2.2. Правова культура юриста

У процесі суспільного розвитку первинне поняття права поступово набуває філософського змісту. Це свідчить про світоглядну цінність права, оскільки право - це цілісна наука про людський світ. Звичайно, первинне правове поле вміщує у собі як закономірні, стабільні норми, так і випадкові, тим­часові. Тому з погляду сучасної синергетики як науки про самоорганізуючі випадкові процеси, розвиток права відо­бражає складну динаміку суспільного розвитку.

Упродовж віків право було продуктом та інструментом держави, мало примусовий, насильницький, навіть караль­ний характер.

Здебільшого правове поле переважно було однополюс­ним, що вказує на порушення гармонії. З метою встановлен­ня необхідного природного балансу на терен і законодавства влада вдавалася до підсилення насильницької ролі права. Ці дії були (і є нині) штучними, вимушеними, підпорядковані захисту власних інтересів можновладців. Проте, призначен­ня позитивного права полягає в іншому.

Як відомо, людина від природи вільна, наділена певними природними правами, які необхідні для життєдіяльності. Тому правопорядок було врегульовано у тих державах (в різні епохи), де право ставало засобом безпеки життєдія­льності і свободи волевиявлення, захищало від свавілля не-правових, шкідливих та небезпечних законів. У чому ж кри­ється суперечливість підготовки законів?

Створення норми повинно відображати максимальний захист сумарних прав і свобод громадян шляхом викорис­тання здобутків всіх видів культури даного суспільства. На­приклад, як забезпечити свободу сучасному вітчизняному товаровиробникові в Україні? Захистити його від невиправ­даних, кабальних податків? Чи враховані при цьому націо­нальні культурні традиції, чи не є це перестрахуванням у захисті державної влади, чи не є це прямим шкідни­цтвом, навмисним порушенням гармонії правового поля?

У процесі прийняття законів не враховуються, як прави­ло, потреби духу та душі, тобто невиправдано відкидаються здобутки духовності. Релігія вчить людину розпоряджатись своїм життям, а дух (тобто людські уявлення, мислення та внутрішні імперативи) є рушійна сила будь-якої людської активності. Це означає, що закони, позбавлені духовних ознак, приречені на знецінення, недієвість. Тому доцільно розглядати нормативізм у такому порядку: природні, моральні та позитивні. Наразі позитивні (матеріальні й проце­суальні) норми мають прямо відповідати духовним та абсо­лютно моральним.

Серед прибічників природного права немає одностайнос­ті в цьому розумінні. Існують думки, що зміст природного права полягає або в правах людини, або в правосвідомості у суспільних відносинах, нормах моралі, або у законах приро­ди і т. ін. Не заперечуючи цих тверджень, все ж перевагу треба віддати розумінню природного права, як сукупності прав людини, народу, нації та інших суб'єктів суспільного

життя.

Обґрунтуванням створення правових норм (позитивного права) займається філософія права. Безумовно, сутність права можна розкрити лише з філософських позицій. У сучасних умовах в підґрунтя позитивного права повинен бути покладе­ний юридичний натуралізм, головною ідеєю якого є права людини. Тобто філософія стверджує, що право похідне від індивіда. Справжнє джерело права не існує поза людиною. Істотною помилкою було бездумне сповідування юридичного позитивізму у радянський період, що призвело до деформації філософських основ у юриспруденції. Лише справді філософ­ське сприйняття життєвих відносин здатне привести до мети, коли тісно взаємопов'язане духовне й світське.

Правове регулювання суспільних відносин тим ефектив­ніше, чим точніше виражає політичні, економічні, духовні умови, процеси, потреби розвитку суспільства. Тобто йдеть­ся про соціологію права. Соціологія права досліджує соці­альні фактори, які взаємодіють з правовими явищами, а та­кож механізми такої взаємодії і фактичні відносини людей досліджує соціологія права. Групуючи і організуючи пер­винну інформацію про них, соціологія допомагає кожній со­ціальній галузі чітко визначити предмет її власного аналізу, застерігає фахівців від зловживань логікою, від захоплення категоріальною стороною спеціального аналізу. Соціологіч­ний підхід спеціалісти вважають інколи незручним, оскільки здобуті на його основі факти далеко не завжди вкладаються у наявні, логічні схеми й конструкції [77, с. 15]. Проте соціо­логічний підхід необхідний і має практичну вартість.

