2.1. Моральна культура юриста

Серед науковців поширена думка, що мораль є похідною від релігії, що релігія - основа моралі. Як відомо, І. Кант вка­зував на існування абсолютного Духу, абсолютних та віднос­них норм, існування вищої й елементарної етики.

Як відомо, релігія порівняно з табу, звичаями, традиція­ми, ритуалами, обрядами чи міфами значно пізніше явище. Лише з виникненням дві тисячі років тому нової світової релігії - християнства - людство дістало змогу «впорядкува­ти» свої релігійні міркування, сповідувати одну віру. З'яви­лися християнська мораль і християнська етика. Можна ска­зати, що виникли релігійні норми, які не тільки охопили своїм регулюванням суспільні відносини, а й оволоділи дум­ками, прагненнями людей. Звідси висновок, що мораль, а згодом і позитивне право постали з релігійних норм.

Можна виходити з того, що моральні норми поділяються на абсолютні (вищі, ідеальні) й відносні (елементарні, прак­тично-дійові). Під абсолютними моральними нормами (аб­солютною мораллю) розуміємо ті правила, які склалися в процесі розвитку людської цивілізації і є надбанням всього людства. Вони віддзеркалюють закони Всесвіту, розуміння норм природного права тощо. Ці моральні норми безальтер-

нативні.

Суть відносин (елементарних, практично-дійових) мо­ральних норм вбачається у тому, що вони створюються людиною на основі розуміння кожною конкретною людиною добра і зла, спрямованості і несправедливості, честі, гідно­сті тощо.

Відбувається це також під впливом різноманітних зов­нішніх, реально існуючих факторів: державних, національ­них, політичних, економічних, професійних та ін. У таких нормах відображаються досвід людини, переконання, соці­альне становище тощо. По суті, вони є реалізацією абсолют­ної моралі у фактичному суспільному житті людини з пев­ною їх корекцією.

Відносні моральні норми, хоча й спрямовані на персона-лії, проте є альтернативними. А це спричиняє різну оцінку за вчинені дії як з боку окремих людей, так і суспільства в ці­лому. Тому виникає проблема вибору критерію моральної оцінки.

У зв'язку з цим щодо відносної моралі можна допустити існування щонайменше двох сфер: духовно-допустимої й духовно-недопустимої або абсолютно-допустимої та абсо­лютно-недопустимої. Справа у тому, що елементарні мо­ральні норми - це еволюційне творіння людського розуму, а отже, може спрямовуватися як у бік абсолютної духовності, так і бездуховності. Норми, які не суперечать абсолютним моральним нормам, є духовно-допустимими, а ті, що супе­речать, - духовно-недопустимими. На основі цього й вини­кає позитивна й негативна мораль. Позитивна мораль — за­гальнолюдська цінність як суспільна вартість людського ви­твору (звичайно у бік добра). Негативна мораль - також людський витвір, але цінністю її назвати важко.

Отже, критерієм моральної оцінки є абсолютна мораль, абсолютні природні норми. Це стосується і якості норм по­зитивного права.

У науковій літературі давно ведеться дискусія щодо по­нять зовнішня, елементарна (рос. «моральность») та внутріш­ня, вища (рос. «нравственность») моральність (в українській мові для позначення обох понять застосовують один термін — мораль). Поширене, наприклад, твердження про внутрішні та зовнішні моральні результати, про несумісність «нравст-венности» і «морали». Зазначається, що слово «нравствен­ность» вживають для позначення особливостей поведінки. Ці міркування дають підставу стверджувати, що існує внут­рішня характеристика особи стосовно моральних норм вза­галі, з урахуванням рівня духовності.

Зрозуміло, що «нравственность» - це вища моральність, що характеризує властивість, якість і здатність людини гли­боко усвідомлювати природні закони, а також готовність реалізувати їх у життєвій практиці. У цьому випадку має мі­сце сповідування людиною абсолютної духовності, абсолю­тної моралі, вищого почуття правомірності. Це, по суті, сві­домість людини. Це також внутрішні мотиви поведінки [62, с. 140], безумовна дія духовності, незважаючи на будь-які перешкоди, труднощі, моральні муки. Звичайно, своєрідною «інструкцією» для вищої моральності (та й моральності вза­галі) є духовність, норми природного права.

Щодо «моральности», то це поняття можна трактувати насамперед як фактичну моральність, тобто готовність лю­дини до практичної реалізації абсолютних моральних норм. Отже, моральність - це дотримання людиною відносних норм моралі, загальнолюдських цінностей, пов'язаних з пра­ктичним життям, це переважно почуттєва властивість люди­ни, характеристика її суспільної природи.

