4.5. Норми природного права в одиничному, загальному й особливому

Дослідники права стверджують, що право похідне від мо­ральних та релігійних норм, що генеза права вміщена в релі­гійному праві. Розглядаючи право крізь призму філософії, вони поділяють його на два основних рівні - природне і по­зитивне право. Тому предметом філософії права визнано встановлення різниці між цими двома рівнями права. Най­більший інтерес становить саме природне право, яке є вито­ком позитивного права. Навколо проблем природного права тривалий період ведуться наукові пошуки, дискусії.

Відомо, що спочатку була створена природа, а згодом і сама людина. Певний період природа існувала без людини. Звичайно, створення природи тягне за собою створення відповідних законів її розвитку, точніше саморозвитку, ди­наміки. Сюди слід віднести закони саморозвитку рослинного та тваринного світу, закони гідросвіту та інші, що не по­требують втручання людини. Фактично онтологія законів природи не розрахована на людську свідомість, почуття чи дії. Навіть перетворення світів відбувається поза людською волею (згадати хоча б закони фізики, біології, хімії, астроло­гії). Природні процеси характеризуються самореалізацією, наявним порядком, на перший погляд хаосом, який досліджує синергетика. Тобто природне право слід розглядати як право навколишнього середовища без участі людини. Це екологічне право, природно-ресурсне право, де людина відсутня.

Буття людини - це позасвідомий процес, який не вима­гає вольових зусиль, або жодні зусилля не можуть змінити фактичного призначення людини. Інша справа з існуванням людини, яке розраховано на вольові процеси. З появою на світ людини утворюється її духовний світ, людські закони та людське право. Існування людини вимагає від неї добу­вати із природного права правову інформацію для забезпе­чення своєї життєдіяльності. Крім того, людина повинна зрозуміти, що дія природного права є синергетична, що це впорядкованість природна, а не людська. Людська впоряд­кованість законів - суб'єктивна (часом несправедлива), а природна впорядкованість - об'єктивна (завжди справед­лива). У природному праві, таким чином, є вищий порядок, справедливий порядок, на якому «тримається» світ. Тобто навколишнє середовище, природа безпосередньо впливає на духовне становлення людини, формуючи її духовність. Цьому сприяє триєдина антропологічна природа людини (тіло, душа, дух). Саме дух, як ідея, думка, творіння, а також елементи норми (бажання, потреби) визначають людське у людині -духовне, духовну поведінку. Зрозуміло, що людина повинна свідомо черпати із законів природи свої норми поведінки. Внаслідок появи людини у природі виникає духовне право.

Буття людини визначає абсолютне духовне право, а люд­ське існування людини - відносне духовне право. Буття поля­гає у створенні людиною для себе захисту (потенційні мож­ливості), що забезпечують життєдіяльність в умовах природ­них законів. Тобто потенційні можливості, як абсолютність, розраховані на використання людиною законів природи для свого розвитку. Або людина створена так, що природні зако­ни її повинні формувати еволюційно. Це і є абсолютне духов- • не право, в якому зафіксовані правові джерела існування.

Відносне духовне право випливає з існування людини, з її кінетичності, деонтологічності. Адже для більшої інтенсив­ності еволюційного формування необхідне пізнання цих зако­нів і керування ними у своїй життєдіяльності. Для цього наді­лено людину розумом, інтелектом, який повинен бути спря­мований на пізнання світу і визначення свого місця у ньому.

Зосередимо увагу на генезі філософії права, поставивши запитання, що є генезою? Мораль чи релігія? Буття людини передбачає відомості про Бога, про Божі закони та їх дотри­мання. Однак існування людини викликає інтенсивний прояв волі та інтелекту. Тому виникають проблеми у співвідно­шеннях людина - Бог, людина - природа, людина - людина.

Розглядаючи співвідношення людина - Бог, зауважимо, що воно вимагає лише дотримання Божих законів. Тут люд­ська творчість полягає у розумінні цих законів та їх вико­нанні. На основі цього виникають різні тлумачення, що згодом спричинять виникнення різних релігій. Релігія в да­ному співвідношення є генезою філософії права. Вона по­роджує норми поведінки людини, сприяє виробленню кри­терію вчинків, регулює свободу волевиявлення.

