4.2. Поняття «правнича етика»

Предметом дослідження правничої етики є мораль - ре­альне явище, що виправдовує своє призначення тоді, коли чогось вимагає від людини, дає певний ідеальний взірець, у чомусь навіть перевершує реальний стан людської поведін­ки. Тобто мораль не пасивна, а існує як певні вимоги. Має­мо на увазі органічну єдність загальнолюдських і націо­нальних морально-етичних цінностей.

Зазвичай мораль пов'язують з людиною. Історично мора­лі передують звичаї, однак між мораллю і звичаєм є істотна різниця. Відмінність моралі від звичаю у тому, що мораль вміщує наявність свободи вибору вчинку, варіантність по­ведінки, а звичай виявляє залежність, яка існує між тепе­рішнім і минулим. Мораль вимагає від людини вчинку за міркою належного. Звичай характеризується локальністю, етнічною обмеженістю, а мораль є загальнолюдським яви­щем. Хоча з останнім твердженням не можна повністю пого­дитися. Справа у тому, що людська творчість завжди має на­ціональний відтінок, хоч у ній присутнє загальнолюдське. Ін­шими словами, мораль відзначається широкою локальністю, хоча при цьому і пов'язується із загальнолюдськими нормами.

З огляду на правничу етику найбільший інтерес становить професійна мораль юриста, основою якої є правова мораль. Право прийнято розглядати як знання, що забезпечує життє­вий успіх у системі світогляду, створюючи тим самим фор­мальне право як зовнішній (видимий) бік права, не пов'язаний з первісними джерелами. Існує три групи джерел правової моралі:

1) аксіологічного, ціннісного змісту (звичаї, міфи, релі­гія), які формують протомораль, а отже, протоправо чи пе-редправо, що поступово перетворювалось у природне пра­во - у правову мораль;

2) гносеологічні пізнання (аналіз правових систем, пра­вових феноменів: позитивне і живе право, антропологія);

3) праксіологія - практика (соціально-культурні і соці­ально-економічні процеси)[48, с. 27-28].

Юрист, використовуючи правову мораль, її джерела, здійснює правову діяльність, приймаючи правові рішення, активно включається у процес розробки нових правових завдань, дотримуючись певної мети та методики.

Негативний вплив на діяльність юриста може чинити аб­солютизація раціонального підходу. Юрист, керуючись раці­ональною правовою дією, здатний грубо втручатися у зако­номірні, синергетичні процеси суспільного розвитку. Внаслі­док цього професійна діяльність юриста набуває небажаного характеру, а дія виявляється у зворотному напрямі. Ось чому виникає потреба генерувати вчинки психологічно красиві, професійно гармонійні. Це означає, що юрист повинен по­стійно керуватись благородними почуттями.

Умови соціуму, безперечно, вимагають постійного вдос­коналення професійно-правової культури юриста. Йдеться про удосконалення самої людської індивідуальності, профе­сійну вихованість, глибоке пізнання самого себе, інтегра­цію раціонального й почуттєвого, всього того, що важливе у правоохоронній діяльності, що досліджує наука етика, зокрема, правнича етика.

З точки зору герменевтики поняття «правнича етика» наближене до понять «юридична етика», «правова етика», «професійна етика юриста», «етика права». Однак між ци­ми поняттями існують істотні відмінності.

Так, юридична етика загалом досліджує юридичний про­цес, який включає навіть ті моменти, коли відсутні дії юрис­та. Тобто на основі законів логіки, особливо юридичної логіки, можна вивести закономірності юридичної етики, дійти очікуваного результату. Іншими словами, юридична етика обґрунтовує існування й поза свідомістю, почуттями та професійною діяльністю юриста, хоча основою є ефек­тивність реалізації юристом норм права.

Правова етика властива не лише спеціалістам у галузі права, а й тим особам, які перебувають у певних правових відносинах. Наприклад, громадянин України, перетинаючи кордон як турист, отже, і як суб'єкт права, певною мірою зазнає впливу правової етики. Цей вид етики не обов'яз­ково професійний, юридичний, а передусім універсальний для всіх правослухняних громадян.

Професійна етика юриста найбільше наближена до його професійної культури. Проте поняття «професійна етика юриста» передбачає і дії правника, не пов'язані з правом, його професією чи виконанням службових обов'язків.

' Етика права виконує своєрідну функцію. Вона розглядає не право, й людину у праві, аналізує ціннісне ставлення люди­ни до права. Це ставлення передбачає таку оцінку людиною правових реалій, яка завжди індивідуально вибрана і внут­рішньо вільна, оцінку, яка має моральний характер і пов'язана з уявленням людини про свободу, справедливість, добро і зло, про обов'язок перед іншими і перед собою. Тобто етика права стосується не тільки особи юриста, а й будь-якої людини, на яку впливає етичний дух права, що певною мірою наближає­ться до правової етики, юридичної етики правника.

