2.2. Юридична деонтологія в онтологічному вимірі

Юридична деонтологія має онтологічний [онтологія — від грец,- вчення про буття} вимір. Філософія юридичної деонтології пов'язана з поясненням змісту, закономірностей, основних напрямів і методів пізнання деонтологічного процесу в юридичній діяльності. Оскільки Юридична де­онтологія - це наука про службовий обов'язок юристаз її

філософія досліджує зміст цього обов'язку (особливо його внутрішнього імперативу), а також особу юриста як профе­сіонала.

Службовий обов'язок тісно пов'язаний з різноманітними явищами. Його пізнання вимагає вміння відрізнити істотне явище від другорядного, визначити загальні закономірнос­ті, необхідні для юридичної діяльності й призначені для регулювання певних суспільних відносин.

(Явище обов'язку має різні вияви, які постійно видозмі­нюються. Але у кожному такому вияві можуть бути момен­ти обов'язку юриста, пов'язані з правовими відносинами^ Тому потрібно виважено підходити до характеристики службового обов'язку, його ознак, властивостей та очікува­них наслідків невизнання.

Існує істотна різниця між сутністю і явищем обов'язку юриста. Аналогічно до філософії права, сутність службового обов'язку характеризується загальними закономірностями, відображає внутрішні, глибинні процеси юридичної діяль­ності^ Крім цього, сутність обов'язку є поняттям усталеним, що виражене як у правових, так і в неправових явищах.

Своєю чергою явище можливого обов'язку має одинич­ні, специфічні закономірності, характеризується другоряд­ними, неосновними властивостями, ознаками, рисами. На відміну від сутності обов'язку, явище обов'язку є зовніш­нім, поверховим і здебільшого випадковим. Воно вирізняє­ться з-поміж інших явищ мінливістю, варіантністю і зумов­люється стихійністю й безпосередністю виникнення, неза­лежно від суспільної ситуації.

Тому кожний юрист повинен самостійно виявити сутність свого службового обов'яз­ку у різних правових та неправових яви­щах можливого обов'язку.

Сутність службового обов 'язку не треба ототожнювати із закономірностями, що мають численні вияви. У них важ­ливо виділити передусім домінанту службового обов'язку -волю держави чи юридичних інстанцій. На явище можли­вого обов'язку домінанта не впливає. Вплив держави та інституцій може не відповідати сутності службового обо­в'язку. Основу його сутності становить внутрішній імпера­тив, який віддзеркалюється у можливих явищах обов'язку.

Сутність службового обов'язку є зовнішнім виявом будь-якого явища, яке відбиває зовнішній бік сутності. Щоб проникнути у сутність обов'язку, потрібно глибоко осмис­лити зовнішній вияв явища. Для глибинного розуміння тре­ба подолати певні стереотипи мислення, які особливо вияв­ляються на так званій зовнішній орбіті суспільного явища. Інколи такі стереотипи долаються досить складно, особли­во, коли внутрішній вияв явища не містить у собі сутності службового обов'язку юриста.

Проте зміна явтца відбувається більш динамічно, ніж зміна сутності. Інакше кажучи, явище деформується під впливом різноманітних суспільних чинників і постає про­міжною ланкою між юристом та його службовим обов'яз­ком. У деяких випадках, коли одне явище обов'язку сти­хійно змінюється іншим, сутність обов'язку може бути не­змінною. Це підкреслює стабільність службового обов'язку, його цінність для членів суспільства, надійність у забезпе­ченні нормальної життєдіяльності.

Немає сумніву у тому, що сутність службового обов'язку юриста міститься у явищах. Однак потрібно з'ясувати, у яких саме – правових чи неправових явищах. Звичайно, щодо правових,то це - аксіома, бо службові обов язки юриста)насамперед(пов'язані з правовими явищами у зв'яз­ку із соціальним призначенням правника у суспільстві. У неправових явищах сутність службового обов'язку юрис­та також набуває реальної об'єктності. Що правда, існують явища, в яких сутність службового обов'язку юриста відсут­ня (наприклад, очевидні стихійні лиха.

Зауважимо, що не лише явище обов'язку мусить виявля­ти всю сутність службового обов'язку. Це можуть бути йо­го частини і навіть риси, а також особливі чи окремі мо­менти сутності обов'язку. ТобтоОівище обов'язку є тільки виявом сутності обов'язку або сутністю в його існуванні Враховуючи те, що не кожне явище обов'язку нормативне (не передбачене законодавством, відомчими нормативними документами), юрист повинен керуватися внутрішнім імпе­ративом службового обов'язку. Залежно від конкретної спеціалізації юриста одна і та ж сутність службового обов'язку сприймається (і сама вона виявляється) по-різному.

