5.2. Службовий обов'язок юриста

Під обов'язком розуміють певну необхідну поведінку су­б'єкта носіїв систем принципів, конкретного переліку дій, доручень, за невиконання яких передбачена відповідаль­ність. Юрист виконує обов'язок здебільшого під впливом різних чинників - держави, закону, трудового колективу, громадськості, а також під впливом власних внутрішніх переконань.

У цьому зв'язку можна виділити такі види обов'язку, що певною мірою стосуються юридичної діяльності: національ­ний, суспільний, державний, громадський, моральний, ду­ховний, професійний, службовий, функціональний. Юри­дичні джерела розрізняють ще й морально-професійний, формально-службовий та деякі інші види обов'язку. Між ними є чимало спільного й відмінного. Зупинимося на ос­танньому. Для цього спочатку дамо визначення зазначених видів обов'язку юриста.

Так, під національним обоє 'язком розуміється необхід­ність та готовність юриста охороняти та захищати принци­пи буття української нації у процесі правової діяльності.

Суспільний обов 'язок - це необхідність та готовність юриста обстоювати суспільні інтереси в ім'я нормальної життєдіяльності громадян.

Державний обов 'язок - це необхідність та готовність юристів як представників державних органів виконавчої й судової влади охороняти та захищати інтереси держави у своїй юридичній діяльності.

Громадський обов 'язок передбачає певні необхідні дії, по­кладені на юриста як члена відповідної громадської організа­ції. Моральний обов'язок юриста як впровадження у практику реалізації юридичних норм певних моральних вимог.

Духовним обов 'язком юриста можна вважати необхідність постійного удосконалення професійної підготовки, форму­вання усталених гуманістично-ціннісних орієнтацій, культу­ри, що сприяє адекватному виконанню службової діяльності.

Професійний обов 'язок юриста - це його потреба та го­товність працювати у судових та правоохоронних органах, виконувати завдання, поставлені перед юридичними служ­бами (об'єктивний аспект), глибоке усвідомлення необхід­ності професійних дій для захисту законних прав та свобод громадян (суб'єктивний аспект).

Службовий обов 'язок юриста - це потреба та його гото­вність виконувати дії, зумовлені службовим становищем юриста.

Функціональний обов'язок юриста - це потреба вико­нання ним постійного конкретного завдання (функції), яке визначається з часу призначення на посаду.

Звичайно, існують й інші види обов'язку юриста, зумов­лені його соціальним призначенням у суспільстві.

За практичною значущістю перелічені вище обов'язки юриста умовно можна згрупувати таким чином:

- група обов'язків соціально-державного характеру (на­ціональний, суспільний, державний, громадський);

- група обов'язків професійно-юридичного характеру (професійний, юридичний, службовий, функціональний);

- група обов'язків духовно-морального характеру (духов­ний, моральний,особистий).

Перша група включає обов'язки, виконання яких вима­гає від юриста держава. Вони є обов'язковими і гаранту­ються чи забезпечуються державою. Наприклад, виконання національного і суспільного обов'язків вимагає від юриста захисту нації і суспільства, збереження набутих культурних цінностей народу, національного духу права тощо. Йдеться про правовий захист, оскільки часто цього вимагає ситуа­ція. Проте національний обов'язок може зазнавати переслі­дування з боку держави, наприклад, у час панування тота­літарного режиму. Можливі випадки, коли держава зобо­в'язує діяти всупереч інтересам народу. Наприклад, у захід­них областях України в період пробудження демократії (1988-1990 рр.) професійна пасивність юристів розцінюва­лася партійними і радянськими органами як антисуспільні дії. Часто на діяльності юриста позначається імператив гро­мадського обов'язку. Різні добровільні об'єднання, асоціа­ції вимагають вживати певних заходів, зокрема щодо за­безпечення охорони громадського порядку.

Друга група обов'язків юриста відповідає специфіці йо­го професійної діяльності. Часто професійний обов'язок юриста збігається з юридичним, особливо у тих випадках, коли працівник не перебуває на службі або ще не праце­влаштований. Так, виконуючи професійний обов'язок, він зобов'язаний реагувати на правопорушення (це може бути профілактична бесіда з правопорушником, різноманітні консультації чи рекомендації тощо), а юридичний обов'я­зок у цьому випадку змусив би юриста вдатися до конкрет­них санкцій.

Службовий обов'язок юриста — це перед­бачена нормативно-правовими актами не­обхідність виконувати певні дії, зумовле­ні його службовим становищем у держав­них, громадських або приватних органі­заціях. Службовий обов'язок є тим, до чого зобов'язує служба.

