших є творчим початком Всесвіту. Крімідей Платона та неоплатонізму, в Українівідроджуютьсявідоміще з КиївськоїРусіідеїАрістотеля. Відбуваєтьсясвоєрідний синтез неоплатонізму та арістотелізму на ґрунтіукраїнськоїментальності. Ідеїарістотелізму почали широко розповсюджуватисяпісля того, як київські книжники переклали твори з метафізики, логіки, астрономії і видали книгу «Арістотелеві врата». Перекладенітрактати з логікиіранськогофілософа-містика ХІ-ХІІ стст. Аль Газалі «ЛогікаАвіасафа», твори європейськихученихсприялипожвавленнюінтересу до пізнанняПрироди та Людини.

ВУкраїніпоширюютьсяідеїгуманізму, щознайшливідображеннявтворахмислителіві, зокрема, філософів. КультураукраїнськогоРенесансувідроджувалаантичну культуру. Українськімислителі справили помітнийвплив на розвитокідейгуманізму в Європі. Українецьмагістр Лукаш викладав у Краківськомууніверситеті, склавпідручник з епістолографії (чистописання). ПрофесорримськоїлітературиПавло Русин з Кросно користувався авторитетом у польськихлітераторів-гуманістів. ВихованецьКраківськогоуніверситетудро-гобичанинЮрійДрогобич (Костермак) - відомий у світівчений з астрономії, математики та медицини, ступінь доктора медициниотримав у Болонськомууніверситеті і там же обраний деканом медичного факультету. На протязі XIV-XVI стст. понад 800 українцівнавчались у Краківськомууніверситеті і багато - в університетахІталії, Франції, Голландії, Чехії, Австрії.

Поширеннюідейгуманізму в Україні та філософськоїосвітисприялаЗамойськаакадемія, відкрита у західноукраїнськомумістіЗамо-стя (1595) за сприяннямШимонаШимоновича, якийзгодом став відомимпольськимпоетом. Закадеміївийшливідомідіячікультури та науки: КасіянСакович, ІсайяКозловський, Сильвестр Косів, якізгодомвикладали у Києво-Могилянськійакадемії.

17. Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського (1882—1885), О. Шпенглера (1880—1936), А. Тойнбі (1889—1975) та інших вчених. М.Я. Данилевський — відомий російський природознавець, що здійснив спробу теоретично обгрунтувати концепцію багатолінійного і замкненого розвитку культури на основі застосування методології систематизації в біологічній науці. В історії людства він виділив одинадцять самобутніх типів культури: індійську, китайську, іранську, єгипетську, халдейську, грецьку, римську, аравійську, германо-романську і слов'янську. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Самобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерел теорії панславізму і шовінізму.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури О. Шпенглера, який виклав її у своїй знаменитій книзі "Занепад Європи". Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обгрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є "живим організмом" і має свою історію. Він заперечував існування загальнолюдської культури, доводячи, що всесвітня історія складається з історії восьми замкнених у своєму розвитку великих культур. До таких культур вчений відносив китайську, індійську, єгипетську, аполлонівську, візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську) і культуру майя. На історичну арену виходить російсько-сибірська культура, яка перебуває у стадії становлення. Кожна культура, на думку вченого, має свою долю і живе приблизно 1000—1500 років. Потім культура вмирає і сліди від неї залишаються у формі цивілізації. Концепція долі є основоположною у філософії культури О. Шпенглера.

На думку О. Шпенглера, наближається час смерті "фаустівської культури" і в двохтисячному році вона продовжить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалися антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська та інші. Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п'яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А. Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації економіки буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — "вільнодумною