Отже, Сутність і явище обов'язку не тотожні, не збі­гаються^ Це різні поняття. Але сутність обов'язку ніби за­хована у явищах обов'язку. Завдання полягає у тому, щоб її виявити. Це одна із теоретико-методологічних проблем у галузі наукового аналізу службового обов'язку юриста.

Пізнання сутності службового обов'язку залежить від особистості юриста, рівня його освіченості, професійної культури. Адже в усіх явищах зберігається великий потен­ціал обов'язку, існують різноманітні типології обов 'язку. Тому виявлення сутності обов'язку в явищі безпосередньо впливає на якість юридичної діяльності, на стан правоза-конності у суспільстві.

Методологічне значення має виявлення можливих супе­речностей у службовому обов'язку юриста. Вони можливі у таких випадках.

По-перше, тоді, коли сформований зовнішній імператив службового обов'язку відстає від розвитку суспільного життя. Тобто держава ставить перед юристом завдання, су­спільне не актуальні. Виконання таких обов'язків негативно впливає на юридичну практику, правозаконність суспільства.

По-друге, визначений зовнішній імператив службового обов'язку може не відповідати рівневі цивілізованого сус­пільства^ Тобто держава випереджає події й хід розвитку суспільства, тому юрист об'єктивно неспроможний викона­ти поставлені перед ним завдання. Подібні ситуації харак­терні для перехідного періоду розвитку держави (подолан­ня наслідків тоталітаризму, становлення ринкової економі­ки та ін.).

В окремих випадках у зовнішньому імперативі службо­вого обов'язку виявляється конфліктність. Вона зумовлена передусім розбіжностями між вимогами законодавства та відомчими нормативними актами, а також прогалинами у позитивному праві.

Щоб розв'язати суперечність, юрист повинен вдатися до внутрішнього імперативу службового обов'язку, пізнати су­тність власного обов'язку у кожному явищі. Саме внутріш­ній імператив відіграє роль методу врівноваження теорії конфліктології обов'язку. Ефективність цього методу зале­жить від рівнів пізнання обов'язку. Серед них виділяємо:

1) практичний, аналітичний, соціологічний (соціологія обо­в'язку); 2) філософію юридичної деонтології. Перед юрис­том постає проблема вибору рівнів пізнання свого обов'язку.

Професійний обов'язок важливо не лише відчути, а й сприйняти як психологічне явище. Практично у кожного юриста є бажання діяти так, щоб підсилити свої позитивні почуття певною мотивацією. А позитивне почуття завжди пов'язане із внутрішнім імперативом службового обов'яз­ку. Юрист здатний відчути його підсвідоме, що не завжди виправдано, бо не завжди на підсвідомому рівні закладена позитивна інформація. Тут можуть існувати деякі перешко­ди сприйняття службового обов'язку. Так, думка «Для чого мені це потрібно?» може стати передумовою ігнорування внутрішнім імперативом службового обов'язку, надання пріоритету виконанню лише зовнішнього імперативу •л,^,^

Причини такого явища очевидні. Передусім Іюристкприй-ма^ц службовий обов'язок цілісної Його бачення сутності обов'язку Грунтується на єдності всіх зовнішніх особливос­тей явища обов'язку, незважаючи на існування окремих ознак чи рис явища. Негативну роль відіграє також певна традиційність відображення цілісної системи явища обо­в'язку, нерозумна принциповість. Йдеться про небажання юриста змінити власну думку, навіть незважаючи на зміни у законодавстві. Така контрастність сприйняття внутрішнього імперативу службового обов'язку не розвиває творчого мис­лення юриста, деформує наслідки його юридичної діяльнос­ті. Третя причина полягає в тому, що юрист може не побачи­ти взаємозв'язку між службовим обов'язком, його внутріш­нім імперативом та своїм соціальним призначенням. Тому й виникає сумнів щодо доцільності сприйняття обов'язку.

Ці міркування наводять на думку, що, крім відчуття та сприйняття, дієвість внутрішнього імперативу службового обов'язку значною мірою залежить від сформованості уяв­лень юриста.