Тобто у період перебування на роботі у юриста виникає вже не професійний чи юридичний, а насамперед службо­вий обов'язок. Різновидом службового є функціональний обов'язок. Останній виникає у процесі виконання конкрет­них функцій, яких безліч у юридичній діяльності. Переважно функціональні обов'язки визначаються для кожного юриста зокрема. Як правило, не допускається, щоб юрист викону­вав невластиві йому функції. У протилежному випадку мо­жливе притягнення його до відповідальності.

На основі третьої групи обов'язків у юриста формується особистісно-емоційне сприйняття службового обов'язку.

Проблема службового обов'язку посідає чільне місце у професійній культурі юриста. Усвідомлення юристом своїх службових обов'язків є необхідним елементом його деон-тологічної правосвідомості та професійної культури. Його професійні вчинки контролюються сумлінням, на основі чого формується внутрішній імператив службового обо­в'язку. Позитивне право ніколи не досягне такої сили і ле-^^-гітимності, яку має внутрішній імператив службового обо­в'язку.

Для правничих спеціальностей характерні як загальні, так і специфічні види обов'язків. Так, службовий обов'язок судді визначений у Законі України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів» з наступними змінами та доповнення­ми. Зокрема, у ст. 6 йдеться про те, що суддя зобов'язаний при здійсненні правосуддя дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єк­тивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом термінів. Стаття 5 наголошує на тому, що суддя повинен здійснювати лише правосуддя. Він не може бути народним депутатом, належати до будь-якої політичної партії, входити до складу державних органів, органів міс­цевого та регіонального самоврядування, підприємств, які мають на меті отримання прибутку. Проте викладацька, наукова й інша творча діяльність не впливає на виконання судових обов'язків. Суддя може поєднувати наукову і твор­чу працю із судовою практикою, що сприяє його професіо­налізмові.

Закон зобов'язує суддю не розголошувати відомостей, які становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таємницю нарадчої кімнати, а та­кож відомостей про особисте життя, які стали відомі йому під час розгляду справи у судовому засіданні і нерозголо-шення яких прийнято рішенням закритого судового засі­дання. Проте це не означає, що всі отримані суддею відомості таємні. Це не стосується відомостей, які містять елементи злочину. Тоді у службовому порядку приймається відпо­відне рішення. Але вся діяльність судді не повинна ставати об'єктом розмов у широкому колі осіб, не причетних до справи.

Службовий обов'язок не допускає вчинків та будь-яких дій, які ганьблять звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності. Тобто обов'язком судді є повсякчасний контроль власної поведінки.

Службові обов'язки суддів стосуються різних їхніх пов­новажень. Наприклад, існують службові обов'язки район­них (міських), міжрайонних (окружних) суддів, службові обов'язки судді Конституційного Суду України, службові обов'язки судді Вищого арбітражного суду України, служ­бові обов'язки військових суддів та ін. У них чимало спіль­ного, але є певні додаткові вимоги, які пов'язані зі специфі­кою юридичних справ. Тому доцільно говорити про служ­бово-повноважні обов'язки суддів.

Зрозуміло, що службові обов'язки суддів ґрунтуються на певних засадах. Серед них - законність, незалежність від інших гілок влади, непідзвітність іншим гілкам влади, ви­рішальність, належний практичний досвід, віковий ценз, освітній ценз, дієздатність судді, конкурсність, недоторкан­ність, строковість служби, відповідальність, атестаційність, особливе моральне і соціально-побутове забезпечення та ін. Ці принципи істотно впливають на службовий обов'язок судді, змушують його дотримуватися певних меж у поведі­нці і діяльності. Будь-яку службову дію суддя повинен під­порядковувати цим принципам.

Службовий обов'язок судді передбачає виконання пев­них функцій у судовій діяльності. Це насамперед вихован­ня поваги до суду і до себе особисто, утвердження презумп­ції невинуватості, збереження службової таємниці, сприян­ня судовому врядуванню тощо. У цих та інших функціях виявляється сутність судової влади і судової практики, під­несення авторитету особи, яка здійснює правосуддя.

Тому юрист, котрого вперше Президент призначає суд­дею, в урочистій обстановці дає обітницю, про яку йдеться у ст. 10 Закону України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів»: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати обов'язки судді, здійснювати правосуддя, підкоряючись тільки закону, бути об'єктивним і справедливим».

