5. Деякі вчені в структуру культури включають субстанціональні і

функціональні елементи, що характеризують сутність культури. Так,

згаданий американський вчений Л. Уайт у структурі культури виділяє три

підсистеми: технологічну, до якої належать знаряддя праці і техніка їх

використання (знаряддя праці, сировина, технологія виробництва, засоби

нападу і захисту); соціальну, яка включає стосунки між людьми і

відповідні типи поведінки (економічна, політична, моральна, військова і

професійна культури); ідеологічну, до якої входять знання, ідеї,

філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції,

релігія. Визначальною, на думку вченого, є технологічна система,

оскільки від неї залежить вся життєдіяльність людей.

Відомий російський культуролог Л.Н. Коган виділяє два блоки в системі

культури: субстанціональний і функціональний. Субстанціональний блок

включає цінності культури, тобто речі і твори, що опредмечують культуру

даної епохи, а також норми культури і вимоги, які пред?являються до

кожного члена суспільства. Сюди ж входять норми права, моралі, релігії,

норми повсякденної поведінки та спілкування людей (етикет). Лише

неухильне виконання названих норм і вимог дає право людині претендувати

на звання культурної. Субстанціональний блок складає основу культури.

До функціонального блоку входять традиції, обряди, звичаї, різні

заборони (табу), що забезпечують функціонування культури. Ці засоби не

узаконені правовими нормами і в народній культурі вважалися головними. З

появою професійної культури виникають спеціальні інститути, що

забезпечують відтворення, збереження, передачу і споживання культури.

Вказані блоки культури взаємозв?язані між собою.

Отже, структура культури є досить складним і багатогранним явищем. Всі

складові її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему

культури. У широкому розумінні культура — це штучне явище, створене

людиною. Саме через культуру пізнається людина як суспільна істота і

соціально-діяльна особа, реалізується людське "Я".

29. "Слово о полку Ігоревім". Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є "Слово о полку Игореве, Игоря, сына Святослава, внука Ольгова". Знайшов цей знаменитий твір під кінець XVIII ст. граф Мусін-Пушкін у Спасо-Ярославському монастирі на Московщині й у 1800 році видав. Про автора "Слова" на сьогодні нічого певного нам невідомо. Очевидно, ним був князівський дружинник, сучасник описуваних подій і людина світська.

Велич "Слова" полягає в тому, що за невдалим походом Ігоря автор зумів роздивитись суть суспільних процесів свого часу, піднестися до високих регістрів історичного мислення, висловити найпрогресивніші на той час думки, що зводилися до ідеї: тільки під знаменом єдності може розквітати українська земля.

Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається "Повість врем'яних літ", яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 році. За змістом — це складний твір. До нього увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками та редакторами. Головна мета, яку поставив перед собою Нестор — з'ясувати походження Русі. Досліджуючи це питання, він першим серед істориків створює "норманську" теорію, виводячи князівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб довести незалежність Русі від Візантії, яка на ті часи становила реальну небезпеку для молодої держави українців. "Повість врем'яних літ" — літературно-енциклопедичний твір, у якому читач знаходив відповіді на всі питання історії, що його цікавили. Тут ми бачимо першу спробу серед вітчизняних дослідників описати історію східних слов'ян, визначити місце Русі в загально-історичному процесі, пов'язати свою історію зі світовою.

Остромирове Євангеліє. Євангеліє — апракос, написане великим красивим уставним письмом, причому розмір букв поступово зростає до кінця книги (від 5 мм до 7 мм). Текст написаний у два стовпчики по 18 рядків на площі близько 20x24 см. Численні багатобарвні ініціали, фігурні заставки, зображення євангелістів (Іоана, Луки і Марка), що виконані з вражаючою майстерністю; в тексті вживається кіновар. Рукопис складається з 294 аркушів пергаменту доброї, але не найвищої якості: є листи із зашитими розрізами і з дірками, які були до написання тексту. Ініціали, які яскраво розфарбовані зеленою, червоною, блакитною і білою фарбами та обведені чистим (накладним) золотом — найпомітніша особливість художнього оформлення Остромирового Євангелія. Кожен з них оригінальний, відрізняється особливим малюнком і комбінацією кольорів. Загадковими для дослідників залишаються східні риси в малюнках заголовних букв, що зображають голови хижих птахів, фантастичних химер — крокодилів та саламандр. В складний геометричний орнамент ініціалів вміло вписані і людські обличчя (в профіль або фас). Таким чином «Остромирове Євангеліє» — найдавніша точно датована об'ємна рукописна пам'ятка, створена на Русі (за винятком віднайденого у 2000 році російськими археологами Новгородського кодесу, який, попри те, є пам’яткою зовсім іншого характеру). В ньому, крім особливостей загальнодавньоруських, відбито й такі мовні особливості, які згодом стали характерними для мови українського народу. «Остромирове Євангеліє» є одним із важливих джерел вивчення старослов'янської і давньоруської мов.Зберігався рукопис у Софійському соборі в Новгороді.

Ізбо́рники 1073 та 1076 рр. — пам'ятки давньоукраїнського перекладного письменства, створені для чернігівського князя Святослава Ярославича, відомі також як Ізборники Святослава. Вважається, що Ізборник 1073 року переписано з болгарського ориґіналу — збірника царя Симеона. Обидва Ізборники містять статті релігійно-морального характеру, матеріали з граматики, поетики, риторики; стверджується користь знань і читання книжок.

Попри те, що Ізборник переписано з болгарського ориґіналу, кількість церковнослов'янізмів та старослов'янізмів у мові документа незначна. Це одна з тих пам'яток, що демонструє велику кількість типових давньоукраїнських (давньоруських) рис, як от повноголосся, закічення -ть у третій особі дієслів, часта плутанина звуків «ѣ» з «и», з одного боку (що свідчить про звучання «ѣ» як «і»), та «и» з «ы», з другого боку; це засвідчує, що в добу написання Ізборника відбувалося (або відбулося) злиття давніх «и» з «ы» в один звук — середній український «и».