Співвідношення людина- природа найбільше пов'язане з красою, гармонією, рівновагою. Справа в тому, що людина своїми думками, почуттями та діями безпосередньо впливає на природні процеси. Не розуміючи якостей цих впливів, вона може порушити природній баланс, красу. Божі закони націлюють людину на уміле використання природних зако­нів, розумне споживання природних дарів. Але дана людині свобода волевиявлення призводить до вироблення нею влас­них норм поведінки, зокрема табу. Появляється система до­зволів та заборон, які трактуються по-різному. Такий право­вий стан характеризується індивідуальною духовністю, хво­робливим станом людини. Тобто людські бажання часто не знають меж. Встановлення таких меж покладено на духов­ність, яка не ототожнюється з релігійністю. Саме висока ступінь духовності як розуміння природних законів дозволяє утримувати красу природи, робить життя людини ефектив­ним, потрібним. Це означає, що генезою філософії права у співвідношенні людина-природа виступає духовність.

Найбільш складним є зіставлення типу людина - люди­на, де також фігурує краса. Кожна людина є мікрочастиною Всесвіту, навіть його мікрокопією. Процеси, які відбува­ються у Всесвіті, аналогічні процесам, які відбуваються в організмі людини, й психіці тощо. Життя конкретної люди­ни - це певна функція Всесвіту. Якщо ж взаємостосунки між людьми відбуваються за асинхронними щодо природ­них законів процесами, то відбуваються шкідливі зміни у Всесвіті. Причому ці взаємостосунки виражаються як в ді­ях, так і у думках та почуттях. Словом, людина до людини повинна ставитися з позицій добра, любові. Формування поняття добра - компетенція моралі, яку творить людина.

Природне (натуральне) право, його зміст, онтологія, ак­сіологія та логіка дії у правовому просторі - все це є об'єктом вивчення не тільки філософії права, а й юридич­ної деонтології. Вчення про природне право сприяє усвідо­мленню людиною того, що таке сенс життя, душа, правомі­рна поведінка і т. д. Звичайно, за весь історичний період розвитку природне право зазнавало не тільки еволюційних, а й революційних змін, впливів, виникали нові тенденції, течії. Тому сьогодні існують різні визначення, дефініції, ча­сом навіть суперечливі, з приводу теорії природного права, його герменевтики (тлумачення), що й спричинить потребу глибокого наукового аналізу, узагальнень.

Крім природного права, у Всесвіті існує й надприродне (трансцендентальне) право. Природне право випливає із законів природи, законів дії природних сил. Причому, ці закони є як змінними, так і постійними. Людина може част­ково впливати на природні закони, пристосовувати їх для своєї життєдіяльності. (Йдеться про внесення змін у виро­щуванні нових сортів рослин, виведення нових порід тварин, пристосування людського організму до різних кліматичних умов, спортивне тренування тощо).

Надприродні закони людина змінювати не може. (Напри­клад, такі, як рух планет, закони фізики, хімії і т. ін.). Ці за­кони незмінні і існуватимуть дати, доки існуватиме Всесвіт.

Однак надприродне право більше досліджується природ­ничими науками. А юридичній науці притаманне дослі­дження природного права, на яке може впливати людський інтелект. Можна сказати, що надприродне право, порівняно з природним, існує в ірраціональному вимірі.

Теоретичний грунт для вивчення природного права скла­дався протягом не однієї історичної доби і готували його як стародавні мудреці, філософи, так і юристи.

Античний час - це період філософії природи. Саме тут всі правові явища розглядалися не поза природою, а неод­мінно пов'язувалися з нею. Осягнувши прості, на перший погляд закони розвитку природи, філософи почали поєдну­вати їх з поведінкою людини.

Філософія середньовіччя (як уже інший історичний час) зазнавала значного впливу богословів, духовенства.

Третій період включає філософію Нового часу, яка при­свячувалася психології людини, її природі. Це, по суті, було інтерпретацією античності, відродженням вчень про при­родне право. Фактично почала формуватися нова наука.

Х1Х-ХХ ст. характеризуються появою позитивістських течій у філософії. Цей період критично підходить до вчення про природне право. Середньовічні метафізичні уявлення про право почали зазнавати утисків. Появилось вчення про права людини.

Слід зазначити, що тривалість кожного періоду була різ­ною, і характеризується то поступовим зменшенням, то знач­ним плином часу, то швидкими темпами науково-суспільного розвитку. Але зміст про природне право фактично був напов­неним, хоча й різним. З метою узагальнення раніше розвину­тих вчень природне право слід розглядати як систему норм і як науку. Причому систему норм і науку слід розуміти у двох аспектах: вузькому та широкому. В результаті будемо мати чотири різних визначення природного права.