Присягатися належно виконувати службові обов'язки українського судді почали ще у період гетьманщини (XVII-XVIII ст.). Тоді, як зазначалося у «Правах, за якими судиться малоросійський народ», обрані судді повинні були складати у церкві обітницю про те, що будуть сумлінно виконувати свої обов'язки. У період Української Народної Республіки текст обітниці, зокрема для військових суддів, затверджу­вався на засіданні Ради Державних секретарів. Її повинні були складати також службовці суду. Зміст обітниці такий:

«Присягаю урочисто Всемогучому Богу і прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і пови-нуватися її законам і розпорядженням. Присягаю сповнити припоручені обов'язки після мойого найліпшого знання і совісті на кождім мені як військовому судді призначенім службовім місці - під час війни і миру, при тім мати все на увазі найвище добро моєї Вітчизни, виконувати закони, розпорядки, науки і поручення моїх зверхників і залишати всякого роду надужиття моєї власти, так, Боже, мені допо­можи. Амінь». Для виконання службових обов'язків судді ретельно добиралися кадри, які свідомо могли дати відпо­відну обітницю.

Нині згідно зі ст. 8 Закону України «Про статус суддів» кандидати у судді добираються за результатами складання кваліфікаційного іспиту. Тільки кваліфікаційна комісія мо­же рекомендувати особу, яка подала відповідну заяву, на посаду судді. Тобто головною вимогою є юридичні знання. До кваліфікаційного іспиту допускають свідомих юристів, віком від 25 років, з вищою юридичною освітою, дворічним юридичним стажем. ' 'її У Законі України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» ^ визначені службові обов'язки адвоката. Він зобов'язаний неухильно дотримуватися вимог чинного законодавства, застосовувати всі передбачені законом засоби захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб і не має права використовувати свої повноваження на шкоду особі, а також відмовлятися від прийнятого на себе захисту підо­зрюваного, звинуваченого, підсудного. Адвокат повинен допомагати кожному громадянинові, який звертається за допомогою. До цього його зобов'язує внутрішній імператив службового обов'язку. Закон також передбачає, що адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках, коли він у конкретній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам тієї особи, що звернулася з про­ханням про ведення справи. Це пояснюється етичними і правовими мотивами справи. Адже не можна спочатку за­хищати громадянина, а потім проти нього вести справу, оскільки адвокатові вже відомо багато подробиць діяльнос­ті цієї особи. Це стосується і тих випадків, коли адвокат брав участь у справах як слідчий, особа, що проводила діз­нання, прокурор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, представник по­терпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий. Випадки, коли у розслідуванні або розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває у родинних стосунках, не повинні мати місця не тільки в адвокатській діяльності, а й узагалі в юридичній

практиці.

Отже, службовий обоє 'язок адвоката - це сприяння за­хистові прав і свобод громадян, представлення законних інтересів громадян Української держави, іноземних грома­дян, осіб, які не мають громадянства, та юридичних осіб. Адвокат зобов'язаний надавати їм також іншу юридичну допомогу. Стаття 5 Закону України «Про адвокатуру» пе­редбачає, що адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні й письмові довідки щодо законо­давства; складають заяви, скарги та інші документи право­вого характеру; засвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво у суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; надають юридичну допомогу підприємствам, уста­новам, організаціям; здійснюють правове забезпечення під­приємницької та зовнішньоекономічної діяльності грома­дян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі дізнання та попереднього слідства. Звичайно, адвокат може здійснювати також інші види юридичної допомоги, пере­дбачені чинним законодавством. Ці службові обов'язки є вузькою спеціалізацією адвокатів.

Адвокат виконує свій службовий обов'язок на основі від­повідних принципів. Головними серед них є: верховенство закону (права), незалежність, демократизм, гуманізм, конфі­денційність, а також законність, етичність, справедливість.

Функції службового обов'язку адвоката зводяться в ос­новному до захисту та представництва запитів громадян через надання юридичних послуг.

Службові обов'язки адвоката тісно пов'язані з його про­фесійними правами, про які йдеться у ст. 6 Закону України «Про адвокатуру». Так, виконуючи свій професійний обо­в'язок, адвокат має право представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їхнім дорученням в усіх органах, підприємствах, установах і організаціях, до компетенції яких входить вирішення відповідних питань;

збирати відомості про факти, які можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних спра­вах і в справах про адміністративні порушення. Він має право робити запит й отримувати документи або їхні копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від гро­мадян - за їхньою згодою; знайомитися на підприємствах, в установах і організаціях з необхідними для виконання до­ручення документами і матеріалами, за винятком тих, таєм­ниця яких охороняється законом; отримувати письмові вис­новки фахівців з питань, що потребують спеціальних знань;

застосовувати науково-технічні засоби відповідно до чин­ного законодавства; доповідати на клопотання і скарги на прийомі у посадових осіб та відповідно до закону одержу­вати від них письмові мотивовані відповіді на ці клопотан­ня і скарги; бути присутнім при розгляді своїх клопотань і скарг на засіданнях колегіальних органів і давати пояснен­ня щодо їхньої суті.

