2.1. Поняття юридичної деонтології

Деонтологія, зокрема юридична деонтологія, як наука виникла порівняно недавно. Існують різні її види. Нині в Україні найбільш розроблена медична деонтологія. Напев­но, причина у тому, що найціннішим для людини є життя, здоров'я і саме буття, яке часто залежить від лікарів, від виконання ними професійного обов'язку. Юристи мають справу з аналогічними цінностями, у їхніх руках - доля людини. Але юридична деонтологія перебуває лише на дискусійній стадії дослідження, хоча й має специфічні пе­реваги над медичною.

Деонтологія — це розділ етики, що вивчає проблеми обов'язку, сферу обов'язкового, всі форми моральних вимог та спів­відношення їх.

Можна вважати, що деонтологія стосується усього кола проблем, пов'язаних з моральним, зі сферою належного, потрібного.

Термін «деонтологія» вперше ввів у науковий обіг анг­лійський філософ права Ієремія Бентам у праці «Деонтоло­гія» (1834 р.). Деонтологія, основи якої досліджував І. Бен­там, є вченням про професійні обов'язки і врахування ре­зультатів їх виконання людиною. Як зазначав учений, у кожній дії важливий підсумок, тобто та користь, яку при­носить дія. Початок користі, за І. Бентаном, становить основу деонтології [123, с. 16-17].

Дослідження юридичної деонтології розпочато у ко­лишній союзній державі зі вступу до спеціальності. С. Алексєєв і М. Айзенберг опублікували відповідні підруч­ники. Багато уваги приділяв розвиткові ідеям юридичної деонтології професор Львівського університету П. Рабі-нович. Під його керівництвом здійснювалось чимало нау­кових досліджень. (Зокрема, висновки дипломної роботи автора (колишнього студента) поступово переросли у глибоке дослідження професійної етики (кандидатська й док­торська дисертації), а тепер - у юридичну деонтологію, професійну культуру юриста та філософію права).

Відомий науковець, професор, доктор юридичних наук В. Сокуренко тривалий час працював деканом юридичного факультету, очолював кафедру теорії та історії держави і пра­ва Львівського національного університету імені І. Франка. Вперше за всю історію колишньої союзної держави він запо­чаткував дослідження засад юридичної деонтології. У вступі до монографії А. Савицької «Возмещение ущерба, причинен-ного ненадлежащим врачеванием» (1982р.) В. Сокуренко розглядав медичну деонтологію з позиції юриспруденції, пра­ва і моралі. Вчений зробив спробу розробити основні вимоги до професійно-правових обов'язків юриста, аналогічно до тих вимог, які стосуються лікаря. У подальших дослідженнях він аналізував юридичні обов'язки, перспективи розвитку основ професійної деонтології. Своє продовження юридична деон­тологія як наука і навчальна дисципліна отримала у лекціях, консультаціях, бесідах професора зі студентами, науковцями (і особисто з автором цього підручника).

У другій половині 80-х років була вже запроваджена для вивчення навчальна дисципліна «Юридична деонтологія». Започаткував її професор В. Горшеньов у Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична акаде­мія ім. Ярослава Мудрого) як пропедевтичну, вступну, мо­жливо, ще й як експериментальну. У 1988р. вийшов дру­ком навчальний посібник [126, с. 7].

По суті, погляди на юридичну деонтологію, викладені професорами В. Сокуренком та В. Горшеньовим, діамет­рально протилежні. Якщо перший фахівець приділяв ос­новну увагу внутрішнім процесам при виконанні юристом службового обов'язку, то другий - здебільшого надає пере­вагу зовнішнім. Згодом в Україні з'явилися монографії, підручники, навчальні посібники, автори яких надавали

перевагу теорії В. Горшеньова.

Наше бачення юридичної деонтології ґрунтується на до­слідженнях В. Сокуренка, погляди якого поділяє також М. Коваль із Донецька та деякі інші науковці. Існування різних підходів до деонтологічних проблем, безумовно, збагачує правничу науку, робить її змістовнішою.

На наш погляд, є всі підстави твердити, що в Україні іс­нує дві деонтологічні школи: харківсько-київська (профе­сор В. М. Горшеньов) і львівська (професор В. Г. Сокуренко).