Так, в стародавньосхідний, античний і середньовічний періоди дослідники доводили, що природне право склада­ється з множини законів розвитку природи: закон розвитку кожного дерева, закон розвитку кожного виду птахів, закон розвитку окремого виду риб, закон розвитку кожного орга­ну людського тіла і т. ін. Всі ці закони діють синхронно, без будь-яких випадковостей: все відбувається згідно з природ­ними законами. Розум людини цим повинен керуватися, щоб підтримувати гармонізацію природних законів, вірити у синергетичність природних процесів.

Таким чином, вчення про природне право, розвинуте в античну давнину і середньовічний час, дозволяють сфор­мулювати дефініцію природного права як систему норм, у вузькому розумінні.

Тому природне право — це сума законів природи і біологічного розвитку людини, які на основі яких здійснюється функ­ціонування Всесвіту.

У такому розумінні природне право міцно оберігає всі наші земні блага у належному порядку. Це незаперечне при­родне право, санкції якого належить сприймати з вдячністю.

Аналіз філософії Нового часу дає змогу сформулювати дефініцію природного права як систему норм, але у широ­кому розумінні. Цьому сприяв розвиток психології, вчення про раціональний розум людини, їх волю та свободу. Наразі поведінка людини набувала трансцендентального обґрунту­вання, виходячи з метафізичних теорій. А активна діяльність людини пов'язувалась не лише з біологічним інстинктом самозбереження, а й з самозбереженням у духовному вимірі.

Справа в тому, що людина за своєю природою має ба­жання, хоче дотримуватися якихось норм поведінки. Вона потребує взірців, ідеалів, правих, але часто їх не знаходить у реальному житті. Тому їй дано розум, щоб користуючись вічними законами природи, вона могла жити у суспільстві. Але життя на власний розсуд, власні почуття часто призво­дять до змін духовних структур суспільства, до порушень норм природи, незважаючи навіть на їх вплив на людину та підпорядкованість людської волі природі.

Для збалансованості та гармонії існують, як відомо, мо­ральні чесноти. Однак якщо брати до уваги вищу мораль (мо­раль у думках), то доцільно вживати поняття духовно-мораль­них чеснот. Саме духовно-моральні чесноти є орієнтиром щодо свободи волевиявлення людини, які закладені в онтоло­гію та деонтологію її світосприйняття та світовідчуття.

Отже, природне право як система норм, у широкому розумінні,— це сума метафі­зичних духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватись людина у підтри­манні онтологічних принципів світопо-рядку з постійним трансцендентальним обґрунтуванням власної свободи та волі з метою активного гармонійного самозбе­реження у Всесвіті.

Позитивізм сприяв переорієнтації науки про природне право, в основу якого лягли природні права людини. Адже право на життя, свободу волевиявлення, гідність, автоно­мія особистості та особистого життя, вільне висловлю­вання думок й переконань, безпека, політична свободу та ін.- це невід 'ємні категорії суспільного життя. Все часті­ше проголошувався такий принцип права як формальна рівність, велась жорстока боротьба за права людини, приватну власність. Дослідженням прав людини почали займатися різні науки: політологія, теорія права, енциклопедія права і т. д. Але вчення про природне право як науку необхідно розгляну­ти з позиції онтології та деонтології права стосовно прав лю­дини. Зрозуміло, що така дефініція відображатиме доволі ву­зький зміст, оскільки вона більше причетна до основних двох (Х1Х-ХХ) століть і дотримується позитивістської концепції.

Тому природне право як наука, у вузькому розумінні, це вчення про правову обґрун­тованість і гарантії державного й міжна­родного захисту прав людини, нації та інших суб'єктів суспільного життя в існу­ючій політичній системі.

Таке розуміння природного права скероване, в основно­му, на дослідження конституційних прав людини, на недо­пущення розпорядження долею людей, державою на свій розсуд. Ця доктрина історично зумовлена, оскільки швид­кий темп суспільного розвитку (зокрема промисловості) до певної міри сприяв гонитві за ринками сировини і збуту, що породжувало різного виду колоніальні системи.

' Теперішній період характеризується розпадом суспільства на дрібні держави. Виникає потреба відроджувати власні на­ціональні цінності, «забуті» правові традиції. Гостро постало питання приватної власності, право на реалізацію самовизна­чення націй, повноцінного існування, цивілізованого співжит­тя. Доктринальні дослідження все частіше мають етнічний відтінок, філософські аспекти. Це зумовлює здійснити пово­рот у суспільній свідомості до природного права.

