4.3. Правнича етика як юридична наука

Як відомо, наука - це форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає діячів науки з їхніми знаннями і здібностями і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку при­роди, суспільства і мислення для передбачення і перетво­рення дійсності в інтересах суспільства. Відтак, юридична наука (правознавство, юриспруденція) - це суспільна нау­ка, яка вивчає право як особливу систему соціальних норм, правові форми організації і діяльності держави та по­літичної системи суспільства в цілому. Правознавство перед­ бачає вивчення загальнообов'язкових правил поведінки, встановлених чи санкціонованих державою, тобто закріпле­ний порядок суспільних відносин. Теоретичний підхід до вивчення й осмислення юридичних наук полягає у дослі­дженні системи основних ідей у тій чи іншій галузі права як форми наукового пізнання, що дає цілісне уявлення про за­кономірності та істотні зв'язки у формуванні, прийнятті та застосуванні права.

Однак юридична наука потребує певної конкретизації, яка допомагає розробляти правові поняття, конструкції, теоретичні положення тощо. Це змінює правову систему, підвищує правову культуру суспільства, удосконалює пра-вотворчу діяльність.

Сьогодні ми є свідками унікальної ситуації. Більшість конкретних наук, які вивчають «проблему людини», домог­лись успіхів в окремих аспектах та питаннях. Завдяки науці більше знає про те, як відбуваються складні процеси в корі головного мозку людини; значно краще уявляє собі взаємо­дію людини і природи. Проте кожного з нас хвилює основ­не світоглядне питання,- заради чого живе людина?

Відомо, що етика не є у прямому смислі слова ні нау­кою, ні навіть галуззю теоретичного знання. Проте, наведе­ний приклад зовсім не свідчить про те, що етика взагалі не пов'язана з наукою. Етика ґрунтується й тісно взаємодіє з конкретними суспільствознавчими і людинознавчими дис­циплінами: історією, культурологією, етнографією, антро­пологією, лінгвістикою, релігієзнавством, не кажучи вже про те, що вона традиційно існує в рамках філософії. При цьому виникають своєрідні міждисциплінні зв'язки. Етика є однією з найважливіших наук про людину, її поведінку у суспільстві. Крім цього, вважаємо, що такою наукою є також правнича етика як окрема, самостійна галузь етичної науки. Більше того, етика не може бути поза філософією. Філософія збагачує етику методологічно. Вона визначає буття правни­чої етики, модифікує, пристосовує до ритму життєдіяльності. Тим самим правнича етика розвиває здатність юриста здійс­нювати своєрідний етичний аналіз своєї професійної діяль­ності, навчає його переглядати свої деонтологічні позиції.

Правнича етика розпочинається саме тоді, коли юрист відчуває потребу розібратися в сенсі професійного буття, в одвічних таємницях людських вчинків. Вона не тільки здійс­нює етичний аналіз власних дій, а й за допомогою науки визначає людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в при­йнятті тих або інших моральних норм, на чому Грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Взагалі правнича етика здійснює науковий пошук смислу життя у правовому полі.

Правничу етику як науку зумовлює духовна специфіка світогляду. Духовний вимір професійної діяльності най­більш повно обґрунтовує поведінку юриста, допомагає зна­йти вихід із безвихідних, на перший погляд, ситуацій. Цей вимір вимагає від юриста знання природних (духовних) законів розвитку суспільства і вміння застосовувати їх у професійній діяльності, дотримуючись створених люд­ством моральних чеснот. Загалом правничу етику треба розглядати як систему духовних принципів юриста у пі­знанні правових явищ та прийнятті справедливих рішень.

Правнича етика як наука — це вчення про систему морально-правових випереджу­вальних принципів професійної поведінки юриста, які відображають фактичні знання про людину, мораль, правові явища і су­спільні закони з метою їх подальшого втілення у правову діяльність.

Юридична наука виробляє саме систему теоретичних принципів професійної поведінки як свою першооснову. Це своєрідна система загальних вимог до правника, верхні і ниж­ні межі поведінки, на основі якої здійснюється акмеологічна оцінка його діяльності. Система принципів поведінки ха­рактеризує внутрішній стан юриста. Тому юридична наука вивчає процеси, які відбуваються у свідомості юриста, а та­кож його почуття, переконання, теоретичні засади, які він ви­користовує на практиці. Причому ці принципи юридична нау­ка систематизує, групує, забезпечуючи певну послідовність.