Виконуючи службові обов'язки, адвокат повинен дотри­муватися професійної таємниці (ст. 9) щодо питань, з якими громадянин або юридична особа звернулися до нього, суті консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей.

Особливо важливі відомості, які адвокат отримав під час попереднього слідства, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Неприпустимим є викори­стання адвокатом таємниці у власних інтересах чи в ін­тересах третіх осіб. Розголошення адвокатом таємниці ка­рається законом.

Для належного виконання службового обов'язку кож­ний адвокат України дає обітницю такого змісту: «Я, бе­ручи на себе обов'язки адвоката, урочисто клянусь: у своїй професійній діяльності суворо додержуватися зако­нодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики; з високою громадською » відповідальністю виконувати покладені на мене обов'яз-)ки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і \ уважним до людей, суворо зберігати адвокатську таємницю, всюди і завжди берегти чистоту звання адвоката, бути вірним Присязі».

Закон України «Про адвокатуру» гарантує умови вико­нання адвокатом своїх службових обов'язків. Так. заборо­няється будь-яке втручання в адвокатську діяльність, вима­гання від адвоката, його помічника, посадових осіб і техні­чних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю. З цих міркувань адво­катів не можна допитувати як свідків. Документи, пов'я­зані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Не може бути внесено подання органом дізнання, слідчим, про­курором, а також винесено окрему ухвалу суду щодо право­вої позиції адвоката у справі. Його правова позиція оберіга­ється законом.

Посади адвоката та його помічника мають відповідні цензи. Це повинен бути громадянин України з вищою юри­дичною освітою, раніше не судимий, з практичним стажем не менше двох років. Особа, яка претендує на посаду адво­ката, повинна скласти кваліфікаційні іспити, отримати сві­доцтво на право адвокатської діяльності, скласти обітницю.

Враховуючи те, що адвокат належить до добровільного професійного громадського об'єднання, його службові обо­в'язки мають ґрунтуватися на власному сумлінні та мораль­них принципах. Це і є специфікою внутрішнього імперати­ву службового обов'язку адвоката.)

Для працівників прокуратури службові обов'язки закріп­лені у Законі України від 5 листопада 1991 р. «Про проку­ратуру». Основним службовим обов'язком для працівника прокуратури є прокурорський нагляд за додержанням зако­нів усіма органами, підприємствами, установами, організа­ціями, посадовими особами та громадянами; органами, які ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушен­нями і розслідують діяння, що містять ознаки злочину; під­тримання державного обвинувачення, участь у розгляді в судах кримінальних, цивільних справ та справ про адмініс­тративні правопорушення і господарських спорів у арбіт­ражних судах; за виконанням законів у місцях утримання затриманих, попереднього ув'язнення, при виконанні пока­рань та застосуванні інших заходів примусового характеру, які призначає суд; за додержанням законів органами війсь­кового управління, військовими об'єднаннями, з'єднан­нями, частинами, підрозділами, установами і військовими навчальними закладами та посадовими особами Збройних Сил, Прикордонних військ, Управління державної охорони, Служби безпеки України та інших військових формувань, дислокованих на території України (ст. 5 Закону).

Загалом обов'язки у прокурорському нагляді передба­чають загальний нагляд; нагляд за додержанням законів органами, що ведуть боротьбу зі злочинністю, за участю прокурора в розгляді справ у судах; нагляд за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового харак­теру.

Закон визначає широке коло службових обов'язків для працівників прокуратури. Вони стосуються практично всіх аспектів юридичної діяльності та юриспруденції. Тобто об'єктом прокурорського нагляду є все, що становить зміст окремих самостійних видів діяльності юриста: слідча робо­та, судова робота, робота з виконання вироків у криміналь­них справах.

Працівники прокуратури дають обітницю, затверджену Верховною Радою України.