Деонтологія — це жива онтологія, онтологія в дії. Для неї важливий хід думок, спрямований у майбутнє, до дій, до потрібного й належного. Для останнього найбільш харак­терним є внутрішнє ставлення особи до реальної дійсності, що знаходить вияв у обов'язках юриста: спілкуванні, при­йнятті рішення, пізнанні явища та ін. Обов'язок - поняття ширше, ніж усі інші, оскільки основними тут є внутрішні процеси — думки, а не дії. Тобто з почуття обов'язку, його ступеня випливають певні особисті норми, які характери­зуються високою якістю.

В. Сокуренко, спираючись на вчення І. Канта, зазначав, що приписи моральних і юридичних норм безпосередньо діють на суб'єкт, який усвідомлює, що його воля підкорена вимогам норм. Це породжує уявлення про внутрішній обов'язок, його загальнолюдську цінність і конкретні соці­альні блага, закладені у самому вчинку. Цей процес формує той внутрішній імператив (наказ), «закон», який людина накладає сама на себе, який необхідний сам собою. Сутність внутрішнього імперативу як вихідного моменту полягає в тому, що людина ставить собі мету, яка водночас є її внут­рішнім обов'язком. У цьому немає суперечності, оскільки людина сама себе примушує, що цілком сумісно з її внут­рішньою свободою й виявом власної свободи волевияв­лення - права вибору поведінки у межах об'єктивно існую­чого соціального нормування [123, с. 20-21].

Під обов'язком розуміють те, що треба безвідмовно виконувати згідно з вимогами суспільства або виходячи із власного переконання.

Тому його треба розглядати як зовнішній та внутрішній імперативи (накази). Зовнішній імператив обов'язку вироб­ляє для конкретного юриста інша особа, держава, закон. Це своєрідна повинність, яку незалежно від своєї волі зо­бов'язаний виконувати юрист.

Існують різновиди обов'язку: духовний, моральний, на­ціональний, суспільний, професійний, юридичний, службо­вий та ін. Юридична деонтологія зосереджує увагу на служ­бовому обов'язку. Для юриста - це система обов'язкових, самостійних і правових дій у різних соціальних ситуаціях, пов'язаних з духовною, моральною й великою внутріш­ньою потребою служіння суспільству, своїй нації.

Внутрішній імператив службового обов'язку — це той самий службовий «долг», хоча вислів цей досить умовний і не зовсім вдалий (подібно до морального імперативу Канта). Як зазначають дослідники, «долг» - це соціальний катего­ричний імператив. Принцип «долг» заради «долга» у ролі категоричного імперативу найбільш чітко сформульований І. Кантом. Норми повинності покликані, за І. Кантом, прими­рити людину з чужим, ворожим їй світом. Поняття «долга» стало у І. Канта, головною категорією моралі: саме почуття «долга» визначає моральну поведінку людинию.

Зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку полягає у тому, що він є свідомим, вмотивованим чинни­ком реальної поведінки юриста, його певною позицією та добровільно прийнятим рішенням. Тобто цей імператив є внутрішнім, особисто виробленим для юриста законом. Формування внутрішнього імперативу неможливе поза ло­гікою норм права і моралі, їх принципів і конкретних при­писів, бо неможлива будь-яка людська діяльність поза нор­муванням, поза метою. Цей «закон» діє залежно від ситуації. Під впливом добровільно покладеного на себе імперативу юрист сам себе примушує діяти, виявляти особисті якості (зокрема, людяність), а також демонструвати свободу ро­зумної волі, доброї волі, веління серця, поклик сумління тощо. Розумна і добра воля сильніша від закону (позитив­ного права), але вона тісно пов'язана з совістю. Хоча кожна людина має совість, але рідко нею користується, що під­креслює окреме існування внутрішнього і зовнішнього ім­перативів обов'язку.

Отже, між внутрішнім і зовнішнім імперативами служ­бового обов'язку загалом є спільні й відмінні риси. Але перше поняття для юридичної діяльності є ціннішим, оскільки юрист усвідомлює свої вчинки, які мають цільову спрямованість. Якщо зовнішній імператив службового обо­в'язку розрахований на певну імпульсивність юриста, то внутрішній - на системність. Зовнішній імператив можна передбачити, а внутрішній - ні, бо він не розрахований на повторюваність однотипних випадків. Характерною від­мінністю є те, що внутрішній імператив службового обо­в'язку юристом не тільки усвідомлюється, а ще й викону­ється, що зовнішньому імперативу службового обов'язку невластиво. Зовнішній імператив обов'язку можна викону­вати і не замислюючись, а внутрішній - потребує певних роздумів.