Проблеми філософії й соціології права в радянський час вважалися другорядними, не пов'язані з юридичною практи­кою. Тому домінувала позитивістська концепція, зорієнтова­на на розв'язання проблем правозастосовчої практики. У центрі уваги такої концепції була не людина з її природними правами й свободами, не гарантії її правової захищеності від всесилля державної влади, а система юридичних норм, вста­новлених державою.

Філософський аналіз сутності права вміщує й соціологіч­ні методи, які відображають елементи політології, економіки та культурології права. Цього вимагає політичний і економіч­ний стан суспільства, який є основою державної політики. Зро­зуміти сутність політики й економіки дозволяє філософія, а також культурологія. Але політологія, економіка, культуро­логія покликані формувати право, його норми. Тобто, зрозу­мівши суть явища, треба переходити до збереження цілісно­сті його врегулювання. В цьому - головний зміст здобутків людини у процесі опанування права, які назвемо правовою культурою людини, яка є частиною професійної культури юриста.

Більшість дослідників вважають, що правову культуру доцільно розглядати окремо - для суспільства, професійної групи, індивіда, між якими існує тісний зв'язок. При цьому вони наголошують на суттєвій відмінності між поняттями «юридична культура» та «правова культура».

Розглянемо правову культуру юриста як суб'єкта права у

: двох полях - вищому й елементарному. Вище правове поле -суто індивідуальне для кожного правника. Воно є духовним орієнтиром формування правової культури юриста в елемен­тарному полі, де діють норми позитивного права. Нехтуван­ня вищим правовим полем призводить до неправильного формування правової культури у сфері позитивного права. Саме тому найчастіше відбуваються правові деформації у юридичній практиці.

Правову культуру юрист не повинен використовувати як інструмент маніпулювання правовими нормами. Це може

: завдати шкоди розвитку державної системи. Правова куль­тура юриста відображає як позитивне, так і природне право, співвідношення між цими феноменами культури, стиль і культуру праці, ставлення до громадян, захист їхніх закон­них інтересів тощо. Його правова культура діє синергетичне (співдружньо), відображаючи рівень, умови існування тих чи інших суспільств, етапи розвитку цивілізації. При цьому сліпе імпортування чужої культури ні в якому разі недопустиме.

Оскільки право виступає культурним феноменом, будучи частиною загальнолюдської культури, то правова культура становить цілісний правовий космос, що охоплює усі право­ві сфери суспільного життя. Суть культури саме і полягає у сприянні впорядкованості суспільного розвитку. Виходячи з цього, правову культуру називають «другою природою», підкреслюючи, що остання не є механічною добудовою до основної, «першої природи», а становить культурну транс­формацію, культуризацію і культивацію всієї (єдиної) при­роди окремих людей і народів. Отже, право - це не куль­турний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева [103,с.43].

Правова культура юриста — це ступінь духовно-філософського осмислення духу природного і змісту позитивного права, коеволюції всіх його джерел у співвідно­шенні частини й цілого, раціональної власної професійної діяльності та уміле утримання (регулювання) фахової гармонії у правовому полі.

Аналіз компонентів правової культури сучасного правни-ка потребує поєднання традицій філософії права й герменев­тики. Йдеться не про тексти юридичних законів, а дефініції, визначення принципів, функцій та їхньої ролі у формуванні професійної культури юриста. Не менш важливо здійснюва­ти аналіз правової культури у контексті онтології, гносеоло­гії, аксіології, логіки, феноменології права, що є також осно­вою філософії права.

