logo
Сливка Юр

4.4. Норми юридичної деонтології, правничої етики та професійної культури

Професійна культура юриста Грунтується на морально-етичних та правових нормах, де існує єдність, відмінність, взаємодія, протидія. Звичайно, ці позиції актуальні у тому випадку, коли за основу норм права беруться норми природ­ного права. Між нормами природного права і нормами моралі суттєвих відмінностей немає. Тут похибка виражає суб'єктивне розуміння природних норм і вироблення на цій основі власної норми, яка поступово сприймається суспіль­ством. Є різниця між чинними природними законами люд­ського суспільства і законами штучними — юридичними та моральними, що мають конвенційний характер, хоча і не­однаковий у праві і моралі.

У співвідношенні з позитивним правом відображається неконтрольована творчість законодавця. Найнеобхіднішим є використання саме морально-етичних норм. Вони підно­сять рівень професійної культури юриста, створюючи тим самим нормативну етику, предметом якої є закономірності нормативної регуляції поведінки, проблеми кодифікації й систематизації норм та правил моралі і яка вивчає зміст по­нять добра і зла, обов'язку, совісті, відповідальності, честі й гідності тощо, визначає межу вчинків, мотиви поведінки людей. Ужитковою галуззю нормативної етики є нормати­вна правнича етика, яка досліджує закономірні дії правової моралі.

Професійну етику часто визначають як галузь етичної науки, що вивчає систему моральних норм і принципів, які діють у специфічних умовах взаємовідносин людей у сфері певної професії; як специфічну дію загальноетичних і особ­ливих норм професійної моралі, що мають аналітично-рекомендаційний характер, виникають і функціонують у певній професійній групі. Дія моральних норм у юридичній галузі - це один із предметів дослідження правничої етики. Безумовно, морально-етичні норми мають рекомендацій­ний зміст, але уміле їх використання формує рівень профе­сійної культури юриста.

Найбільшу цінність мають морально-етичні норми у юридичному процесі. Юридично-процесуальні норми ство­рює держава у вигляді правил поведінки учасників процесу, згідно з якими встановлюються їхні права, обов'язки, відпо­відальність, а також умови виникнення та реалізації пра­вовідносин при провадженні юридичних справ. А правнича етика трансформує морально-етичні норми стосовно внут­рішнього світогляду юриста. Йдеться про сприймання, рі­вень усвідомлення, творче використання державних мораль­но-етичних норм правового характеру у юридичній діяльнос­ті. Якісне втілення таких у практику визначає їхню цінність.

Здавна одним із центральних суто теоретичних завдань етики було обґрунтування певної усталеної системи моральних норм і цінностей, пошук раціональних підстав, які б доводили їхню перевагу, вмотивованість і надійність. Про­тягом століть подібне обґрунтування вибудувалося, втім, усередині власне релігійних уявлень про людину та її обо­в'язки. Сучасна етика висуває аксіологічні, онтологічні та трансцедентальні обгрунтування моралі. Зокрема, в краї­нах, що постали на теренах колишнього Радянського Сою­зу, до суперечок навколо методологічних проблем сучасної філософії й людинознавства додається гостра криза основ­них життєвих орієнтацій, пов'язана із затяжним і болісним процесом зламу традиційних форм існування за відсутності ясної перспективи попереду. Люди нерідко впадають у від­чай, даючи вихід лихим пристрастям, або байдужіють. На противагу такій дезорієнтованості й зневірі постає гостра потреба в оновленій надійній системі моральних та духов­них орієнтирів, що відповідала б запитам часу й повноті нинішнього досвіду. Зробити свій внесок у задоволення цієї потреби сучасна етика може лише на основі теоретичного осягнення моралі як такої, її глибинних підвалин [96, с. ЗО].

Сучасний період державотворення в Україні характери­зується моральним діалогом між існуючими моральними .нормами і національним правом, що формується. Але вчо­рашні норми, народжені на іншому грунті, в нових умовах, виявилися неспроможними. Також вони не можуть регулю­вати суспільні відносини, впливати на створення правових норм. У цьому випадку поява суверенної держави України -це юридичний факт. Деякі факти набувають нормативного значення або скасовують норми, тим самим відповідаючи на історико-психологічне запитання про те, в силу чого змінюється зміст даних норм; описують психологічні пере­живання і мотиви поведінки. Тобто сьогоднішній зв'язок демократії з правом демонструє фактичність моральної норми щодо здатності можливої ідеальної дії здійснити мо­рально-нормативний підхід до аналізу юридичної діяльності. Якщо держава - це закон моральний і юридичний, а суддя держави - історія, можлива норма її оцінки, то дії юриста повинні ґрунтуватися на нормах загальнолюдської законо­мірності, не допускаючи запрограмованості раціональних дій. Справа в тому, що саме теорія нормативних фактів дає змогу значно розширити вчення про види позитивного пра­ва порівняно із загальноприйнятими поглядами.