Природне право стає предметом дослідження навіть га­лузевих правничих наук, що підкреслює його популярність. У цілому в суспільстві відбувається значний потяг до під­вищення рівня правової культури, особливо її філософсько­го аспекту.

Отже, природне право як наука, у широ­кому розумінні,— це вчення про філосо­фію правової культури, її онтологію та гносеологію, синергетичні правові проце­си, правову красу для морального обґрун­тування свободної волі людини у право­вому просторі.

Розглянувши чотири дефініції природного права, можна й визначити його норми.

Відомо, що норми позитивного права зафіксовані у нор­мативно-правових актах, які відображають букву закону.

Дотримання цих норм формує правомірну поведінку, а також деякі аспекти правової культури особи.

Норми природного права практично в нормативно-пра­вових актах не зафіксовані. Можна в даному випадку го­ворити не про букву, а про дух закону, дух позитивного права. Саме дух позитивного права відображає багато норм природного права. Але всі норми природного права містя­ться у законах природи, які висвітлює натурфілософія.

Звідси випливає, що людина дотримується норм природ­ного права тоді, коли вона живе за законами природи. Але таке «життя» не треба розуміти в буквальному змісті, оскіль­ки воно хоч і пов'язано зі свобідною волею, але ще не врахо­вано дій розуму. Розум людини формується як під впливом природного, так і позитивного права, що в житті називається виваженістю, поміркованістю, а згодом - і мудрістю.

Тому під нормами природного права слід розуміти ті постулати природи, які люди­на свідомо вибирає для своєї поведінки під контролем власної совісті.

Для юридичної деонтології норми природного права віді­грають основну роль. Завдяки цгш нормам формується на­лежне й потрібне, забезпечується дієвість онтологічних засад, очікується необхідна правова гармонія в суспільстві та Всесвіті.

Важливо встановити норми природного права в одинич­ному, особливому та загальному, оскільки це має значення відповідно до юридичної деонтології, правничої етики і про­фесійної культури.

Можна думати, що дефініція природного права як систе­ми норм, у вузькому розумінні, найбільш повно відображає одиничне у юридичній доктрині. Завдяки розумінню законів природи юрист формує свій внутрішній імператив службо­вого обов'язку, який досліджує юридична деонтологія. Та­кож до одиничного можна віднести деякі компоненти при­родного права як системи норм, у широкому розумінні, виділивши в цьому внутрішні (здебільшого психічні) аспекти.

Особливе найбільш повно характеризує дефініція природ­ного права як науки, у вузькому розумінні, та зовнішні аспекти дефініції природного права як системи норм, у широкому ро­зумінні. Адже для правничої етики найважливішим є зовнішні аспекти службової діяльності, наявна поведінка юриста.

Дефініція природного права як науки, у широкому розу­мінні, відображає загальне, що відповідає вимогам профе­сійної культури в цілому.

Об'єднання одиничного й особливого у загальне - свід­чення всебічного обґрунтування норм природного права і застосування їх у юридичній практиці.

Сучасні дослідники юридичної деонтології часто іден­тифікують цю науку з іншими, зокрема з правовою етикою (правничою етикою) та професійною культурою юриста (правничою культурою). Хоча ці науки тісно пов'язані між собою, проте вони суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо внутрішні аспекти видів культур (субкультур), притаманні юридичній деонтології, а зовнішні аспекти цих же культур - професійній етиці, то обидва аспекти - влас­тиві професійній культурі. Тому варто окремо розглянути їхні спільні та відмінні риси.

Для цих юридичних наук спільним є предмет дослідження:

особа юриста, його професійні дії. Кожна з них по-своєму підходить до формування юриста як головного суб'єкта пра­ва,' до пізнання ним правового явища та прийняття справедли­вого, обгрунтованого рішення. Ці науки нормативні.

Відмінності між юридичною деонтологією, правничою етикою та професійною культурою полягають насамперед у тому, що їхня нормативність має різний зміст. Зокрема, на­ука про професійну культуру та правничу етику виробля­ють для всіх юристів зразки норм, які можуть прийматися державою і набувати загальнообов'язкового значення. Вони можуть міститися в різноманітних морально-етичних коде­ксах, відомчих статутах, наказах, пам'ятках тощо. Проте юридична деонтологія жодних моделей норм не творить, а її вимоги ніде письмово не відображені. Її нормативність полягає у дослідженні вироблення юристом особистих норм. Причому ці норми, хоча й мають індивідуальний ха­рактер, призначені лише для конкретного випадку. Такі од­норазові норми називаються деонтологічними.