У даному випадку критеріями компонентів правової культури є:

а) за змістом - правова коеволюція, знання джерел пози­тивного права і правової культури;

б) за суб'єктивною стороною - почуттєве і раціональне;

в) за об'єктивною стороною - гармонійність юридичної практики.

Коеволюція - це зв'язок з природою, космосом, без чого існування людини неможливе. По суті людина - лише мік­рочастинка природи, а не її володар. Юристові важливо пра­вильно налагодити свій коеволюційний зв'язок, уміти бачи­ти правові явища у природі, розуміти й оцінювати їх. Профе­сія юриста своєрідно виявляє погляд на світ крізь призму права. Це породжує так звану правову коеволюцію, яка сут­тєво впливає на формування правової свідомості.

Однак, згідно з філософською антропологією від юриста вимагаються певні зусилля, напрацювання та здобутки в ор­ганізації професійного буття. Тобто, закономірно актуалізує­ться культура його правової коеволюції.

Заглиблюючись у суть правової коеволюції, індивід має змогу сильніше відчути логічну природу права, хоча синер­гетика доводить, що категорія хаосу у суспільних відносинах є закономірною й необхідною. Це своєрідний вияв принципу плюралізму у суспільному розвитку. І якщо насильно втру­чатись у цей «впорядкований хаос», то позитивного резуль­тату не чекати. Тому намагання держави створити досконале позитивне право - це проблема безперспективна. Дослідни­ки права вважають, що існуюче природне право само потре­бує адекватного державного узаконення.

Зміст правової культури сучасного юриста, полягає саме в культурі правової коеволюції, розуміння природності пра­ва. Така правова культура характеризується природною (а не позитивною) правосвідомістю, що виявляє вищу цінність професійної діяльності юриста.

Складовим елементом культури правника є знання дже­рел позитивного права і правової культури, що пояснюється онтологією права. Право існує не тільки у формах правової норми, правових відносин, правосвідомості, а у тих формах, у яких й застосовується принцип формальної рівності.

Щодо джерела позитивного права і правової культури, то воно є своєрідним «місцем зустрічі» духовності і моралі. Ін­шими словами, правова культура юриста по-особливому акумулює почуття інших осіб, які формують право. Однак почуття законодавця дещо догматичні. Не виключено, що юрист сприймає позитивне право як догму, висловлену гру­пою людей. Розв'язання даної проблеми вбачаємо у розу­мінні (осмисленні) духу права, а не його букви.

Відтак, є підстави стверджувати, що джерелом позитив­ного права і правової культури юриста є дух права, причому саме природного права, яке в ході історії частково має пись­мове закріплення. Адже повністю дух права перевести у дух законів неможливо. Та й дух законів ще не відображає ціліс­ності духу права. Головне полягає у морально-правовій ре­альності, похідної від людини, її духовного творчого потен­ціалу. Правова культура юриста залежить від тих, хто тво­рить право. Тому розв'язання проблеми зумовлюється все-таки природним правом, тим, що становить собою дух права.

Лише природне право здатне формувати правову культуру як реальну свободу, об'єктивну справедливість, формальну рівність.

Хоча правова культура юриста безпосередньо зумовлена позитивним правом, однак її джерелом є природні закони, вимоги суспільного життя. Кожен правник може обирати для себе джерело власної правової культури, що відповідно чинить вплив на якість, ступінь правової культури. Проте недоцільно вважати єдиним джерелом правової культури юриста правову догму, оскільки в цьому випадку матимемо юридичний позитивізм правової культури, який не завжди дає ефективні результати.

Для духовно-філософського осмислення змісту позитив­ного права необхідне й розуміння юристом таких філософ­ських категорій як частина і ціле у правовій культурі.

Правова культура юриста виявляється як частина щодо правової культури суспільства (як цілого). Проте це зовсім не означає, що правова культура суспільства складається із суми правових культур всіх членів суспільства. Провідним тут є дух правової культури, джерела якого становлять ду­ховні норми.