Важливо, що теоретичні принципи поведінки мають випереджувальний характер, адже наука випереджує практи­ку, задає їй тон. Тому правнича етика як наука визначає прі­оритетні напрями розвитку суспільних відносин і обґрунто­вує роль юриста у них. Це стає основою створення пози­тивних норм діяльності, правомірної поведінки правника, скорочення розриву між дослідженнями і результатами прак­тичних дій. Крім цього, принципи поведінки юриста засте­рігають його від порушення норм професійної моралі та законності. Наукове обґрунтування дає змогу передбачити можливі варіанти правомірної чи неправомірної поведінки, визначити важливі аспекти правосвідомості юриста.

Безумовно, правнича етична наука немислима без фак­тичних знань про людину. Це вчення побудоване на здобут­ках філософської антропології. Але правнича етика вико­ристовує їх у юридичній діяльності. Зокрема, йдеться про те, що в центрі будь-яких подій перебуває людина, а в центрі будь-яких юридичних (правових) подій - юрист. Як вчинить юристу кожному конкретному випадку, яке прийме рішення - від цьо­го залежить доля багатьох людей. У взаємодії з іншими нау­ками, використовуючи їхні досягнення, правнича етика збага­чує теоретичні знання юриста про сутність людини і її пред­метне ставлення до світу, усвідомлення свого місця в соціумі.

Правові явища вивчає в цілому юридична наука. Правни­ча етика досліджує професійні дії юриста, що пов'язана з цими явищами. Філософська категорія явища відображає зовнішні властивості, процеси, зв'язки предмета, які даються безпосередньо в формах живого споглядання.

Так, на основі знань про правові явища розробляються рі­зноманітні кодекси професійної поведінки юриста, статути та пам'ятки. Більше того, поверхове знання юристом сутнос­ті правового явища нівелює професійні дії. А проведений етичний аналіз таких дій характеризується некомпетентніс­тю, низьким професіоналізмом. Свідома оцінка правового явища дає змогу юристові самовизначитися, сформувати правовий світогляд, дати об'єктивну характеристику проце­сів, що відбуваються.

Правнича етика вивчає також суспільні та природні за­кони, які є предметом дослідження багатьох наук. Однак правнича етика досліджує особу юриста у сфері дії природ­них законів. Йдеться про розуміння цих законів і застосу­вання їх у реалізації норм права. Звичайно, наукові результати можуть бути різні: це залежить від специфіки мислення юрис­та, його індивідуальних особливостей. Тому не дивно, що у правничій етиці існують різні точки зору і навіть протилежні наукові концепції. Чим більше виникає наукових дискусій щодо дії законів Всесвіту, тим більше пізнається світ. Важ­ливо, щоб науково-дослідна діяльність була послідовною, ґрунтувалася на логіці та раніше досягнутих результатах. Поле діяльності у галузі правничої етики дуже широке. Тут потрібне знання різноманітних не тільки суспільних, а й при­родничих наук. І від якості їх засвоєння залежить кінцевий результат у питаннях дії природних законів.

Звичайно, наукові етично-правові принципи поведінки юриста потрібні не тільки йому особисто. Це справа дер­жавної ваги. Держава виражає певні правові інтереси, які забезпечують нормальну життєдіяльність громадян. Етична правова наука з огляду на державу слугує формуванню у юриста певних видів культури, серед яких наукова, дер­жавна та управлінська.

Відомо, що дослідження здійснюють як юристи-практики, так і юристи-теоретики. Зокрема, практичне пізнання юрис­том дійсності можна назвати народним пізнанням, яке грунту­ється на національній моралі, тривалому практичному досвіді.

Так чи інакше кожен юрист протягом усієї практичної ді­яльності робить для себе чимало відкриттів, вчиться на влас­них помилках. Ці відкриття є частинкою науки і при правиль­ному доборі методів практичних досліджень завдяки їм можна досягти певних результатів. Однак ці результати ма­тимуть цінність тоді, коли «пройдуть» етичну експертизу. Наприклад, кожна кримінальна, цивільна, адміністративна справа, яку веде юрист, є результатом його особистої праці, його творчості, його практичної науки. Це мимоволі спонукає юриста до оволодіння практичною та науковою культурою.

, У науковій культурі основну роль відіграє самопізнання, визначення юристом власних якостей та можливостей. Зав­дяки самопізнанню юрист може як розвивати, так і гальму­вати свої дослідницькі дії. Це підносить його на новий ща­бель цивілізованості, розкриває природні та творчі здібнос­ті, нахили.

