Культура особи у контексті філософського аналізу

Проблеми деонтології пов'язані з онтологією особи та життєдіяльністю суспільства. Закономірний розвиток усіх сфер суспільного життя зазнає суттєвого впливу філософ­ських ідей, культурологічних традицій, оскільки сама жит­тєдіяльність суспільства творить культуру.

З'ясуємо поняття «культура» у її широкому розумінні. Поняття «культура» (від лат. сиііиз — спосіб життя, заняття, освіта, розвиток) увійшло в науковий обіг європейської соці­альної думки у другій половині XVIII ст. Сьогодні філософи і культурологи не дають йому єдиного тлумачення. Налічу­ється близько тисячі дефініцій культури. Це призводить до того, що висвітлити їх стає дедалі складніше навіть у спеці­альному дослідженні, оскільки доволі складно одержати конкретне знання про об'єкт, що тлумачиться як власне де­яка субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах.

У науці існує три основних підходи щодо трактування категорії «культура»: антропологічний, соціологічний, філо­софський.

Антропологічний підхід ґрунтується на етнічних особ­ливостях кожного народу, на поясненні буття нації. Соціо­логічний підхід скерований на культурогенезу, цінності лю­дини, взаємостосунки між людьми тощо. Універсальним підходом до наукового пізнання культури є філософський.

Так, використовуючи методи аналізу та синтезу, індукції і дедукції та інші, можемо дослідити справжню природу, сут­ність і генезу культури. Філософський аналіз дозволяє уза­гальнити існуючі дефініції, виявити їхнє ужиткове значення.

Невіддільним від поняття «культура» є поняття «цивілі­зація». Цивілізація є результатом культури, її продуктом, це своєрідна мода, модернізація. Вона виникає у процесі за­своєння досягнень однієї культури іншими культурами. Будь-яка спроба відірвати культуру від цивілізації перетво­рює на утопію ідею культурного відродження народу, по­роджує значні «відходи» цивілізації. Культура потребує цивілізації, як душа потребує тіла, оскільки вони розвива­ються за одними законами.

Відомо, що культура має постійно підживлювати цивілі­зацію, інакше остання заперечуватиме, руйнуватиме куль­туру, нехтуватиме нею. Цивілізація є тимчасовим явищем і означає перетворену людиною, окультурену природу, засоби цього перетворення, соціальну культуру, людину, яка за­своїла духовну та інші види культур. Культура - загально­людське надбання, вона виступає своєрідним кодом, мат­рицею цивілізації.

Загалом рівень цивілізації не обов'язково збігається з рів­нем культури суспільства чи окремої особи. Це поясню­ється тим, що культура спрямована на безперервний духов­ний, а цивілізація, як правило,- на фізичний розвиток чле­нів суспільства. Причина криється в тому, що нехтується використання здобутків окремих видів культур. Культуру творять етноси, а цивілізацію - нації. Тому при розкритті змісту цивілізованого суспільства та цивілізованого право­порядку потрібно враховувати культурний чинник.

Зрозуміти сутність культури можна лише крізь призму діяльності людей, які населяють планету. Культура не існує поза людиною. Вона народжена тим, що людина постійно прагне відшукати сенс власного життя і діяльності, удоско­налювати себе і світ, в якому живе. З філософського погляду, це і становить першооснову формування культури особи, яка не є чимось механічно привнесеним ззовні. Це значною мірою віддзеркалення суспільного стану виробництва, со­ціальної структури людського соціуму. Тобто справжня культура твориться власними зусиллями, системою життє­вих смислів суб'єкта, що реалізуються у засобах та резуль­татах його діяльності. Тому жодна особа, жодна спільнота не позбавлена повністю культури, адже кожен творить своє, хоча інколи й те, що суперечить суспільству, природі.

Якби людство «впорядковувало» свої думки, то не вини­кало б глобальних проблем і загрози загибелі біосфери. Це означає, що культура особи полягає в усвідомленні нею змісту Всесвіту. Наразі повинні коригуватися свідомість і практи­ка, інакше виникне небезпека так званого інтелектуального хаосу.

Зауважимо, що людині у процесі життєдіяльності стає дедалі складніше набувати і зберігати досвід своєї цілісності, який становить соціокультурну буттєвість.

У наукових джерелах поширена думка, що стрижнем єдності зі світом та між самими людьми є справжня духов­ність у формі вільного самоіснування. Тобто йдеться про ступінь свободи людини, що ефективно впливає на розви­ток культури. Адже культура особи повинна виступати не­вимушеним творінням, щоб відображати реальність буття, аксіологію (грец.— вчення про цінність) життя на землі. Тоді культура особи успішно протидіятиме різноманітним де­формаціям у суспільстві.