Під уявленням треба розуміти зміст явища обов'язку, сутність обов'язку, певну модель поведінки юриста і особ­ливо усвідомлення ним наслідків невиконання добровільно взятих на себе обов'язків. Уявлення відтворює зразки служ­бового обов'язку, дає змогу порівняти власні дії з діями колег. У психології розрізняють такі види уявлень: активне, пасивне, творче (продуктивне) і відтворювальне (репродук­тивне). У правоохоронній діяльності важливу роль відіграє саме активне, творче уявлення службового обов'язку. Такі види уявлення характеризують професійну спрямованість ставлення юриста до виконання зовнішнього імперативу службового обов'язку та ін. Вони тісно пов'язані з сумлін­ням та мисленням юриста, його професійною культурою, а також із правовим почуттям.

Уявлення про службовий обов'язок юриста органічно пов'язане з фантазією, усвідомленням мети. Звичайно, мета має підпорядковуватись інтересам служби та народу, а не власній вигоді. У розумінні мети активізуючу функцію ви­конує фантазія. Вона допомагає юристові окреслити перс­пективи, передбачити майбутні результати своєї діяльності, цілеспрямовано планувати і керувати нею тощо.

Для уявлення службового обов'язку важливе значення мають певні стимули, тобто спонукання до дії. До них на­лежать, зокрема, умови праці і житлово-побутові умови.

Але основним стимулом бажання бути потрібним людям, творити щось нове, ко­рисне. Це — найвище почуття службового обов'язку юриста.

Загалом уявлення допомагає юристові запобігти непра­вомірним діям, порушенню правового почуття, глибше пі­знати правову дійсність, утвердити справедливість у при­йнятті рішень тощо. Звичайно, рівень уявлення про служ­бовий обов'язок залежить від багатьох чинників, зокрема від рівня інтелекту юриста.

Отже, почуттєве відображення обов'язку у правовій дійсності характеризує пізнання юриста на стадії сприй­няття явища обов 'язку, коли відбулося накопичення емпі­ричних відомостей.

Процес пізнання явища обов'язку пов'язують з послідо­вністю певних дій (певними етапами).

Перший етап - це виокремлення у явищі обов'язку пев­ною мірою самостійних елементіві Головне тут припустити хоча б на деякий час існування незалежних мікроявищ обо­в'язку. Звичайно, ці окремі частини не можуть функціону­вати самостійно в досліджуваному явищі, оскільки вони створювали б своє явище обов'язку. Хоча така ситуація ймовірна у складних явищах, де замість мікроявищ є доволі містке явище службового обов'язку.

На другому етапі процесу пізнання відбувається доклад­ніший аналіз кожної частини явища обов'язку. Аналіз дає змогу встановити відношення частин явищ до особи юрис­та, їх значення для юридичної діяльності, черговість прий­няття до виконання. Беруться до уваги й можливі наслідки невиконання кожної частини, враховується вплив громад­ської думки і головне - результат розв'язання юридичної ситуації. Причому цього результату не слід досягати будь-якою ціною, будь-яким способом. Аналіз повинен проводи­тися згідно з нормами духовності та моралі.

На третьому етапі здійснюється синтез раніше штучно виокремлених частин явища службового обов'язку юриста. Це дає змогу знову побачити цілісність правової дійсності й відчути її динаміку. Відтворена сукупність мікроявищ по-іншому сприймається юристом, для нього відкривається своєрідний простір, поле юридичної діяльності, виникає відчуття соціального призначення тощо.

Четвертий етап - це повторний аналіз. Юрист повинен дати об'єктивну характеристику явища службового обо­в'язку з нових, раніше не бачених позицій. Інакше кажучи, потрібно подивитися на досліджуване явище під новим ку­том зору. Фактично повторний аналіз дає змогу усунути негативні емоції й професійні амбіції. Він відображає пра­вову дійсність і здоровий глузд. При цьому відбувається адекватне розуміння сутності явища службового обов'язку і виникає почуття його внутрішнього імперативу. У такий спосіб сформований внутрішній імператив службового обо­в'язку буде достатньо обгрунтованим.

[Явище службового обов'язку юриста не є сумою окре­мих мікроявищ^оскільки, крім них, існують інші чинники, які формують ціле. І Це можуть бути певні ідеї, концепції,? навіть^соціальна атмосфера^Юрист не може охопити увесь комплекс чинників, які визначають явище обов'язку. Проте йому треба здійснити якомога дрібніший поділ (виокрем­лення) з наступним ґрунтовним аналізом.ІТакі дії є обов'яз­ковими.