Службові обов'язки працівників прокуратури тісно по­в'язані з правами, викладеними у ст. 20 Закону України «Про прокуратуру». Так, здійснюючи загальний нагляд, про­курор має право безперешкодно за посвідченням, що під­тверджує займану посаду, входити у приміщення держав­них органів, органів місцевого та регіонального самовряду­вання, об'єднань громадян, підприємств, установ та органі­зацій незалежно від форм власності, підпорядкованості чи належності, до військових частин, установ без особливих перепусток, де такі запроваджені; мати доступ до докумен­тів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, в тому числі за письмовою вимогою, і таких, що містять ко­мерційну чи банківську таємницю або конфіденційну ін­формацію; письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі не­обхідних довідок, у тому числі щодо операцій і рахунків юридичних осіб та інших організацій для вирішення питань, пов'язаних з перевіркою.

Працівник прокуратури має право вимагати для перевір­ки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти й документи, одержувати інформацію про стан законності і заходи щодо її забезпечення; вимагати від керівників та їхніх колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також призначення спеціалістів для здійснення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або пи­сьмових пояснень щодо порушення закону.

Коли прокурор виявляє порушення закону, то у межах своєї компетенції він має право здійснювати такі заходи:

- опротестовувати акти вищих державних органів, міні­стерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і роз­порядчих органів місцевих рад народних депутатів, підпри­ємств, установ, організацій, громадських об'єднань, а та­кож рішення і дії посадових осіб;

- вносити подання або протест щодо рішень місцевих органів влади залежно від характеру порушень;

- порушувати у встановленому законом порядку кримі­нальну справу, дисциплінарне провадження або провад­ження про адміністративне правопорушення, передавати ма­теріали на розгляд громадських організацій;

- давати приписи про усунення очевидних порушень за­кону; вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли;

- звертатися до суду або арбітражного суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, а також під­приємств та інших юридичних осіб.

Такі широкі повноваження прокуратури вимагають до­тримання суворих принципів службового обов'язку її пра­цівниками. Основними принципами обов'язку є компетент­ність, обов'язковість, неупередженість, етичність та ретель­ність. Зміст цих та можливих інших принципів віддзерка­лює основне призначення прокуратури і її відповідальність за стан законності у державі.

Функції службового обов'язку працівника прокуратури в основному передбачають:

- опротестування незаконних дій посадової особи, від­новлення порушеного права;

- внесення припису органові чи посадовій особі, які припустилися порушення, або вищому у порядку підпоряд­кованості органові чи посадовій особі, які правомірні усу­нути порушення;

- подання з вимогою усунути порушення закону, причи­ну цих порушень та умов, що їм сприяють;

- винесення мотивованої постанови про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопо­рушення кримінальної справи;

- санкціонування затримання і випровадження у приму­совому порядку іноземного громадянина або особи без громадянства за межі України;

- санкціонування арешту особи (підозрюваної або обви­нуваченої) за наявності передбачених законом підстав, по­дання цивільного позову про відшкодування заподіяних злочином збитків тощо.

У ст. 46 Закону України «Про прокуратуру» викладені ви­моги до осіб, яких призначають на посади прокурорів і слід­чих. Ними можуть бути громадяни України, які мають вищу юридичну освіту, необхідні ділові та моральні якості. Особи, які не мають досвіду практичної роботи за фахом, проходять в органах прокуратури стажування терміном до одного року. Посади районних і міських прокурорів мають право обіймати особи віком від 25 років, зі стажем роботи в органах прокура­тури або на судових посадах не менше трьох років. Претен­денти на вищі посади не повинні мати вік менший ніж ЗО ро­ків, а відповідний стаж менший ніж сім років. На будь-яку посаду в органах прокуратури не приймають осіб, засуджених за вчинення злочину, за винятком реабілітованих. Раз у п'ять років працівники прокуратури проходять атестацію.

Службовий обов'язок працівника прокуратури полягає у тому, щоб не переоцінити своє високе становище у суспіль­стві, не допустити «зловживання» владою, а вірно служити народу України та Закону.

Службові обов'язки працівника міліції викладені у За­коні України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», до якого вносилися певні зміни.