Якщо виходити з того, що правова культура юриста - це смислова цілісність, то частинами виступатимуть окремі дії юриста та його невикористаний потенціал. Це означає, що правоохоронцеві важливо усвідомити власні вияви частин правової культури, зрозуміти, що осягнути правове буття можна за умови усвідомлення цілісності правової культури. Але таке усвідомлення передбачає правильність вибору ме­тодів правового пізнання. Одним із таких методів є самоор­ганізація юриста.

Частина у правовій культурі може характеризуватися од­нією або декількома культурами. Юрист може вважати цю частину другорядною, малозначущою. Проте з філософсько­го погляду, частини у цілому однаково важливі. У випадку, коли не повністю використовуються здобутки інших куль­тур, деформується власне правова культура як ціле. Такий синергетичний різновид правової культури вимагає збере­ження цілого, його стабілізації, спрямованості у русло при­родно-духовного права.

Таким чином, правова культура, її ідеї, духовні цінності стають для юриста відправною точкою вдосконалення його професійної майстерності (за умов сприйняття правової культури як цілого) або деформації правової діяльності (ко­ли порушується взаємозв'язок цілого і частини, та ігноруєть­ся значення частини).

Правова культура функціонує як єдність чуттєвого і раці­онального у професійній діяльності юриста. Тобто чуттєве і раціональне визначає зміст і рівень правової культури юрис­та. Так, правове почуття є результатом правової свідомості або її дією, зовнішньою оболонкою. Адекватну правову орієнтацію юриста відмічає взаємозумовленість чуттєвого та раціонального.

Раціональність права - це критерій, який дозволяє сфор­мувати такі системи права, які були б самодостатніми і за­безпечували функціонування суспільства на засадах право­вого почуття та правопорядку. Так чи інакше, раціональність залежить від правової культури.

У правовій культурі юриста чуттєве і раціональне взає­модіють. Це пов'язане із формуванням поваги до права (по­зитивного), духовності і моральної відповідальності.

По-перше, у юриста повага до права виявляється тоді, ко­ли він усвідомлює його цінність. А перетворити позитивне право у цінність вдається не кожному законодавцю. Тому юристові доводиться зорієнтувати власні знання права та навички на справедливе розв'язання практичної правової проблеми, обрати раціональне рішення.

По-друге, повага до права ще не означає пріоритет раціо­нальності над чуттєвим у діяльності юриста. Тут головну роль відіграють совість юриста, його особистісні духовно-моральні якості.

Важливим критерієм поваги до права виступає насампе­ред не правова, а більше моральна відповідальність.

Визначення правової культури буде неповним, якщо не розглянути її принципів, які становлять вихідні концепту­альні засади професіоналізму юриста.

Основними принципами правової культу­ри правника є: правовий історизм, за­гальнолюдські правові цінності, «націо­нальність» права, верховенство правової культури, безпека правової життєдіяльнос­ті, соціально-правова реабілітація, право­вий менеджмент.

Принцип правового історизму особливо важливий у фор­муванні професіоналізму юриста, оскільки правові явища на різних історичних етапах оцінюються по-різному. Це зумов­лює зміну духовного світу юриста, що приводить до різного розуміння й призначення права. Адже в кожну історичну добу відбувається певна конкретизація правової культури, формує­ться певне бачення ефективності правового регулювання сус­пільних відносин, незважаючи навіть на системність і наступ­ність права. Зрозуміло, що історична відкритість правової культури може безпосередньо впливати (як негативно, так і позитивно) на об'єктивність правових рішень. Важливо при цьому зрозуміти сутність самої історичної доби, виявити за­кономірності розвитку правової культури. Ці закономірності мають враховуватись правником у професійній діяльності. Крім того, правовий історизм орієнтує спеціаліста на профе­сійне сприйняття світового культурно-правового простору. Усвідомлення світового значення правової культури є ефек­тивним засобом правового регулювання суспільних відносин.