Державна культура юриста грунтується на принципах та функціях діяльності державного апарату, що відображені у Законі України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. Держава створює правоохоронні органи і наділяє їх спеціальними владними повноваженнями для реалізації державних завдань. З погляду культури державних дій юрист усвідомлює характер держави. При цьому силою державно­го примусу не завжди можна досягнути успіхів у правоохо­ронній діяльності. Адже в історії України вже був такий період, коли держава перетворила правоохоронні органи у каральні. Тоді державна культура юриста була штучною, вимушеною і навіть шкідливою для суспільства.

Правнича етика як наука визначає суть державної куль­тури. яка полягає у державному мисленні юриста. Адже реалізація влади юристів здійснюється тільки через право, його духовні цінності, а не завдяки авторитарному методові.

На державну культуру юриста значний вплив мають різ­номанітні політичні партії та рухи. У зовнішній та внутріш­ній політиці можливі зміни, проте політико-правова докт­рина залишається стабільною. Особливістю української політико-правової думки, під якою розуміється систе­матизоване вчення, яке синтезує теорії, концепції, принци­пи. ідеологію та ідеї щодо суті, характеру, форми розвитку держави, громадянського суспільства і права, є її націо­нальний зміст, зв'язок з історією українського народу. Спе­цифічні особливості української політико-правової доктри­ни зумовлені менталітетом українців, характером їхньої індивідуальної та соціальної психології, геополітичним розташуванням на межі двох світів - Сходу і Заходу, на­родними традиціями і звичаями, написаними етичними правилами, толерантністю до людей інших культур, релігій, національностей. Трактування української політико-право­вої доктрини як системи політичних, етичних, правових поглядів, принципів теорій забезпечує інтегративний підхід [80, с. 21-22]. Така концепція відповідає, зазвичай, сучасній науці правничої етики.

У зв'язку з цим у державній службі існують щонаймен­ше три проблеми: управління, влада та політика, їх успішно можна розв'язати через етичний контроль за політикою. Виходячи з цього, правнича етика визначає основні функції державної культури юриста на сучасному етапі, коли утверджуються саме національні правоохоронні органи. Це підтримання державного суверенітету та національного відродження українського народу, допомога у створенні національної держави, сприяння вступові України до Євро­пейського Союзу, підтримання певного порядку у суспільстві.

Правнича етика як наука виробляє мето­ди формування юриста — носія держав­них ідей, активного учасника державно-національних процесів.

Розкриваючи науковий зміст управлінської культури юриста, зазначимо, що поняття «управління» ширше, ніж поняття «керівництво». Це пояснюється тим, що управлін­ня має зовнішній і внутрішній аспекти. Саме зовнішній ас­пект відображає в основному суть керівництва. А внутріш­ній аспект характеризується рівнем науки, духовності, мо­ралі і реалізується передусім через управління особою і службовими справами, якими займається юрист.

Управління чинить свідомий впорядковуючий вплив на іншу особу для створення певної єдності в правоохоронній діяльності. Йдеться про такий етичний момент, як вимога., виконання своєї волі (не обов'язково щодо підлеглого, можна й до старших за посадою), використання також владних пов­новажень у процесі виконання функціональних обов'язків.

Щоб виконати функції управління, юрист повинен від­чути свою здатність до вольової регуляції службової діяль­ності. Тому й існують такі поняття, як управлінська етика та ін. Управлінську культуру можна зрозуміти як єдність духовних, моральних, психологічних, практичних, матері­альних та інших надбань з професійними якостями юриста. Це мистецтво впливу на людей за допомогою переконання і особистого прикладу для необхідних дій у відповідному на­прямі. Зрозуміло, що юрист повинен мати певні організа­торські здібності, володіти високою правовою, державно-моральною та деонтологічною свідомістю.

На основі деонтологічної правосвідомості правнича ети­ка виробляє своєрідні правила процесуальних відносин. Учасником процесуальних правовідносин, в руках яких зосереджені державно-владні повноваження, є не держава в цілому, а компетентний державний орган чи посадова особа. Такою посадовою особою є найчастіше юрист. Тому етич­но-правова наука спрямована на дослідження тих внутріш­ніх процесів у правосвідомості, які безпосередньо чи дотич-но впливають на хід юридичних процесів. У такий спосіб державна та управлінська культура чинить вплив на етич­ний бік процесуальних дій юриста.

Отже, правнича етика як наука має різнобічний спектр зас­тосування здобутків у практичній діяльності юриста. Теоре­тичний метод отримує практичне застосування під дією етич­ного контролю з можливим проведенням етичного аналізу. З цією метою завданням науки правничої етики є формування морально-етичних норм та вимог для юридичної деонтології.