Гносеологія (грец.- вчення про джерело, закономірності пізнання) культури особи зумовлюється онтологією Все­світу, тобто першоначалом всього існуючого. Продукт людської діяльності не повинен бути шкідливою штучною мікрочастиною Всесвіту, а має органічно «вписуватися» у природу, не руйнуючи її. Ця умова стосується як матері­альної, так і нематеріальної сфери культури. Однак кон­структорська діяльність - це по суті опредмечування сутніс-них сил природи. Адже людина із природи дістає сили, да­ри і перетворює їх на продукт такої ж або іншої сили. При­родна суть і цінність створеної людиною культури саме у тому і полягає, щоб не допустити виникнення продукту більшої, ніж природа, сили, оскільки тоді можливим буде процес руйнування. Культура не в усіх випадках виступає культурою для самої людини, її особистих потреб та гар­монійного розвитку.

Стосовно культурного процесу, можемо зазначити, що це достатня реалізація загальнолюдських цінностей шляхом культивування людської гідності. Суспільство потребує духовного стимулювання, посиленої уваги до внутрішнього світу людини. Тобто культура для людини є мірилом ста­новлення її як універсально самодіяльної й водночас уні­версально суспільної істоти. Втілюючи в культурі власні творчі сили, людина знаходить у ній той відповідно необ­хідний матеріал, який слугує подальшому удосконаленню і розвиткові особистості.

Отже, культура як система духовних цінностей, що роз­вивається, і процес людської творчості як вияв стосунків між людьми - це регулятор клімату суспільства. Відомо, що людська життєдіяльність полягає в осмисленні існую­чих (чи одержаних) культурних надбань, зіставленні їх з природними об'єктами та якісному використанні без пору­шення цілісності світу. Така діяльність людини вимагає високого рівня інтелектуальної культури.

Запасом знань є результати культур, створених іншими людьми, іншими суспільствами. Тут можливі зіткнення культур. Тим самим відбувається обопільний діалог культур, завдяки якому людина отримує природну можливість якісно, раціонально використовувати здобутки різних культур.

Для розуміння поняття «культура особи» велике значення має розкриття таємниці гармонії людини. Частково здійс­нити це можна через культуру. Справа в тому, що таємни­цю гармонії особи закладено в її культурі. Вивчаючи діяль­ність людини, її ідеї, творіння, можна дедалі глибше про­никати у її внутрішній світ. 1 хоч би яким тривалим було це вивчення (інколи упродовж життя), все ж неможливо пов­ністю пізнати таємниці людської душі, неможливо абсо­лютно точно передбачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації. Щоправда, це вдається зробити тоді, коли відомі загальні симптоми поведінки, які вивчити легше. В інших випадках людина залишається загадкою. Тому ми вважає­мо, що частково розкрити таємниці гармонії особи можна, виявивши рівень видів культури.

Гармонія особи — складне філософське поняття, що полягає у внутрішній та зов­нішній конструкціях живої істоти, які є найдосконалішими механізмами.

Замислюючись над дією цих механізмів, людина не мо­же збагнути окремих живлющих джерел, закладених у її організмі. Багато про що можна лише здогадуватися, але вивести чітку закономірність допоки що не вдається нікому. Тому і не дивно, що культурні здобутки оцінюються дослі­дниками неадекватно до природних законів буття. Частково це пояснюється тим, що сума витрат інтелектуальних запа­сів, на жаль, не наближається до суми потенційних інтелек­туальних можливостей, тобто людина не в змозі «розкритися» до кінця, повністю виявивши свої здібності. Для цього їй по­трібне певне культурне підґрунтя - культурне середовище, сфера культурного споживання, загальнокультурні традиції тощо. Його неможливо передбачити або вписати у наявну закономірність. Тому виникають певні труднощі у виявлен­ні гармонійної діяльності людини.

У культурі кожної людини закладений певний феномен, притаманний лише конкретній особі. Це - власний феномен її життєдіяльності. Він не може збігатися чи діяти за анало­гією з феноменом іншої людини. Феномен власної культу­ри відображає індивідуальну свідомість та індивідуальні почуття особи, які, вважається, мають розуміти інші.

Творіння людини, її культура повинні мати постійну підтримку, стимул. Має існувати Дух культури.