Проте життєва практика свідчить, що людина, як прави­ло, керується кількома видами моральності: вищою, фактич­ною, деформованою (навіть не традиційно подвійною, а по­трійною мораллю). Про перші два види йшлося вище. Щодо вияву деформованої моральності, то це трапляється тоді, ко­ли «спрацьовує» мораль і «мовчить» моральність (і навпаки):

особа в думках таїть у собі зло, а ззовні видає себе за добру -це вже штучна, фальшива моральність; особа і в думках, і на ділі не живе за вищими моральними законами, виявляючи певну аморальність.

Звісно, що між вищою й фактичною моральністю постійно відбувається діалог свідомості, почуттів, інтелек­ту. Залежно від його результату маємо реальні дії особи у практичному житті.

Отже, ступінь моральності у кожної людини різний і зале­жить не стільки від інтелекту, скільки від бажання, волі, розу­міння смислу життя на Землі. Тобто кожна людина засвоює й реалізує відповідні моральні норми. При цьому важливим є питання якості засвоєння й використання цих норм у щоден­ному житті. Особливо це стосується суб'єкта права, для якого правова діяльність - службовий обов'язок. Це означає, що фахівець повинен володіти не тільки високою правовою, а й моральною культурою як загальнолюдською вартістю. При­чому обидві культури органічно пов'язані між собою.

Моральна культура правника як частина духовної куль­тури суспільства поєднує високу моральну свідомість й культуру поведінки. Моральна свідомість, зрозуміло, ґрун­тується на законах добра й справедливості, за якими має жи­ти суспільство. Юрист, як відомо, виступає державним слу­жбовцем, до нього з надією звертаються громадяни при розв'язанні правових питань, у регулюванні суспільних від­носин. Цю місію практично ніхто інший не виконає, а тому моральна свідомість правника має бути провідною для його правової, економічної, національної, політичної, інформацій­ної та іншої культури.

Культура поведінки юриста повинна відповідати його ви­сокій моральній свідомості. Маємо на увазі не лише служ­бову, а й побутову поведінку.

Правник завжди й скрізь має бути носієм морально-правових норм, виступати твор­цем нових моральних цінностей у праві, пропагувати й доводити на власному при­кладі, що будувати життя треба за мо­ральними законами.

Дуже важливим й масштабним є поняття «моральна культура особи». Моральна культура характеризує особис­тість з погляду її цілісного морального розвитку, свідомості й поведінки, а також відображає сукупність моральних якос­тей, притаманних людям певного суспільства, класу, профе­сії, які свідчать про рівень їхньої моральної свідомості та поведінки. Поширена думка, що моральна культура особи акумулює знання моральних норм, почуття, переконання, потреби, моральні якості й навички поведінки, етичні норми, які виявляються у відносинах з іншими людьми та ін. Але при цьому дослідники не враховують джерел моралі та ви­щих моральних норм, які існують у людській свідомості.

Моральна культура юриста, вважаємо, повинна функціо­нувати за принципом випередження суспільного розвитку (стану моральної культури), а не збігатися з моральною культурою суспільства.

Моральна культура юриста — це резуль­тат становлення власної гармонії: між до­сягнутим максимальним рівнем вищої моральності й активним використанням моральних норм у правовій діяльності. Власна гармонія — насамперед моральна, яку правник сам «конструює», причому створення гармонії має динамічний та ім­перативний характер.

Щоб повніше осягнути моральну культуру правника, роз­глянемо необхідність створення моральної гармонії у таких позиціях: особа юриста, службова діяльність, прийняття рі­шення.

Моральна позиція юриста передбачає такі варіанти: сві­домість-почуття, свідомість-поведінка, почуття- пове­дінка, свідомість - дія. Перший рівень (свідомість -почут­тя) характеризується можливістю наблизити власне почуття до рівня свідомості у моральному полі. Тут фактично «бу­дується» умовна стартова готовність юриста до певної по­ведінки.

Ідеальний варіант полягає у повній відповідності мораль­ного почуття моральній свідомості. Проте таке рідко трапля­ється на практиці. Фактично почуття стає своєрідною мате­ріалізацією свідомості, де частина усвідомлюваної інформа­ції втрачається, внаслідок чого почуття ніби притуплюється, відстає від свідомості. Цей варіант допустимий, але різниця між свідомістю й почуттями має бути якнайменшою і пря­мувати до нуля. Таким чином, складно виявити суперечності між моральною свідомістю і моральними почуттями. Мо­ральна сутність юриста означає його готовність пожертвува­ти не заради конкретної справи чи людини, а заради утвер­дження вищої моралі (законів Всесвіту). Звичайно, більшість називатиме такий крок нерозумним, але він є серйозною пе­ревіркою на рівень моральних почуттів охоронця правопо­рядку.