Проте неможливо підсумувати усі властивості мікро­явищ, оскільки у будь-якому випадку виокремлення є далеко не повним. Важливо встановити діалектичний зв'язок між частинами досліджуваного явища і відчути дух власного обов'язку в кожній частині цілого.

Більш глибоке пізнання явища обов'язку грунтується на таких філософських категоріях, як абстрактне й конкрет­не. Абстрактні поняття проходять стадію чуттєвого пізнан­ня явищ, вони є логічною основою конкретного. Поняття виникають на основі конкретних випадків. Тому у педаго­гічній діяльності часто після ознайомлення з поняттями вдаються до прикладів, до конкретного, до практики. Тобто тут наявний відомий у науці зв 'язок теорії з практикою.

У процесі пізнання поняття службового обов'язку і по­чуттєве сприйняття службового обов'язку треба сприймати цілісно. Проте юридична практика виявляє їх різне співвід­ношення.

У першому випадку юрист спочатку сприймає юридичні поняття службового обов'язку, як правило, його зовнішній імператив. Тобто він діє за обставин, коли не вистачає часу для роздумів, або не виявляє сутності у явищі обов'язку. Так чи інакше, юрист прийняв повинність обов'язку до ви­конання, оскільки ці юридичні поняття є одним із виявів його правосвідомості. Але наступний етап має бути пов'я­заний з почуттєвим сприйняттям службового обов'язку. Якщо емоційно-почуттєва сфера свідомості юриста недо­статньо розвинена, то він бездумно, навіть автоматично виконуватиме вимоги зовнішнього імперативу обов'язку.

Прикладом творчого пізнання явища обов'язку є поло­ження, коли юридичному поняттю службового обов'язку передує його почуттєве сприйняття. Юрист відчуває як внут­рішній, так і зовнішній імперативи службового обов'язку. Це запобігає порушенню правового почуття, однак викликає побоювання, небажання йти на професійний ризик.

Зрозуміло, найефективнішим є пізнання, при якому юридичне поняття службового обов'язку і почуттєве його сприйняття виникають одночасно. Здебільшого це харак­терно для досвідчених юристів із високою інтелектуальною та емоційною культурою. Юридичні поняття й почуттєве сприйняття службового обов'язку однаково важливі для правоохоронної діяльності.

Отже, процес пізнання явища обов'язку грунтується на філософській методології. Важливо також керуватися здо­бутками психологічної науки. На філософсько-психологіч­них засадах здійснюється функціонування службового обо­в'язку юриста, що позитивно впливає на розвиток правової діяльності загалом.

У пізнанні сутності обов'язку юриста методологічну функцію виконує юридична абстракція. Так, у процесі ви­вчення деонтології математична абстракція переважно пе­реноситься на юридичну діяльність. А юридична абстрак­ція - і/є результат мислення юриста.

У юридичній абстракції відбувається своєрідний про­цес сходження від абстрактного до конкретного. Власне кажучи, в цьому полягає суть абстракції. Адже конкретне в юридичній діяльності - виявляється як потреба практи­ки, це результати впровадження правових норм у практи­ку. Щоб розібратися у правовій дійсності, юрист повинен знайти певну закономірність, властиву тому чи іншому явищу.

Абстрагуючись від конкретних умов. він скеровує своє мислення на теорію і філософію права. При цьому важливо поєднувати раніше набуті знання з новітніми з метою пі­знання конкретних виявів правової дійсності. Це складний, але потрібний процес теоретичного розмежування головного й другорядного.

Юридичну абстракцію доцільно узгоджувати з теоретич­ними положеннями правової дійсності, із законністю, з мож­ливими наслідками. Це, по суті, початок формування внут­рішнього імперативу службового обов'язку юриста. Він може бути короткочасним і тривалим, залежно від теоре­тичної підготовки юриста, рівня його професіоналізму та відведених законодавством термінів. Фактично в цьому ви­падку відбувається поступовий перехід до конкретного прояву дійсності.

У філософії під конкретним розуміють реально існую­чий об'єкт (окрему річ чи систему речей) як цілісне утво­рення у внутрішній суттєвій єдності всіх його сторін, зв'яз­ків і відношень, єдине ціле у всіх його часткових та особ­ливих виявах. Тобто конкретне у пізнанні є відтворенням об'єктивної реальності досліджуваного об'єкта щодо ціліс­ної системи теоретичного знання.