З'явилась можливість реалізувати природне право, при­родні закономірності, які гарантують міцні моральні норми.

Утворені таким чином моральні норми одержать оцінку значно пізніше, але вони позитивно впливають на цивілізо­ваність українського суспільства і, зокрема, юриста вже нині. Юрист має змогу творчо використовувати духовно-моральні державні стандарти, пристосовуватися до будь-якого правового явища чи суспільного середовища. Го­ловне - це вивірена духовно-моральна політика держави, яка визначає основні напрями формування норм, надає су­спільним фактам цивілізованої нормативності, спонукає юриста до нормативної самоорганізації.

Дійсно, правнича етика виробляє основу для моральної нормотворчості юриста, його нормативного мислення у сфері моралі, стандартизує її, знімаючи з людини тягар ін­дивідуального вибору, а значить, і відповідальність за цей вибір. Навіть у позитивному праві це недопустимо, оскіль­ки юрист чинитиме шаблонно, однотипне, без внутрішньо­го на те переконання. Людині властиво бачити у праві на­станову, яка залежить від особистої волі та думки, складової частини моральної субстанції. Звідси її прагнення вплинути на право у розумінні наближення до моральних ідеалів. Тобто юрист не підвладний правовим нормам, у нього по­винна бути альтернатива, власне бачення суті справи. Зви­чайно, це ризиковане і відповідально. Проте індивідуаль­ний вибір у межах, які встановлюють позитивні норми, завжди більше цінується суспільством. Свобода ставить найвищі вимоги до людського сумління і відповідальності. Саме у свободі вибору правових норм, у «тягарі індивіду­ального вибору» полягає, якщо доцільно, соціальна сут­ність юриста, його служіння суспільству.

Галузь права не вичерпується позитивним законодав­ством, яким визначаються ті юридичні норми, які діють у певний час і в певному місці. Але юридичні закони не зали­шаються вічними та незмінними, як закони природи, які по­трібно тільки вивчати і завжди зважати на них. Позитивні закони - це творіння людської волі, яка потребує оцінки. Крім цього, вони змінюються відповідно до змін потреб і поглядів. Тобто для оцінки і зміни позитивного права потрі­бні вищі міркування, загальне мірило, керівні засади, які може дати тільки філософія. Неможливо встановити права і обов'язки осіб, не знаючи, що таке право, де його джерела і які постають з нього вимоги. Ці засади тісно пов'язані з вла­сне людською особистістю, а тому потрібно досліджувати природу людини, її властивості та призначення. Моральноетичні норми правничої етики допомагають юристові у його пошукові правомірної поведінки. Стандартне, шаблонне, на­перед визначене мислення юриста тут недопустиме.

Отже, у дослідженні морально-етичних норм важливу роль відіграє філософія права. Природно-правові системи визначають основне питання філософії права: дослідження вищих основ юридичних настанов, які випливають із при­роди людини та суспільства. Іншими словами, правнича етика, керуючись здобутками філософії права, виробляє такі морально-етичні норми, які б удосконалювали, набли­жали позитивне право до природних норм службової пове­дінки юриста. Такий підхід застерігає юридичний позити­візм від консерватизму, авторитаризму, розвиває людську особистість, націлює на благородні почуття, що формують

так звану філософію серця юриста.

Звичайно, філософія права, досліджуючи морально-етичні норми професійної культури юриста, дає відповідь на запитання про призначення норм позитивного права у регулюванні суспільних відносин. Існують підходи до пра­вових норм з позицій сили, інтересу, «порядку миру» та моралі, які доводять, що жодна з цих позицій не дає вичерп­ного обґрунтування правових норм. Зазначається, що коли право зводиться до сили, то не може бути жодних обов'язко­вих правил поведінки, які б пов'язували свавілля сильнішого. Тоді люди зобов'язані підкорятися нормам права лише до того часу, поки вони не мають достатньої сили, щоб чинити їм опір. Фактично правова норма виступає як примус, нех­туючи природними задатками людини, утверджуючи силу будь-якої влади. Виникнення норм права завжди супровод­жується повним інтересом, який слугує могутнім фактором правотворення. Але це не означає, що кожна норма права тотожна інтересові, який її викликав, важливо, щоб інтерес становив зміст права. Часто такі інтереси завдають значної шкоди суспільству, гальмують його розвиток. Правовий порядок визначається метою встановлення миру між людьми. Але це далеко не єдина мета права: є багато правових норм, які визначаються завданнями, що не мають нічого спільного з «метою миру».