Юридичну етику (і правову етику) можна ототожнювати з професійною етикою, яка є практичним виявом і втіленням етики права у юридичну діяльність. Причому, у суб'єкта пра­вової етики домінує ціннісне ставлення до права. Функція суб'єкта правової етики у нормативній правовій творчості мінімальна і дуже опосередкована. А у суб'єкта юридичної етики навпаки, домінує знання нормативних документів, уміння їх практично застосовувати, тобто знання «букви за­кону». Виходячи з цього, зробимо спробу визначити предмет правничої етики. Зрозуміло, що основна увага тут приділя­тиметься особі юриста та етиці права.

Правнича етика розглядається як учення про морально-правові вимоги щодо діяльності юриста. Йдеться про вплив позитивного права, моральних норм, природного права на поведінку юриста, який формує етичний мотив його професійних вчинків.

Такий підхід до визначення правничої етики, доцільно зумовлений вимогами соціуму, загальнолюдськими мораль­ними цінностями.

Доцільно розглянути правничу етику як етику людської гідності, як моральний світогляд, у якому існує тісний зв'язок між зовнішніми діями юриста та його свідомістю. Такий зв'язок називають соціальним натуралізмом, що по­лягає в узгодженні соціальних явищ із законами природи [79, с. 132]. Професійні дії юриста матимуть найвищу цін­ність тоді, коли вони будуть результатом, адекватним усві­домленню ним законів Всесвіту. В цьому випадку виявляє­ться етична норма у юридичній діяльності. Вона отримує суспільне схвалення і сприймається громадянами як норма, встановлена позитивним правом. Етика є зовнішнім визна­ченням цінності або цінність є внутрішнє визначення етики.

Професійна діяльність значною мірою впливає на юридичну творчість. Професійні дії юриста, будучи залежними від такої творчості на внутрішньому рівні, самі стають творчістю, але вже похідною, вторинною. В цьому полягає глибинна суть правничої етики вищого ступеня. Адже творчість юриста -це майстерність, професіоналізм, який передусім одержує етичну оцінку. Тим самим особа створює для себе моральний самозахист, «імунітет» до зла в усіх його виявах, що стає ос­новою формування духовного захисту. Іншими словами, про­фесійна творчість юриста (як і кожної людини) має бути захищена суспільними законами і моральними нормами.

Зв'язок юридичних дій зі свідомістю правника можна розглядати і з позицій акмеології, яка визначає вершину, межу здатності юриста до осмислення сутності права та сили його дії. Характерним у цьому випадку є те, що творча можливість визначає потенційні професійні можливості юриста, які асоціюються з очікуваною етичною нормою. Правнича етика відображає індивідуальну об'єктивну оцін­ку юриста. Тобто акмелогічний підхід стає визначальним чинником взаємозв'язку свідомості і дії, створюючи реаль­не етичне підґрунтя. Адже вимагати від правника можна лише те, що він зможе виконати, не переступаючи межі до­сконалості та дозволеного. Це буде етичною вимогою.

Головною у взаємозв'язку свідомості і дії є внутрішня сут­ність правничої етики, яка виявляється в умінні юриста оці­нити власні професійні вчинки. Невипадково етика є особли­вим видом пізнання. Етика визначає особливий загальнолюд­ський вимір пізнання і творчість. Дійсно пізнання - це дія «на себе», а творчість - «від себе». Точкою відліку (середи­ною) для юриста є професійна етика. Саме тут має яскраво виявлятися логічний зв'язок: юридична деонтологія - прав­нича етика - професійна культура як одиничне, особливе і загальне. Процес пізнання - це здебільшого деонтологічні дії, які ґрунтуються на використанні свідомості (одиничне), а процес творчості - це культурний процес. Загальнолюдський вимір цих процесів здійснює етика як критерій оцінки творчості юриста.

Особа як філософська категорія правничої етики має змогу оцінити право у загальнолюдському вимірі. Феномен право­вого суб'єкта поєднує носія законів і його діяльність. Адже з позиції позитивного права не завжди можна об'єктивно оці­нити професійні дії юриста, оскільки воно не відображає вну­трішнього пульсу життя людини. Тому правнича етика як професійна етика розумної волі, що має духовно-моральну основу, виступає справедливою характеристикою юриста. У ній ніби зашифрована вся таємниця професійної культури юриста, його професійна гармонія. «Розгадати» її можна лише завдяки духовно-етичній освіченості, яка доповнює етичний раціоналізм, етичний позитивізм. Вона дає змогу юристові усвідомити свою відповідальність перед соціумом, правомір­ність власних дій, не порушувати духовно-фахову гармонію. Етично освічений юрист розвиватиме індивідуальне етично-правове поле - джерело правничої етики. Хоча це поле ство­рюється самим юристом, усе ж воно є живильним середови­щем, оскільки в ньому панує не раціоналізм чи позитивізм (як разове явище), а етично-правовий дух. Ці міркування підво­дять нас до визначення поняття правничої етики.