Активний вплив на правову культуру юриста чинять пра­вові цінності. У тоталітарних суспільствах загальнолюдські правові вартості не знайшли свого застосування. У радянсь­кий час юристи були позбавлені права. Світові правові сис­теми пішли далеко вперед, а в Україні все ще виявляється юридичний позитивізм, який гальмує утвердження загально­освітніх правових цінностей. Ще часто юридична практика маневрує правовими нормами, що негативно впливає на за­гальний стан правопорядку. Відтак правова культура форму­ється на основі визнаних загальнолюдських правових цінно­стях, доведених наукою й перевірених практикою.

Що стосується «національності» права, то провідну фун­кцію в ній виконують національно-правові традиції, згідно з якими право відповідає духові нації, відображає її менталі­тет. Становлення професіоналізму юриста ґрунтується на пізнанні правового явища через національну культуру. Юрист передусім повинен бути знавцем свого національного права, незважаючи на те, що правові норми, як правило, ін­тернаціоналізуються. Соціокультурність правових явищ ві­дображає національні інтереси, а, отже, згідно з цим форму­ється професіоналізм юриста.

У суспільстві поряд з верховенством права має існувати також верховенство правової культури суспільства. Це мож­ливо за умови поширення духу правової культури, яке здійс­нює держава. Досягти такого стану суспільства вдається не кожній державі. Але там, де існує верховенство правової культури, відповідно формується і професійне почуття юриста.

Безпека правової життєдіяльності юриста як умови йо­го професіоналізму полягає у виробленні поваги до життя і здоров'я людини, які, безперечно, становлять найвищу соці­альну цінність. Правова культура орієнтує правоохоронця на духовний вимір людського буття правовими нормами, отже, на відповідну організацію соціально-правового захисту на­селення. Йдеться про правове виховання, профілактичну ро­боту, яку повинні здійснювати кваліфіковані юристи з висо­кою правовою культурою. Принцип безпеки правової життє­діяльності спрямований на громадян і на особу юриста.

Безпека, як така, полягає у дотриманні юристом правового почуття, недопущенні ним самим порушень, встановленого правопорядку та правового режиму. Гарантом безпеки пра­вової життєдіяльності виступають насамперед такі чинники як професіоналізм правника, його правовий вплив на грома­дян та духовні параметри юридичних дій.

Професіоналізм юриста вміщує такий принцип, як соці­ально-правова реабілітація, то^то відновлення попереднього правового стану або здійснення перевиховання. У суспільст­вах з низьким рівнем цивілізованості побутує хибна думка, що місця позбавлення волі - це головний засіб перевихован­ня правопорушників. Проте соціально-правова реабілітація полягає не тільки в позбавленні волі, а й у тому, щоб через правову культуру суспільства впливати на свідомість осіб, схильних до правопорушень. Головну роль у цьому процесі покликані зіграти працівники судових та правоохоронних органів. Роз'яснюючи суть природного права, спираючись на нього, юрист може допомогти правопорушникові виправи­тися. Безперечно, це стає можливим за умови, коли право­охоронець володіє високою правовою культурою.

Професіоналізм правника буде успішним за умови злаго­дженої діяльності юридичних установ. Тому принцип право­вого менеджменту можна розглядати як такий, що має ло­кальний характер. У нього виражені два аспекти науковий та синергетичний, проте не останню роль відіграє економічний аспект правової культури (матеріально-побутові умови, на­лежне фінансове забезпечення тощо).

На порозі XXI ст. юристу важливо спрямувати правову культуру на розв'язання глобальних суспільних проблем -побудови правової держави України, утвердження вер­ховенства права.

Правова культура має такі риси, які вирізняють:

• підвищення якості права та його сутності;

• удосконалення пошуку істини в позитивному праві;

• соціальне активна професійна поведінка юриста;

• забезпечення дії свободи волевиявлення;

" сприяння об'єктивному розв'язанню юридичних конф­ліктів;

• запобігання діям правового свавілля;

" збереження і примноження культурної цінності права;

" недопущення правових аномалій;

" сприяння набуттю державою правокультурних ознак;

• всебічний розвиток фольклорного права;

" виховання законослухняності у громадян.