Право не завжди є частиною моралі, її нижчим ступенем.

Право — зовнішній закон, порядок, який повинен панувати у людському суспіль­стві.

Жаль, співчуття - це внутрішній закон людського серця. Як зовнішній закон права, так і внутрішній закон жалю чи співчуття до ближнього - це два окремих прояви однієї і тієї ж моральної засади. Існує багато правових норм, які не тільки не становлять мінімуму моралі, а, навпаки, значною мірою аморальні. Також існує чимало юридичних норм, які не містять ні морального, ні аморального змісту і байдужі щодо моралі. Тому право лише слугує моральній меті, хоча це вимога ідеалу, якому дійсність далеко не завжди відпо­відає, а часто і прямо суперечить. Звідси мораль і право у їхніх взаємних відносинах можна порівняти з двома ко­лами, які перетинаються. У них є, з одного боку, спільна сфера перетину, в якій зміст приписів збігається, і разом з тим дві окремі ділянки, в яких вимоги часто не сходяться між собою, часто навіть прямо суперечать одна одній.

Об'єктивна властивість об'єктивних зовнішніх подій за­лежить від психіки тих, хто з ними має справу, і від їхньої схильності до тих чи інших психічних реакцій на відповідні уявлення.

Морально-етичні норми професійної культури юриста мають реальне існування, як і спільна частина моральних та правових норм (перетин двох кіл). Але саме неперетин двох кіл символізує правові і моральні норми. Ситуацію швидше можна інтерпретувати концентрованими трьома колами зі спільним центром - духовними, моральними, правовими нормами. Духовні та моральні норми як норми природного права є орієнтиром для норм позитивного права. Тому по­зитивне право не завжди збігається з природним, часто йому суперечить.

Завдання правничої етики полягає у тому, щоб наблизити юридичну діяльність до дій за природними законами.

Однак такі дії часто супроводжуються певними упущен­нями, а іноді помилками й порушеннями.

Як відомо, порушення права - це крайній вияв сво­боди, який переступає власну межу і утверджується у про­тиріччі із законом. Це порушення може бути двояким: су­б'єктивним і об'єктивним, що відповідає двоякому значенню права. Перше - це свобода, визначена законом, а друге -закон, що визначає свободу. Все залежить від особи юриста як носія свобідної волі. Адже його гуманність свободи волевиявлення обернено пропорційна до виявів примусу.

Саме у примусах виникає найбільше порушень правових норм. Психічна реакція юриста у застосуванні правових норм буває різною, але якщо вона контролюється мораль­но-етичними вимогами, то виникають обгрунтована підста­ва для покарання і право здійснювати його.

Хоча юридичною основою покарання є захист суспіль­ства, допускається поява такої категорії, як залякування. Це -узагальнення змісту теорії залякування, яка існує у право­знавстві, і обґрунтування методів катування і страти. Звідси постають запитання: яке місце посідають морально-етичні норми професійної культури юриста у теорії заляку­вання; чи смертна кара «вписується» у морально-етичні норми; якою повинна бути поведінка юриста у вимушено­му застосуванні найвищої міри покарання?

Ці питання набули особливої актуальності саме тепер, коли Україна вступила до Ради Європи, де перевага нада­ється європейському праву. Нинішня ситуація характеризу­ється бурхливим обговоренням такої правової норми, як смертна кара.

Зрозуміло, існує багато альтернативних думок і пропо­зицій, які узагальнюють переважно три-чотири позиції:

Відмінити смертну кару; зберегти смертну кару; зберегти, але застосовувати дуже рідко; застосовувати умовні виро­ки. Україна ще не готова до розв'язання даної проблеми. Головний зміст цих позицій полягає у щонайменше двох аспектах: знищення людини, яка є дуже суспільне небезпеч­ною, за її звірячі діяння; залякування як профілактичний засіб до можливих злочинних діянь іншими особами.