У праві конкретне відображає саму сутність явища. Йдеть­ся про правове явище, у якому всі складові елементи є кон­кретним відображенням дійсності, фактичним матеріалом для діяльності юриста. Звичайно, спочатку він може і не виявити всіх конкретних ознак правового явища, але зроби­ти це потрібно.

Осмислення конкретного у правовому явищі передбачає наступний етап, коли юрист має зіставити отриману раніше абстракцію з конкретним. При цьому відбувається поєд­нання теорії з практикою, точніше - застосування (реаліза­ція) правових знань у службовій діяльності. Юрист повинен уміти перейти від відокремленості, ізольованості до реаль­но існуючих юридичних фактів, що характеризуватиме рі­вень його мислення. Важливо усвідомити, що абстрактне не існує само по собі, а постає своєрідним інструментом осмислення конкретного у правовій дійсності. Такий рух пізнання правового явища тісно переплітається з аналізом і синте-юм.

Моделювання юридичної абстракції — не єдиний спосіб пізнання правового явища. Але він найбільш якісний і цінний. Застосування методу моделювання свідчить про високий рівень теоретичної та професійної підготовленості юриста.

Загалом юридична абстракція - необхідний процес у службовій діяльності. З одного боку, вона виступає як аналіз правового явища, з іншого - як синтез, певне узагальнення.

Уміння використовувати юридичну абстракцію, здатність розв'язувати суперечності між абстрактним і конкретним активізує розвиток професійного мислення юриста.

Наголосимо, що суперечності виникають тоді, коли не враховуються всі особливості правового явища. Тобто кон­кретне може суперечити абстрактному, оскільки залиша­ється поза увагою повне й конкретне. Це пояснюється тим, що конкретне у праві постійно доповнюється новими особ­ливостями, які пов'язані з розвитком суспільства.

Розв'язання можливих суперечностей залежить від рівня мислення юриста. Саме воно забезпечує здатність охопити конкретне з усіма його наявними й вірогідними рисами, ознаками, подробицями. Це єдино правильний шлях сход­ження від сутності службового обов'язку до конкретного його вияву.

У процесі пізнання формується здатність юриста осмис­лювати найелементарніші вияви сутності службового обо­в'язку. Насамперед це стосується зовнішнього імперативу, тобто тих вимог, які ставляться до юриста: знання правових норм, готовність їх реалізувати, недопущення порушення правового почуття тощо. З урахуванням цих характерних ознак діяльності юриста належним чином формуватиметься й внутрішній імператив службового обов'язку. Важливо, щоб юрист зіставляв ці два імперативи, встановлював їх співвідношення.

Безумовно, у процесі юридичного мислення правник стикається з новими поняттями та юридичними категорія­ми службового обов'язку. Кожне з них сприяє глибокому розумінню сутності службового обов'язку, доповнює і уточ­нює його. Відтак і сам процес пізнання постає передусім як цілісна система.

Творче мислення юриста завжди оригінальне, неповтор­не, нестандартне. Немає навіть двох юристів, які мислили б однаково.}_Кожен юрист має свою думку стосовно службо­вого обов'язку, він по-своєму сприймає не тільки зовніш­ній, а й внутрішній імператив службового обов'язку. Крім цього, творче сприйняття внутрішнього імперативу — це інтелектуальна власність юристсП

Отже, методологічна функція юридичної деонтології спрямована на глибоке проник­нення у сутність службового обов'язку, вироблення власного варіанта внутріш­нього імперативу на основі аналізу, син­тезу, сходження від конкретного до абст­рактного.

Онтологічний вимір юридичної деонтології ми пов'язує­мо з культурологічним досвідом юриста. Розглянемо ту час­тину проблеми, яка стосується загальних закономірностей культури, її змісту й суті як соціально-історичного явища, зокрема значення для становлення такого виду субкульту-ри,як юридична.

Під юридичною субкультурою треба розуміти систему правових цінностей, їх норм та еталонів правомірної поведінки.

Розвиток юридичної субкультури ґрунтується на загаль­ній культурі й моралі, з урахуванням специфічних особли­востей правничої професії.

Предмет юридичної деонтології умовно можна предста­вити у такій залежності: філософія - право - почуттєва норма - професійна дія. З неї випливає, що норми природ­ного права пронизують почуття юриста, на основі чого формуються комплексні почуттєві норми, які разом з пози­тивним правом виявляються у професійних діях.