Зауважимо, що внутрішній імператив службового обо­в'язку не регулюється жодним нормативним документом, оскільки він не підвладний чужим нормам. Але це не озна­чає, що внутрішній імператив не відповідає за дії. Хоча юрист чинить за велінням серця, але дії його можуть супе­речити праву. Це ж стосується й наслідків діянь. Тому в цьому випадку можливі усі види відповідальності, незва­жаючи на те, що в якійсь ситуації мав би «спрацювати» тільки внутрішній імператив обов'язку, а не зовнішній. Тобто внутрішній імператив має свою межу, вихід за яку карається законом. Це один із видів порушення юристом правового почуття, «меж необхідної оборони», де його зу­силля спрямовані не на якийсь розрахунок, власну вигоду чи користь, а на загальне благо, торжество справедливості.

Зрозуміти глибинний зміст внутрішнього імперативу службового обов'язку допомагають його складові елементи. Сюди насамперед належать правовий прагматизм, духовні й моральні цінності, інтелектуально-вольове зусилля, пози­тивний фанатизм і сумління.

Безумовно, внутрішній імператив службового обов'язку юриста грунтується на певних принципах, якими є: логіч­ність, вірність ідеї, обов'язковість, спонукання, незапрогра-мованість (непланованість), внутрішнє переконання, інтуї­ція та ін. Юрист, який діє за цими та іншими принципами внутрішнього імперативу, ніби дає собі слово чинити саме так, а не інакше, що викликає глибоку повагу до нього, під­креслює його людяність.

Внутрішній імператив службового обов'язку юриста ви­конує певні функції. В основному вони збігаються з функ­ціями юридичної деонтології й полягають у виробленні со­ціального регулятора для юриста та спрямованості на актив­ний захист духовних, моральних, правових принципів су­спільства. Це означає, що внутрішній імператив є не тіль­ки особистим почуттям, а й правовою вимогою членів су­спільства щодо юриста.

На внутрішній імператив службового обов'язку юриста впливають різні чинники:

- юридична та загальна соціалізація;

-духовні, моральні, естетичні, правові норми;

- принципи суспільства;

- державний, професійний, юридичний, службовий, тру­довий, громадський, моральний обов'язки;

- обітниця.

Найважливіше значення для формування внутрішнього імперативу мають загальнолюдські цінності, якими юрист керується у своїй діяльності.

Внутрішній імператив (і в цьому полягає цінність юри­дичної науки) відповідає на важливе питання: в ім'я чого і чому юристові потрібно діяти належним чином? Адже на­слідування внутрішньому імперативові («долгу») - це пев­на честь і правильний шлях. У підсумку - це запорука ду­ховного здоров'я і фізичного довголіття, гармонія з оточу­ючим світом. Внутрішній імператив не має матеріальної заінтересованості.

Хоча внутрішній імператив - це одночасно духовна, мо­ральна, естетична й правова категорія, але передусім він тяжіє до моралі. А це цінніше від права і пов'язане з внут­рішніми переконаннями та поглядами юриста. Тому юри­дична деонтологія досліджує вольовий характер внутріш­нього імперативу службового обов'язку юриста, у дечому -закон суспільного життя та долю українського народу. Для юриста внутрішній імператив є громадянським патріотич­ним обоє 'язком, виявом милосердя та ненасшьства у служ­бовій діяльності.

Нині поширені такі терміни: «правнича деонтологія», «правова деонтологія», «юридична деонтологія». Хоча між ними існують деякі, незначні відмінності, проте вони висві­тлюють практично одне і те ж: формування внутрішнього імперативу службового обов'язку юриста.

У наукових джерелах виявляються різні підходи до ви­значення юридичної деонтології. Так, В. Горшеньов та І. Бе-недик визначили юридичну деонтологію як галузь юридич­ної науки, що узагальнює систему знань про мудрість спіл­кування й мистецтво прийняття правильного рішення у юридичній практиці, тобто як науку про пошук атмосфери необхідного, істинного результату у спілкуванні юриста як з колегами, так і з тими, кому він надає професійні послуги і кого повинен обслуговувати правовими засобами у процесі реалізації свого правового статуту [58, с. 8].