Зокрема, така риса правової культури юриста, як підви-іцення якості пізнання юристом сутності права, має першо­чергове значення. Методами пізнання сутності права, як відо­мо, є індукція, дедукція, юридична абстракція. Високий рівень правової культури, майстерність юриста дають змогу виявити системність у позитивному праві, виділити його структурні елементи, зіставивши їх з нормами природного права, врегу­лювати можливу невідповідність між ними із власними пра­вовими почуттями. Підвищення якості права сприяє глибшо­му усвідомленню призначення права, пізнанню його сутності.

Удосконалення пошуків істини у позитивному праві - су­перечливий і відповідальний процес. Це, по суті, завдання філософії права, як методологічної основи дослідження про­фесійної культури юриста. Йдеться про те, що у позитивному праві знайти істину можна, звернувшись до філософсько-гуманістичних підвалин національного розвитку. Приймаючи правове рішення, юрист може припуститися великої помилки, якщо керуватиметься лише буквою закону, нехтуючи націо­нальним духом права. У цьому випадку він може не побачити об'єктивної істини у праві, вдаватиметься до такого правового інструментарію, який не схвалюється суспільством. Тому становлення професіоналізму юриста - це процес постійного формування філософсько-методологічних основ права.

Виховання соціальна активного кваліфікованого правни-ка органічно пов'язане з формами діяльності (реалізації пра­ва). Виділяють чотири форми діяльності: дотримання, ви­конання, використання, застосування [50, с. 50]. Правова культура включає всі ці форми, причому у кожній з них своя специфіка, свій підхід. Проте для правової культури важли­вою є не лише правомірна професійна поведінка, тут потріб­на ще й соціальна активність юриста. Адже пасивна право­мірність аж ніяк не визначає культури професійних дій. Пра­воохоронець у ролі пасивного виконавця чи спостерігача часто завдає шкоди суспільству, а іноді навіть стає на шлях правопорушення.

Правова культура юриста забезпечує дію його свобідної волі, яка дана йому від природи. Воля до свободи є абсолют­ною й фундаментальною основою людських прав, порушен­ня яких стає руйнацією справедливості як природного фено­мену [115, с. 39]. Зрозуміло, що воля як психічна категорія має межу свого вияву чи розвитку, тобто вольовий характер юриста може не мати прикладної дії. Оскільки воля може бути скерована не тільки на добро, а й на зло, то її потрібно регулювати. Якщо правник володіє високим рівнем правової культури, то це гарантує його волі свободу, оскільки сама культура вже контролює його дії. Тоді дія свободи волевияв­лення юриста спрямована на творчість у професійній діяль­ності, нестандартне розв'язання правових проблем, що має велике суспільне значення.

Правова культура юриста сприяє об 'єктивному розв я-занню юридичних конфліктів, які доволі часто трапляються у професійній діяльності. Під юридичним конфліктом розумі­ють суперечливість права, певне протиборство суб'єктів права у зв'язку із застосуванням, порушенням чи тлумачен­ням правових норм. Йдеться про піднесення рівня культури правового спілкування між різними суб'єктами права. Наразі важливим є не змагання «інтелектів», а насамперед об'єк­тивність реалізації права. Важливо дійти консенсусу з метою утвердження справедливості.

Як протидія правовому свавіллю виступає висока правова культура юриста, а також законодавця. Юрист, трансфор-муючи досконалі правотворчі дії законодавця, покликаний засобами правової культури стабілізувати правову ситуацію. Під правовим свавіллям розуміється передусім прийняття законів, які суперечать один одному, або скасування норма­тивно-правових актів, а потім їх «реабілітація» тощо. Така послідовність негативно позначається на стані правової культури як юристів, так і загалом держави.

Правова культура юриста, безумовно, спрямована на збе­реження і примноження культурної цінності права. Адже творча діяльність, духовно-інтелектуальні здібності юриста сприяють розвитку існуючої правової системи. Зрозуміло, тут не обійтись без здобутків інших видів культур, діалогу між ними. Потрібні юридична творчість, широкий діапазон знань, універсальна спільна творчість, оскільки перебуван­ня тільки на позиціях юридичного позитивізму означає де­формацію правової культури. Культурна цінність права по­лягає передусім у постійному «окультуренні права», наси­ченні його новим культурним змістом, культурними тен­денціями.