Дух культури формується залежно від волі і здібностей людини, утворюючи необхідну сукупність культур, своєрідний світ куль­тури, пізнання якого відбувається через вплив Духу, осягнення його людиною.

На цій основі конструюється новий елемент загальної культури, який передається у майбутнє. Так на основі ко­лишньої виникає нова культура, тобто кожне покоління людей має пройнятися духом культури своїх предків.

Культура особи - як результат сприйняття світу - має свій час, вона є душею культури в той чи інший історичний період. З його завершенням залишається дух культури, який частково або повністю використовується іншим, наступним поколінням. Людина творить культуру упродовж всього життя. Але інколи їй буває важко визначити міру власних досягнень. Щоб по-справжньому оцінити рівень культури особи, потрібно абстрагуватися від неї, відкинувши суєту, повсякденність. Погляд здалеку дає змогу дослідити місце особи у Всесвіті та осмислити значення її культури.

Культура особи - це максимальні якісні, індивідуальні здобутки людини у матері­альній і духовній сферах та впроваджен­ня набутих цінностей у її життєдіяльність.

Індивідуальні здобутки повинні інтегруватися з колек­тивними, суспільними досягненнями, інакше вони можуть виявитися непотрібними, марними.

Відомо, що максимальні якісні результати у різних сферах життєдіяльності людини залежать насамперед від її психічного стану. Роль культури у психічному житті людини вивчає така наука, як психологія культури. Однак психологія розглядає культуру як субстанцію незалежну, а психіку - як залежну, цілком змінну і таким чином роз­криває єдність культури та психіки, шикуючи їх у тимча­совому порядку: культура - це стимул, а психіка - реакція. Біда в тому, що наука про людину була поділена на соці­альну і гуманітарну, що стало джерелом нескінченних дискусій про методологію і теорію між психологами й ан­тропологами.

Культура людини та її психіка - нерозривні поняття, які взаємодоповнюють одне одного. Культура і психіка під­тримують одна одну в людині, створюючи своєрідну куль­турно-психічну рівновагу.

Потреба такої рівноваги з'являється у випадку відриву людини від рідної культури, внаслідок чого змінюється її психіка. Сучасні люди, прискоривши у різний спосіб темпи змін, назавжди порвали з минулим. Вони відмовилися від попереднього способу життя, попередніх прийомів присто­сування до нових умов життя та ін. Культура повинна фор­муватись еволюційно, з урахуванням культурних надбань предків.

Звичний термін «культура людини» здебільшого розумі­ється однобічно, ототожнюючись з «культурою поведінки».

Культура людини — це її цілісний внутрішній і зовнішній світ.

Треба мати на увазі, що з різних причин з'являються різ­номанітні культурні феномени. Вони у певних окремих ви­падках утворюють окрему групу здобутків, які називаються субкультурою.

Наразі виникають субкультурні елементи загальної куль­тури, які не претендують на те, щоб замінити собою панів­ну культуру, витіснити її. Тобто, культура мирно співіснує зі своїми суб культурами, оскільки останні відображають особливості певного напряму культури, пов'язаного зі спе­цифікою життєдіяльності людей. Натомість часто замість тер­міна «субкультура» вживають термін «вид культури». Так чи інакше ці поняття пов'язані з класифікацією культури.

Субкультури групуються за різними ознаками: профе­сійними, національними, соціальними, науковими, видами діяльності тощо. Це зумовлює існування певних видів куль­тур: професійної, екологічної, політичної, правової тощо. Становлять вони порівняно великі субкультури. Їх існує безліч. Такі субкультури поділяються на дрібніші, залежно від суб'єкта культури. Наприклад, стосовно політичної культури виділяють: політичну культуру селянина, полі­тичну культуру юриста та ін. Можлива й інша класифікація субкультур, зокрема, за місцем, часом, віком тощо.

Кожна субкультура, як відомо, покликана тримати суб­культурні ознаки в певній ізоляції від «іншого» культурного шару. Тим самим кожна субкультура, збагачуючись, творчо розвивається та зміцнює загальну культуру.

Зауважимо: культура особи передбачає раціональне ви­користання природних ресурсів, обережне і збалансоване перетворення їх людиною у процесі життєдіяльності.

При цьому людина не може і не повинна прагнути ціл­ковито оволодіти природою, стати панівною над нею. На це нездатний людський інтелект. Людина є лише необхідною ланкою у поєднанні природи з культурою. В жодному ви­падку вона не повинна йти на розрив з природою. Всесві­том. Тут діє закон підкорення і творчого використання.