Проте наявність смертної кари і доволі часте її застосу­вання не сприяє формуванню цивілізованого правопорядку. Рівень злочинності не зменшується, навпаки, посилюється агресивність, цинізм окремих злісних порушників правових норм. А каральні репресії через позбавлення життя, які за­стосовуються при цьому,— це наслідок антикультурного управління суспільством.

Багато злочинців йдуть на смерть цілком байдуже. Чи ма­тимуть вони змогу покаятися під час багатолітнього позбав­лення волі? Це єдина точка зору, з якою можна захищати скасування смертної кари. Вона стосується вже не права, а морального ставлення до людської душі. Тут перед людським законом відкривається внутрішній закон, який непідвладний першому. Людський закон не управляє совістю, і йому неві­дома хвилина, коли під впливом внутрішньої вищої сили у людини можуть прокинутися кращі почуття. Це може статися і перед обличчям смерті, і під час багатолітнього позбавлення волі. Тому з цього погляду питання залишається і ще зали­шиться відкритим. Є думка, що поява у кримінальному кодек­сі вищої міри покарання - це одна з ознак правового безсилля держави. Це найлегший вихід зі становища, який не потребує особливих зусиль у регулюванні суспільних відносин.

Правнича етика підкреслює духовно-правову перевагу людини над твариною. У людському суспільстві панує діє­вість людської душі, розуму, розсудливості. Адже норми позитивного права повинні узгоджуватися з нормами духо­вного (природного) права. Чи узгоджується з ними смертна кара - людині невідомо. Тому сумніви повинні бути на ко­ристь правопорушника. Крім цього, залякування не власти­ве людині. Цей прийом скерований більше на інстинкт, а не на інтелектуальні почуття. Для подальшої духовно-право­вої соціалізації потрібно створити таку систему профілак­тично-виховних заходів, яка б ефективно виявляла осіб, схильних до тяжких злочинів.

Звичайно, питання застосування смертної кари пов'язане з особою юриста (суддею), його професійними діями. Пере­хід від зовнішнього резонансу тяжкого злочину до внутріш­нього самовизначення судді, внутрішньої переконаності, що прийняте рішення відповідає законам Всесвіту, взяття відповідальності на себе визначають природну правомір­ність його поведінки.

Отже, морально-етичні норми професійної культури юриста пов'язані з людською психологією, яка сформувалася внас­лідок правової соціалізації. Ці норми характеризуються зна­чною індивідуальністю залежно від ступеня соціалізації. Для професійної культури соціально-етичні норми цінні тим, що вони або позбавлені альтернативності взагалі, або вибір юристом альтернативної норми однаково спричиниться до позитивної оцінки його дій. Зауважимо, що поява морально-етичних норм не є стихійною, випадковою, це результат рів­ня професійної культури юриста, логічний наслідок узго­дженості внутрішніх і зовнішніх процесів, які виникають внаслідок розуміння законів природи. Природність мораль­но-етичних норм професійної культури вимагає від юриста глибокого осмислення ентології та ексимології людини, при­стосування до світу, а також активної перетворюючої духов­ної діяльності. Думка про необхідність боротися за право справедлива, найбільш значуща і в чомусь дуже гостра та тривожна саме тоді, коли у праві бачиться об'єктивне буття народу, коли воно утверджується як право людини, покли­кане бути регулятором суспільних відносин.

Загалом правнича етика — це зовнішній вияв професійної культури, засіб розв'я­зання етичних проблем юриспруденції, наслідок реалізації внутрішнього імпера­тиву службового обов'язку.

Саме завдяки нормам та обов'язкам можна виявити при­родну силу правничої етики, піднести рівень людської ци­вілізації, яка утвердилася завдяки формуванню римського приватного права і появі духовних засад до християнської культури та моралі. Тим самим правнича етика створює міцний фундамент для юридичної діяльності, необхідну духовну основу для критичного осмислення догм позитив­ного права, утвердження його нормативно-ціннісних кри­теріїв. Але це стане можливим за умови перегляду устале­них поглядів на позитивне право (юридичний позитивізм). Такий підхід визначає ключову ланку розвитку правової науки і в сучасних умовах, і в перспективі. Нині стає де­далі очевидніше, що наукова правова думка за «основними запитами епохи» не зможе певним чином істотно просуну­тися вперед, якщо залишатимуться на далекій дистанції одне від одного, з одного боку, практична юриспруденція (юри­дичний позитивізм) — галузь знань, як традиційно вважа­ється, незначного наукового рівня, а з іншого - філософія права, яка оперує категоріями вищого смислового порядку [40,с. 703].