logo search
культурологія

11. Український фольклор: головні ознаки, теми, система жанрів та відомі пам’ятки.

Із глибини віків до нас дійшли неперевершені зразки усної народної творчості українців — фольклору. Фольклор - це різножанрові твори, що виникли в давнину в певному середовищі, які передавали з уст в уста. Авторів казок, пісень, легенд, прислів'їв здебільшого ніхто не знав. Талановиті оповідачі й співці передавали в усній формі фольклорні зразки, додаючи щось своє. Наявність багатьох варіантів свідчить про популярність фольклорних творів у народі. Фольклор — явище національне. У ньому відображені духовна сутність українського народу, його національний характер, особливості менталітету , мрії і прагнення. Для фольклору характерні тільки йому властиві специфічні ознаки: усна форма творення й побутування; традиційність, варіантніст, анонімність, колективність. Традиційно виділяють чотири фольклорні роди:

Народний епос — розповідні фольклорні твори(загадки, прислів'я,анекдоти,історичні пісні,казки)

Народна лірика — поетичні фольклорні твори, у яких життя зображується через відтворення думок, почуттів і переживань героїв(веснянки,козацькі,колискові,весільні,кріпацькі)

Народна драма — фольклорні твори, в основі яких лежить конфлікт, а сюжет розгортається через поєднання словесних, музичних засобів(вертер,весілля)

Народний ліро-епос - фольклорні твори, що містять ознаки як народного епосу, так і народної лірики(балади,думи)

До найвідоміших пам*яток укр.фольклору можна віднести такі твори: "Самійло Кішка", "Маруся Богуславка","Словом о полку Ігоревім","Козак Мамай"," Енеїда ", “Ой на горі да женці жнуть”.

20.Міф як перша форма культури.

Міф-це перша форма культури, це колективний спосіб осмислення буття. Народжується міф з прагненням людини впорядкувати світ, поділити простір і час. Універсальними образами впорядкованого світу стали по вертикалі дерево, стовп, гора, а по горизонталі- звернення на 4 сторони світу(Збрудський ідол).

Особливості міфу:

1) у міфі світ постає живим у людини.

2)персоніфікація явищ природи.

3) за відсутністю абстрактного мислення, людина мислить образами.

4) міф- це конкретно чуттєва орієнтація людини, коли співпадає матеріальне і ідеальне.

У міфі людина залежить від природи і в той же час намагається керувати нею. І робить це вона з допомогою ритуалів(набір дій, слів в основі яких лежало наслідування природи. Це дозволяло підтримувати єдність в колективі і долати страх. Магія або чаклунство. Було 2 види магій- гомеопатична(тобто подібне викликає подібне), контагіозна.Поступово зароджується релігійний світогляд, але магія не зникає.

24. Формування етнічної культури нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, не можна не зупинитися на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо основні точки зору:

1) теорія “споконвічності” – українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов’янських народів з єдиної древньоруської народності;

4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом.

Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства – васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти – перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні – у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. – Русь; з 1395 р. – Мала Русь; у XVII-XVIII ст. – Малоросія; XIX ст. – початок ХХ ст. – Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим – “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим.

В етнічній історії українців можна виділити три ключові етнооб’єднуючі самоназви: 1) слов’яни (словени); 2) руси (руські, роси, русичі, русини); 3) українці (козаки).

Українці належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. Український етнос складається з 1) основного етнічного масиву українського народу, який в основному співпадає з територією його формування і державними кордонами України; 2) етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі – діаспори;

28. Писемність є найважливішою складовою частиною культури будь-якого народу. Виникнення та поширення писемності сприяли швидкому розвиткові освіти, науки й взагалі культури на Русі. Кирилиця — цілком ориґінальна система слов'янської писемності. Накреслення її літер в подальшому стали графічною основою сучасної української, болгарської, російської, білоруської писемності. Запровадження християнства активізувало процеси поширення освіти, спричинило організацію та розвиток шкільної справи. Виникненню писемності у східних слов'ян сприяло два головних чинники; 1) поява держави; 2) проникнення здавна на східнослов'янські території християнства, яке було тісно пов'язане з використанням писемності для релігійних потреб. Писемність була необхідна державі для функціонування її інститутів: укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення Є відомості, що Володимир після охрещення Русі 988 року створив у Києві при Десятинній церкві першу школу для дітей місцевої аристократії. З літопису відомо, що син Володимира Ярослав Мудрий у Новгороді 1054 р. створив школу для 300 дітей старост і духовних осіб. Навчання велося рідною мовою, а навчали у цій школі читанню, письму, основам християнського віровчення та лічбі.

Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов

Багато корисного у справу розвитку освіти вніс Києво-Печерський монастир. Тут творили багато відомих літописців, редакторів та переписувачів. Розвиток писемності тісно пов'язаний з мовою. з південнослов'янських країн на Русь надходили так звані кирило- мефодіївські переклади, написані старослов'янською мовою. Переписування їх місцевими писарями привело до появи книжок, писаних церковнослов'янською мовою, київської редакції

Окрім вміння читати й писати — на Русі добре знали й арифметику.

Успішно розвивалася історична наука. Найстарішими з літописів тих, що дійшли до нас, є, "Велесова книга" та ін., що збереглися у пізніших списках, зосібна літопис 1039 року, складений, при дворі київського монастиря такими ченцями, як Никон Великий та славний Нестор-літописець, автор "Повісті врем´яних літ". Літописну роботу вели й ченці Видубицького монастиря — зокрема ігумен Сильвестр. Написано перший ориґінальний літературно-церковний твір "Слово про закон і благодать", автором якого був Іларіон. Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском іззовні

Поява книжкової писемності була вищим виявом розвитку писемної культури .Найбільш відомими книгами є: Рейнське євангеліє, Остромирове євангеліє, два Ізборники 1073 та 1076 рр., Мстиславове євангеліє XII ст. Такі книжки здебільшого призначалися для церковного читання

Отже, у Києві в XI—XII ст. існувало три осередки київської писемної школи: Софійський собор — Руська митрополія, Печерський та Видубицький монастирі

Найстаріший слов´янський правовий кодекс XI—XII ст. — "Руська правда" — свідчить про довголітню його підготовку, західноєвропейського та власного, давньоукраїнського, звичаєвого права. Ця збірка законів князя Ярослава та його наступників лягла в основу Литовського статуту і законодавства гетьманської доби.