Особливістю другого рівня градації (свідомість - пове­дінка) є фактичний перехід від моральної свідомості до мо­ральної поведінки. Ще Гегель зазначав, що «справжній мо­ральний стан є свідомість, яка скоює вчинки». У цьому ви­падку моральна сутність юриста визначається як фактична дія: перетворення ідей вищої моралі безпосередньо у прак­тику власного життя особи. Моральне почуття може при цьому «спрацювати», отримати незначний «дотик» чи взага­лі бути не «враженим». Це залежить від того, чи людина за­мислюється над тією чи іншою моральною проблемою, чи ні. Зрозуміло, що надто тривале вагання може негативно по­значитися на моральній вартості поведінки, оскільки затра­чається час на певне зважування.

Найбільш реальним і традиційним є третій рівень (почут­тя - поведінка), на якому моральна поведінка випливає із морального почуття. Це означає, що вже відбулася певна «трансформація» свідомості у почуття, виробився намір дія­ти. Як правило, схема «почуття-поведінка» ніколи не під­водить. Головне, щоб «спрацювала» воля, яка є рушійною силою у схваленій суспільством поведінці юриста.

Кожна з трьох позицій, що розглядаються, має свою гар­монію, свою цінність. Це свідчить про те, що моральна по­ведінка особи є результатом її вищої моральної свідомості й почуттів.

Зазначимо, що гармонія досягається за умови всебічного, повного, глибинного пізнання правоохоронцем юридичної справи. Схема «свідомість—поведінка» найкраще це відо­бражає, проте дія за схемою «почуття - свідомість» має суб'єктивний характер, коли домінують певні інтереси, а це може зашкодити справі, отже, пізнання не буде об'єктивним, що призведе до порушення гармонії. У пізнанні правового явища найефективнішу роль відіграє моральна свідомість юриста, його налаштованість на виконання службового обо­в'язку.

Гармонія у правовому спілкуванні досить яскраво демон­струє рівень моральної культури юриста. Фактично відбува­ється діалог між моральністю юриста і співрозмовника (діа­лог людських моральностей). Правове спілкування стає спо­собом вираження внутрішнього морального змісту юриста у його зовнішніх виявах, оскільки у цьому випадку мораль не зовсім підвладна імперативам, повелінням. Тут виявляться почуття, без яких спілкування практично неможливе, і схема «почуття - поведінка» буде ефективною. А зміст моральної гармонії полягатиме в умінні юриста викликати у співрозмо­вника зворотну позитивну реакцію, необхідну для вирішення юридичної справи.

У прийнятому юристом рішенні найбільше виявляються розум, інтелект, які засвідчують гармонію і дисгармонію у діях. Адже рівень моральної культури, який виявляється у контактуванні з громадянином, зводиться до умови: зробити комусь добре, не поступаючись інтересами інших. Як не по­рушити гармонію у такому випадку? Це завдання моральної культури спеціаліста-правника. Мабуть, що найефективніше це можна здійснити за схемою «свідомість - поведінка». Адже якщо юристом оволодіють надмірні моральні почуття, то регулювати їх, приймаючи остаточне рішення, досить важко, оскільки особистість - це цілісна система (цілий світ), порушувати яку не можна. Проте потрібно врівноважити ці моральні почуття за допомогою свідомості, яка реалізується шляхом прийняття справедливого правового рішення.

Моральна поведінка й моральна діяльність - різні речі. Поняття «діяльність» ширше, і поведінка може не пов'я­зуватися з діяльністю, в тому числі професійною. Проте постійне перебування юриста у моральному полі, під впли­вом власної моральної культури не повинно створювати сут­тєвої різниці між поведінкою і професійною діяльністю.

Важливість такого компонента моральної культури юрис­та, як активне використання моральних норм у юридичній діяльності, очевидна і підтверджується моральним імперати­вом І. Канта, згідно з яким існування моралі полягає у її ви­явах. У практиці правового регулювання суспільних відно­син мораль спонукає до дії і виявляє сутність правника як людини.

Моральна культура найбільш наближена до духовної культури. У цьому випадку юридичній діяльності властивий ще один вид контролю - моральний, який походить від ду­ховного. У цьому переконують ті принципи, на яких грунту­ється моральна культура юриста, а саме: моральні чесноти, ненасильство, безкорисливість, свідомість пробачення, тер­плячість, толерантність, дія за власним сумлінням, переко­нання.