Нині ще відсутня ця дефініція, але у сучасних юридичних джерелах є спроба визначити поняття професійної етики окремих юридичних спеціальностей. Проте це здебільшого раціональні, позитивістські міркування. Для розуміння прав­ничої етики доцільно використати відому структуру: прин­ципи, норми, діяльність, правосвідомість. Причому ці засади треба класифікувати на практичні (фактично діючі) і теоре­тичні, наукові, випереджувальні (можливо діючі). З огляду на це правничу етику можна розглядати у двох аспектах: як систему практичних принципів і як науку про випереджу­вальні принципи. Дотриманню практичних принципів да­ється відповідна акмеологічна оцінка, яка враховує індиві­дуальні можливості.

З точки зору першого аспекту правнича етика — це акмеологічна оцінка впливу правосвідомості на дотримання вста­новленої системи принципів, вияву його свободи волевиявлення, дотримання ду­ховно-моральних приписів та збереження професійної гармонії у сфері етики права.

Тобто правнича етика відображає синтез свідомості, волі та моралі права як їхню гармонію, не надаючи переваги жод­ному, а враховуючи лише природну (синергетичну) дію. При цьому професійне буття правника повинно при активному його бажанні самореалізуватися, знайти місце у соціумі, бу­ти визнаним, погодженим із природними законами.

Звичайно, акмеологічна оцінка професійної діяльності юриста пов'язана з його можливостями (інтелектуальними і психологічними), природними здібностями. Тут не існує однотипного підходу, який здебільшого «пропонує» пози­тивне право. Крім обов'язкових позитивістських вимог, до особи юриста потрібно застосувати додаткові вимоги, які забезпечуються природним правом.

Суспільство в основному йде шляхом прогресу в галузі моралі, а звідси - і в галузі природно-правових світоглядів. Тому людські переконання чи свідомість людей є безпосе­реднім джерелом природного права. Іншими словами, пра­внича етика характеризує професійну діяльність через сві­домість юриста, його правосвідомість, оскільки йдеться про врегулювання суспільних відносин, яке не можна здійснити одними лише нормами позитивного права.

Позитивне право є конкретно-історичною формою виразу природного права. І між позитивним та природним правом на деяких історичних етапах розвитку суспільства може існу­вати гармонія чи відповідність. Це можливо в тих ситуаціях, коли норма позитивного права більш чи менш адекватно ви­ражає моральний закон людського розуму чи позитивне право. Природне право формує позитивне право і перебуває з ним певний час в гармонії чи відповідності, однак потім виперед­жає його у своєму розвитку і вступає у протиріччя з ним.

Синтез природного і позитивного права, моралі і права є складовим елементом правничої етики. Свідомість і воля юриста відображають його професійну культуру, уміння регулювати суспільні відносини. В цьому, як треба, полягає сутність професійної життєдіяльності правника. Життя - це сукупність норм поведінки, які визначають теоретичні пи­тання розуму. Але сукупність норм і саме визначення ними теоретичних форм знання все ще залишаються етичними проблемами. Суть проблеми полягає у тому, що життя є зв'язком переживань, внутрішньо усвідомленою причинні­стю, реальною доцільністю, сукупністю норм практичного розуму, проте закони цього зв'язку невідомі. Тому правни­ча етика вчить мудрості професійного життя. Адже біо­логічне життя потребує певних регуляторів, якими є норми. Для юриста їх створює професійна етика, а правнича етика покликана трансформувати дозволи і заборони у внутріш­ню потребу юриста.

Звісно, норми правничої етики враховують синергетичні процеси, дають змогу юристові розібратися у процесах са­моорганізації. Тобто необґрунтованість службових дій, по­спішність прийняття правових рішень свідчать про нехту­вання процесами самоорганізації, яких позитивне право не враховує. Доповнюючи державні вимоги до особи юриста, правнича етика стає регулятором його професійної діяль­ності, культурним здобутком у галузі права.

Отже, правнича етика ґрунтується на єдності почуттєво­го та раціонального (згадаймо «філософію серця» Г. Сково­роди), а не лише на професійних знаннях і нормах.