О. Скакун зазначає, що юридична деонтологія - це га­лузь юридичної науки і навчальна дисципліна, яка є уза­гальненою системою знань про юридичну практичну діяль­ність і кодекс професійної поведінки юриста, тобто про оптимальний звід правил дозволяючого, зобов 'язуючого і реко­мендаційного характеру, якими повинен оволодіти юрист і керуватися ними у відносинах, що виникають при виконанні службових (посадових) повноважень. Цю дефініцію автор розглядає у вузькому значенні - як науку про застосування практичної діяльності юристів (це, як правило, норми, що мають рекомендаційний характер) - та у широкому зна­ченні - як науку, яка, поряд з моральними, аналізує вимоги (нормативи) психологічного, політичного, правового, еко­номічного, екологічного, етичного, естетичного, інформа­ційного характеру, що пред'являються до професійної культури юристів (крім норм рекомендаційного характе­ру, це норми - зобов'язуючі, забороняючі і дозволяючі) [126,с. 5-7]. ,

С. Гусарєв, О. Тихомиров вважають, що юридична де­онтологія розкриває зміст та взаємозв'язок таких соціаль­них явищ, як юридична наука та юридична практика, ви­значає її функції, виходячи з норм та принципів суспільної моралі, формує систему вимог професійного та особисто­го порядку, висвітлює етичний бік діяльності юриста, враховуючи спеціалізацію юридичної професії. Юридич­ною деонтологією вивчаються система, форми, методи та засоби підготовки висококваліфікованих юристів-профе­сіоналів [60,с.ІЗ].

Аналіз наведених дефініцій юридичної деонтології дає змогу згрупувати основні позиції у чотири групи:

1) знання про кодекс професійної поведінки, професій­ний етикет, застосування норм моралі, моральні вимоги (нормативи), співпрацю з колегами, взаємостосунки з гро­мадянами, мудрість спілкування;

2) відомості (система знань) про правознавство;

3) відомості про юридичну практику, основні юридичні спеціальності;

4) знання про ставлення до професійної діяльності, мис­тецтво приймати правильні рішення.

Проблеми першої групи стосуються правничої етики юриста (вона розвинена непогано, особливо міліцейська, прокурорська, суддівська, слідча та ін.); другої — теорії права; третьої - судових та правоохоронних органів. Май­бутні юристи у вищих навчальних закладах Грунтовно вивчають такі дисципліни, як основи управління, тактика професійної діяльності, юридична психологія, безпека життєдіяльності, основи діловодства, ділове українське мовлення та ін. Вважаємо, що не варто юридичну деонто­логію завантажувати тими питаннями, які є предметами цих дисциплін. Проте проблеми четвертої групи більше стосуються юридичної деонтології. Їх вивчення потрібно навіть розширити.

Ми розглядаємо юридичну деонтологію, по-перше, як вступ до спеціальності, мета якого - навчити студента вважа­ти совість, справедливість головними критеріями його профе­сійної діяльності, виробити внутрішнє почуття, переконання до прийняття справедливого, обґрунтованого юридичного рі­шення; по-друге - як вступ до філософії права. Студенти по­винні вже з першого курсу налаштовуватися на сприймання навчальних дисциплін у контексті філософії права, що сприя­тиме Ґрунтовному засвоєнню матеріалу з різних галузей права.

До речі, юридична деонтологія досліджує ще й такі проб­леми, як:

• пізнання сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку у правових ситуаціях;

• пошук та встановлення правової істини самим юрис­том (а не іншими особами, установами);

• використання у службовій діяльності, поряд з позитив­ним правом, норми природного права для об'єктивної оцін­ки правової ситуації.

Ці проблеми треба досліджувати з позиції філософії, культурології, соціології права, юридичної психології, пра­вової естетики, теорії держави і права та інших наук. Тут виявляється зв'язок юридичної деонтології з іншими суспі­льними науками.

Отже, юридична деонтологія — це філо­софсько-правова наука про пізнання юристом сутності внутрішнього імперативу службового обов'язку, який створює пе­редумови для формування особистісних норм його професійної поведінки і мотиви їхнього вибору з метою формування внут­рішнього переконання, встановлення об'єк­тивної істини та прийняття справедливого правового рішення.