Якщо норми професійної культури і правничої етики спрямовані на регулювання службових дій юриста, то деон-тологічні норми - на регулювання професійного мислення. Адже немає такої правничої науки (крім деонтології та філософії права), яка б вивчала думки юриста, які переду­ють будь-яким діям і потребують насамперед впорядкуван­ня. Це пов'язано з тим, що світ засмічений поганими дум­ками, а природою передбачено, що людина повинна мати позитивну динаміку, незважаючи на те, що вона, ніби елек­тростанція, виробляє і добро, і зло. Для кожної людини є свої норми формування позитивної енергії, врівноважуючої думки. Практично двох однакових деонтологічних норм не існує. Вони не можуть бути ідентичними для всіх юристів. Де онтологічна норма формується у кожному конкретному випадку. Це - норма для одного юриста і тільки для конкрет­ного випадку. Інший юрист, який потрапить в аналогічну ситуацію, неодмінно думатиме по-своєму і сформує для себе іншу, власну норму службової поведінки.

Суттєва різниця існує у діях норм юриста. Справа в то­му, що деонтологічні норми діють швидше, ніж норми професійної культури і правничої етики. Адже йдеться про думки, дія яких не має аналогів.

Юридична деонтологія є наслідком інте­лектуальної діяльності юриста, його думок, впливів (внутрішніх аспектів) усіх мож­ливих видів культур, субкультур.

Водночас для правничої етики хоча і важлива інтелекту­альна діяльність юриста, проте оцінюється вона за його службовими діями, які відображають зовнішні аспекти пев­них видів культур (субкультур). Професійна культура вби­рає у себе як інтелектуальну, так і фізичну діяльність юриста. Зокрема, до останньої належать різноманітні практично-професійні навички: культура фізичного затримання пра­вопорушника, вміння водити службовий автомобіль, майс­терність у діловодстві тощо. Для професійної культури мають значення і такі чинники як: час, спритність, обсяг дій, простір, залучення інших осіб (їх кількість), активність рухів та ін. Звичайно, для правничої деонтології вони слу­гують додатковими чинниками.

Юридична деонтологія дає відповіді на запитання: як, що, де, коли (в мисленні), правнича етика дає відповідь на ті ж запитання (в діях), а професійна культура - на ті ж запитання і в думках, і в діях. Тому кількісна і якісна оцінка тут різна.

Якщо для юридичної деонтології важливими є існування свідомості та почуття, їх внутрішній вплив на дії юриста, то для професійної культури і правничої етики необхідно, щоб свідомість і почуття мали зовнішній вияв (для оцінки іншими особами).

Умовно це можна зобразити так (рис. 1).

Рис. 1. Співвідношення юридичної деонтології (ЮД) із правничою етикою (ПЕ) та професійною культурою (ПК) юриста

Юридична деонтологія покликана деонтологізувати пра­вничу етику й професійну культуру юриста, консолідувати їх, зробити більш духовними, гуманнішими. Така функція юридичної деонтології є своєрідним виміром правничої етики й професійної культури юриста. Підтвердженням цієї тези можуть бути такі приклади:

1) відбулася службова подія з юристом (це результат ПЕ, ПК). Юридична деонтологія висвітлює дух цієї події (фактично у ПЕ і ПК), вказує на причини цієї події, її моти­ви, наміри, тобто виступає для юриста своєрідною суб'єк­тивною стороною;

2) існує душа, дух юриста (у деонтологічному вимірі). Може постати питання про їх практичне застосування (у ПЕ і ПК), забезпечення більш якісної службової дії, юридично­го ефекту та більшої суспільної користі.

Професійна культура юриста виконує об'єднавчу функ­цію. По-перше, здобутки, результати, досягнення, ступінь та її рівень — це сфера юридичної деонтології, а потім — правничої етики. По-друге, професійна культура інтегрує в собі принципи та функції юридичної деонтології і правни­чої етики. Тому всі принципи та функції юридичної деонтоло­гії (і правничої етики) є обоє 'язковими принципами і функ­ціями професійної культури юриста.

Отже, юридична деонтологія формується на свідомому й почуттєвому рівнях, створює своєрідне деонтологічне поле. Ці первинні мисленнєві операції становлять багатоваріант­ний набір імовірної правомірної професійної поведінки, під­вищують гостроту правової реакції. Завдяки деонтологічно­му процесові програмується професійна культура, і це є ви­переджувальним фактором будь-якого правового процесу.