Щодо моральних чеснот, то існує думка, що одні мораль­ні чесноти (віра, надія, любов) дані людині природою, а інші (мудрість, поміркованість, справедливість, мужність, стри­маність) набуваються практикою, тривалою працею. Процес соціалізації обов'язково має й моральну орієнтацію.

Розуміння юристом свого призначення у суспільстві, набуття ним високих мораль­них чеснот сприяє тому, що держава мо­рально зміцнюється.

Коли йдеться про такий принцип моральної культури юриста, як ненасильство, то розуміється альтернативність вибору. Важливо шанувати переконання й світогляд інших людей, не нав'язувати своїх поглядів. Цей принцип стає осо­бливо актуальним тоді, коли юрист вимагає від інших особ­ливої поваги до себе як до службовця та ін. Адже це мораль­не й духовне насильство.

Моральна культура юриста передбачає такт, безкорис­ливість. Юридична діяльність покликана відновлювати при­родну гармонію у правових відносинах. Пізнання правової дійсності, прийняття справедливого рішення з моральної позиції не повинно призводити до очікування матеріальної чи іншої винагороди. Цей моральний обов'язок не розрахо­ваний на позитивну оцінку від людей за особливі старання, прояви милосерддя, творіння добрих справ. Цінність мо­ральної культури полягає саме у безкорисливості дії, без розрахунку навіть на вдячність. У протилежному випадку юрист керуватиметься фальшивим почуттям внутрішнього переконання.

Важливий принцип моральної культури - анонімність. Йдеться про творіння добра без зайвого афішування добро­чинної діяльності. Анонімність у даному випадку означає дію за покликом сумління. Це одна із ознак справжнього по­кликання юриста, його уміння мовчати, не розраховувати на компліменти чи «оплески», коли найціннішою є істина.

Аналогічний смисл має принцип безадресності у моральній культурі, коли головним є прагнення творити добро, не­залежно для кого, а тільки заради справедливості, заради того, щоб душа і совість були чистими, щоб утверджувалося загальне благо.

Свідоме пробачення як моральна категорія у професійно-юридичній моралі не завжди виявляється. Посідаючи високе соціальне становище, здійснюючи правосуддя, юрист може вважати непотрібним просити вибачення в учасників юри­дичного процесу, думаючи, що він завжди має рацію. Проте з уміння попросити пробачення у випадку провини і розпо­чинається людське у людині, виявляється її моральна свідо­мість. При цьому вибачення не повинно зводитися до авто­матизму, механічності чи навіть байдужості. Це має бути духовне, щире каяття за вчинене ненавмисне зло, що підкре­слюватиме якісну характеристику морального розвитку й моральної зрілості суб'єкта права.

Такий принцип моральної культури, як терпіння і толе­рантність, випливає з природного права. Адже людина як мікрочастина Всесвіту є одночасно і мікросвітом. Вона ви­конує певну функцію у макросвіті. Тому нехтування призна­ченням кожної людини для юриста є недопустимим. Прав-ник повинен виробити у собі такий стереотип професійної поведінки, який би дозволяв рахуватися з сутністю кожної людини, незалежно від того, чи є вона, наприклад, злочин­цем чи потерпілим. Правник мусить вміти змиритися з фак­тичним становищем кожної людини, виробити у собі терп­лячість до її діянь, проявляти толерантні відносини під час розгляду справи, не відповідати злом на зло.

Тільки толерантні юридичні дії здатні залагодити ті чи інші суспільні конфлікти.

Діючи за власним сумлінням, юрист спирається на мо­ральні норми, закріплені у законах. Так, у частині 3 ст. 323 Кримінально-процесуального кодексу України йдеться про те, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконан­ням. Не викликає сумніву, що внутрішнє переконання вби­рає у себе як сумління, так і моральне почуття. Однак нам видається, що кращим був би варіант, коли б принцип дії за власним сумлінням юрист будував тільки на моральній сві­домості. Хоча деякою мірою це буде професійним ризиком, однак моральна чистота характеризуватиметься більшою ймовірністю та гармонійністю. Проте слід зауважити, що сумління не повинно призводити до втручання у приватне життя іншої людини, зайвого дошкуляння їй за неправомірні дії. Потрібно прагнути до внутрішньої рівноваги, адже і власне сумління також пов'язане з певними моральними переживаннями.