Отже, принцип діалогу культур віддзер­калює правову культуру юриста, викори­стання національних і світових культур­них традицій з метою демократизації право­відносин між різними народами, підне­сення рівня правової ерудиції у націо­нальних питаннях.

Висока правова культура юриста виключає правові ано­малії— відхилення позитивного права від норми, від природ­ного права. Як правило, це правові норми «вчорашнього дня», які відстають від життя. Гальмом у правовій діяльності є також певні прогалини у законодавстві, які створюють своєрідний вакуум у правовому регулюванні. Його поклика­ні заповнити дух права, правова культура суб'єкта прав, от­же, високий професіоналізм правоохоронців.

Саме професійна юридична практика чинить ефективний вплив на утвердження правокультурних ознаку державі, на розвиток власне правової держави. Під впливом східної культури український народ поступово втрачав свою індиві­дуальність, зневірювався у можливості правовим шляхом бу­дувати своє життя. Проте під впливом відродження правової культури та національно-правового почуття відбувається духовне оновлення правокультурних рис українського су­спільства. Це створює передумови піднесення рівня юридич­ної діяльності, підвищення юридичної компетентності, ви­корінення правового нігілізму, удосконалення правового ви­ховання громадян.

Необхідну для суспільства функцію правової культури виконує «фольклорне» право, яке вважають традиційною сукупністю зобов'язань і заборон, які усно передаються су­спільством і санкціоновані ним.

Проте видається можливим, що в кожної нації існує не­писане право, воно частково збігається зі звичаєвим, націо­нальним (народним), життєвим правом. У слов'ян, як і в ін­ших народів, спочатку існувало звичаєве, усне право. Звичаї виникли у процесі співжиття первісних людей, ввійшли у їхній побут, свідомість, регулювали поведінку. Відчутний вплив на розвиток права у Київській Русі мало християнство. Шляхом рецепції у Київській Русі поширилося візантійське право. Проте його вплив на інститути Київської Русі був мі­німальний.

Однак «фольклорне» право має особливості. По суті, це усно узаконений фольклор нації. У професійній діяльності юрист повинен керуватися традиціями звичаєвого права (оскільки воно є виявом національної культури), використо­вуючи їх у практиці правового виховання громадян. «Фольк­лорне» право вбирає у себе пережитки минулого і своєрідне народне право, що узгоджується із державним правопоряд­ком. Тому у «фольклорному» праві основним компонентом є юридичний фольклор, який захищає звичаї, традиції, звичаї «старого» права від порушень установлених правових норм.

Йдеться про старі правові порядки в нових, більш цивілізо­ваних умовах. Адже не кожен звичай можна віднести до на­родного, правового та й фольклорного.

«Фольклорне» право позитивно впливає на виховання за­конослухняності громадян. Законослухняність є результатом правового виховання, коли громадяни усвідомлюють свої вчинки, знають про можливе правове покарання. Законослу­хняною поведінка є тоді, коли громадяни правильно розумі­ють право як реалізацію свободи, відчувають дію духу права.

Отже, динаміку української правової культури наприкінці XX ст. характеризує активне формування національної пра­вової системи. Нині у правовому полі склалася така ситуація, при якій правовий диктат вже немислимий, а до свободи во­левиявлення за сучасних умов громадяни ще не готові. Про­фесійна юридична практика має сприяти тому, щоб грома­дяни повністю відчули дієвість Справедливості як храму Права, розуміли глибинну сутність позитивного права, висо­ке покликання права, спрямованого на їх захист.

Таким чином, справжня правова культура юриста може набути прогресивного розвитку тільки на засадах діалогу культур. Відтак, актуалізується значення інформаційного забезпечення професійної діяльності юриста.

Розділ З