Закон передбачає низку обов'язків працівників міліції (ст. 10). Основні з них такі:

- організація безпеки громадян і громадського порядку;

- виявлення, запобігання, припинення і розкриття зло­чинів, вживання для цього оперативно-розшукових та профі­лактичних заходів, передбачених чинним законодавством;

приймання і реєстрація заяв і повідомлень про злочини та адміністративні правопорушення, своєчасне прийняття що­до них рішень;

- підготовка матеріалів до суду за протокольною фор­мою, проведення дізнання у межах, визначених криміналь­но-процесуальним законодавством; припинення адмініст­ративних правопорушень і провадження справ по них;

- виявлення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень, вживання в межах своєї компетенції заходів для їх усунення, участь у правовому вихованні насе­лення;

- профілактична робота серед осіб, схильних до вчинен­ня злочинів, здійснення адміністративного нагляду за осо­бами, щодо яких його встановлено, а також контролювання засуджених до кримінальних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі;

- застосування в межах своєї компетенції кримінальних покарань та накладення адміністративних стягнень;

- розшукування осіб, які переховуються від органів ді­знання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримі­нального покарання, які пропали безвісти, та інших осіб у випадках, передбачених законодавством тощо.

Працівники міліції зобов'язані проводити різноманітні криміналістичні дослідження, виконувати рішення проку­рора, слідчого і судді, забезпечувати безпеку дорожнього руху; видавати дозволи на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї; контролювати дотримання громадянами правил паспортної системи; охороняти, контролювати та тримати затриманих і взятих під варту осіб; забезпечувати виконання загальнообов'язкових рішень місцевих органів самоврядування тощо.

Таким чином, працівники міліції виконують адміністра­тивну, профілактичну, оперативно-розшукову, криміналь­но-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Залежно від специфіки завдань, які стоять перед тим чи іншим підрозділом, розрізняють службові обо­в'язки працівника кримінальної міліції, міліції громадської безпеки, транспортної міліції, державної автомобільної ін­спекції, міліції охорони, спеціальної міліції. У цих видах службових обов'язків є багато спільного, але є й істотні від­мінності.

Працівники міліції також дають відповідну обітницю, затверджену постановою Кабінету Міністрів від 28 грудня 1992 р. № 382. Проте текст обітниці потребує вдосконален­ня у напрямі посилення внутрішнього імперативу службо­вого обов'язку.

Поряд зі службовими обов'язками працівники міліції мають порівняно широкі права (ст. 11). Зокрема, працівник міліції має право вимагати від громадян і службових осіб припинити правопорушення, перевіряти у них документи, викликати їх у службове приміщення, затримувати і тримати громадян у спеціально відведених для цього приміщеннях, складати протоколи про адміністративні правопорушення, безперешкодно у будь-який час доби входити у визначені законом приміщення та ін. Проте працівник міліції зобо­в'язаний законно та культурно використовувати надані йо­му права, виробляти свій власний деонтологічний службо­вий обов'язок.

Службові обов'язки працівника міліції побудовані на таких основних принципах: законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями й населенням (ст. З Закону). Важливо, щоб ці принципи грунтувалися на культурі професійних дій, етиці ненасильства, міліцейсь­кому милосерді та ін. У цьому, власне, і полягає сутність міліцейського обов'язку на нинішньому етапі становлення національних правоохоронних органів.

Функції службових обов'язків зумовлені основними зав­даннями міліції (ст. 2). Так, службові обов'язки працівника міліції спрямовуються на забезпечення особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення; охорону і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх учинили, забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань, виконання кримінальних покарань та адміністративних стя­гнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у вико­нанні покладених на них законом обов'язків тощо. Однак основна функція службового обов 'язку працівника міліції — це служіння інтересам свого народу.

Виконувати службові обов'язки працівника міліції у нашій державі може аж ніяк не кожний. Але навіть вимоги, закріплені у статтях 16-18 Закону, не є достатніми. Насам­перед треба підняти престиж служби в органах внутрішніх справ. Оплата праці працівника міліції (ст. 19), правовий і соціальний захист (статті 20-24) мають бути значно вищи­ми, на рівні захисту поліцейських у розвинених державах. Тоді можна виробити механізм добору кадрів (справді кон­курсного) для служби в органах міліції. Звичайно, ефектив­ність виконання службового обов'язку значно підвищиться.

Службовий обов'язок працівника міліції має передбачати перспективу державотворчого процесу в Україні. Зміст служ­бового обов'язку працівника міліції пов'язаний з активною участю у моральному оздоровленні нашого суспільства. Цього можна досягти через налагодження добору кадрів, піднесення культури застосування правових норм, значне підвищення уваги держави до міліції.

Отже, службові обов'язки окремих юридичних спеці­альностей сприяють формуванню внутрішнього імперативу правників. Кожен спеціаліст-юрист, виконуючи службові обо­в'язки, зміцнює правопорядок, робить внесок у процес бу­дівництва правової Української держави.