Постійно актуальним у моральній культурі юриста є пе­реконання: добро творити ніколи не пізно. Це забезпечує постійну готовність до того, щоб змінити хід думок та дій у напрямі добра. Саме на такому моральному принципові грунтується професійна діяльність правоохоронця.

Не викликає сумніву, що моральна культура відіграє ве­лику роль у юридичній діяльності. Образно кажучи, це той «робочий кінь», який бере увесь тягар на себе і з усіх сил тягне воза упродовж життя, оскільки саме для цього призна­чений. Серед функцій моральної культури юриста можна виділити такі: вироблення поваги до позитивного права, створення механізму правомірної поведінки у юридичній дія­льності, формування ступеня усвідомлення власних мораль­них помилок і шляхів їх виправлення, розуміння величі людини та вартості її життя, запобігання порушенню гармонії між духовним і матеріальним, віддача всіх сил, здібностей, таланту, енергії для забезпечення правопорядку.

Незважаючи на первинність моралі щодо позитивного права, юрист як особа високої культури повинен надавати перевагу конституційним, державним законам, оскільки во­ни мають офіційну суспільну вагу.

Якщо йдеться про створення механізму правомірної по­ведінки юриста, то розуміється не стільки недопущення по­рушення закону, скільки наявність життєвих умов, які мо­жуть спонукати його до неефективного використання цього механізму. Ця функція моральної культури примушує юрис­та до таких дій, які б не суперечили нормам ні позитивного, ні природного права. У цьому випадку механізмом форму­вання правомірної поведінки виступають сумління, розсуд­ливість. Висока моральна культура забезпечує розв'язання складних питань правовим шляхом.

Моральна культура дає змогу юристові усвідомити власні помилки та виробити шляхи їх виправлення, відчути свою моральну відповідальність перед народом, перед кожним громадянином, пам'ятаючи про «кредит довір'я» йому та про необхідність відстоювати правду.

Суперечність між високою моральністю та мораллю - це суперечність між ідеалом і реальністю, належним й існую­чим, зовнішнім та внутрішнім, словами і правами. Ми лише наголосимо, що саме високий рівень моральної культури дає змогу юристові звести до мінімуму різницю між власною високою моральністю і реально існуючою у професійній практиці мораллю.

Відомо, що юридична діяльність спрямована на вирішен­ня різних правових ситуацій. Проте саме моральна культура допомагає правникові зрозуміти, що людина - це унікальне творіння природи. Юрист повинен мати чималий запас лю­бові до людей, усвідомлювати неповторність кожної особис­тості, створювати найсприятливіші юридичні умови для за­хисту найціннішого - життя людини.

Моральна культура юриста орієнтує на те, щоб у профе­сійній діяльності запобігти дисгармонії між духовним і ма­теріальним. Зазвичай кожен злочин спрямовується на задо­волення матеріальних потреб, спустошуючи тим самим ду­шу. Завдання моральної культури юриста полягає в тому, щоб заповнити цей вакуум моральними цінностями.

Важливою ознакою моральної культури, її функцією є повна віддача здібностей, таланту, покликання, любові й енергії для забезпечення цивілізованого правопорядку в дер­жаві. Суспільство вимагає юридичного забезпечення функ­ціонування моральних норм, тому юрист зобов'язаний по­стійно самовдосконалюватися. Як справжній учитель віддає своє серце дітям, так і юрист віддає силу свого таланту лю­дям незалежно від того, кого він захищає.

Якщо діяльність правоохоронця здійснюється згідно з вимогами високої моральності, то його погляди мають право на реальне втілення, а це сприяє прогресові у правовому ре­гулюванні. Зосереджуючись на реалізації власних прогреси­вних поглядів, юрист не повинен боятися бути «білою воро­ною», не повинен відмовлятися від власних поглядів, якщо він переконаний у своїй правоті, а діяти за покликом сумлін­ня, згідно з морально-духовними переконаннями. Інколи не­правомірні дії юриста в минулому стримують його від рішу­чої зміни своєї професійної поведінки у позитивному напря­мі. Однак належний рівень моральної культури завжди дає змогу юристові, хоча і з запізненням, але змінити свої погля­ди в бік добра. А це - запорука цивілізованого правопорядку.

Складність правової діяльності може деколи викликати у юриста бажання не втручатися у ті чи інші правові ситуації. Подолати розпач допоможе у кожному конкретному випадку та чи інша функція моральної культури, завдяки якій завжди з'являється надія на вихід з будь-якого становища. Тобто в цілому функції моральної культури сприяють формуванню волі та духу, що вкрай необхідні для успішної професійної діяльності.