5.7. Поняття аеоитопогічиої правосвідомості юриста

Свідомість досліджують різні науки - психологія, філо­софія, соціологія. Певною мірою результати дослідження залежать від стану розвитку цих наук.

До сучасних здобутків у галузі вивчення свідомості лю­дини можна віднести монографії філософа В. Нестеренка та психолога Р. Нємова, які ґрунтуються на працях австрійсь­кого психолога 3. Фройда.

Поняття «свідомість» ґрунтовно аналізувалося у євро­пейській філософії XVII ст. За триста років воно зазнавало еволюційних змін, що призводило до неоднозначних тлу­мачень. Проте так чи інакше свідомість пов'язана з мис­ленням, що характеризує її людську природу. Тобто свідо­мість є важливою властивістю людської психіки.

Існує багато визначень свідомості. Зокрема, Р. Нємов вважає, що свідомість - це вищий рівень психічного відо­браження людиною дійсності, її реалізація в узагальнених образах і поняттях [102, с. 568].

Досить часто поняття «свідомість» ототожнюється з інши­ми поняттями, насамперед з такими, як «душа», «сумління», «пам'ять», «знання», «досвід», «інтелект», «розум» тощо. Тому важливо розрізняти ці поняття.

Певною мірою розуміння душі людини пов'язане зі сві­домістю, тобто свідомість визначає якість душі. Хоч кожна людина має душу, але свідомість властива не кожній особі (зокрема, втрата свідомості внаслідок нещасних випадків). А душа на противагу свідомості існує постійно. Важливо, що людину характеризують і тілесність, і душа, і дух.

До свідомості за змістом близьке сумління. Різниця між ними полягає у тому, що сумління конкретно виявляється у практичній діяльності чи поведінці, а свідомість інколи має прихований характер. Крім цього, свідомість зумовлює сумління, тобто свідомість первинна, а сумління - по­хідне.

Стосовно понять «пам'ять», «інтелект», «розум» можна зазначити, що з їх допомогою (як і з допомогою інших пси­хологічних понять) у людини формується свідомість.

Знання та досвід теж мають велике значення для форму­вання свідомості людини. Показником свідомості людини є якість та достовірність знань. Досвід своєю чергою впливає на рівень свідомості. Чим різноманітніший досвід, тим ста­більніша свідомість та вищий її рівень.

Звичайно, існує й самосвідомість як вища форма свідомо­сті. Відомо, що самосвідомість випливає зі свідомості особи і означає усвідомлення нею самої себе у суспільстві, своїх взаємостосунків з навколишнім світом та членами суспіль­ства, своїх дій і вчинків, думок і почуттів, різних якостей осо­бистості.

Зрозуміло, що самосвідомість породжує індивідуальну свідомість, яка охоплює весь духовний світ особистості. Усе це дає підстави говорити про види свідомості - суспіль­ну, державну, національну, політичну, патріотичну, грома­дянську, духовну, моральну, естетичну, професійну, право­ву та ін.

Юрист повинен розвивати усі види свідомості. Напри­клад, у юридичній діяльності моральна та духовна свідо­мість сприяють розумінню вищої етики людини. Ці види свідомості дають змогу правникові осмислювати вищі зако­ни духовного світу, формувати духовні думки, розуміти ду­шевні якості інших людей, впливати на тіло через дух і ду­шу, розуміти причини й наслідки втрати земних благ та ін.

У контексті нашого дослідження докладно розглянемо правову свідомість.

Дослідники по-різному підходять до визначення право­свідомості. Більшість авторів вважають, що правосвідо­мість - це сукупність ідей, поглядів, уявлень, почуттів, у яких виявляється ставлення до дійсного або бажаного права як до справедливого чи несправедливого і до дій людей як до правомірних чи неправомірних.

В. Котюк зазначає, що правосвідомість особистості — це така форма відображення правових явищ, яка включає пси­хічні, інтелектуальні, емоційні й вольові процеси та стани:

знання чинного права і законодавства, правові вміння і на­вички, правове мислення, правові емоції й почуття, правові орієнтації, позиції, мотиви, правові переконання та настанови, які синтезуються в прийнятих рішеннях і спрямовані на пізнання, спілкування і взаємодію в процесі правової діяль­ності й поведінки у сфері правовідносин [81, с. 35].

Можна по-іншому підійти до визначення правосвідомо­сті, зокрема через інформацію, і розуміти її як координа­ційну систему багатовимірності одержання, використання, поширення та зберігання інформації у правовому полі, що характеризує ставлення правника до правової дійсності та встановлення об'єктивної істини.

Отже, правосвідомість ґрунтується на інформації, яку юрист повинен усвідомити.

Однак він усвідомлює не всю інформацію. Неусвідомле-на інформація надалі виступає як значний потенціал для усвідомлення, тобто стає в нагоді у потрібний момент.

Йдеться про матеріальну форму одержання, використання, поширення та зберігання інформації юристом, що становить певну систему. До неї належать різноманітні ідеї, уявлення, емоції, почуття, інтелектуальна здатність юриста. Згадана си­стема відіграє координаційну, інтеграційну роль у професій­ній діяльності. Саме завдяки їй юрист реалізує своє ставлення до правової дійсності, до права взагалі. Таку координуючу функцію виконують світоглядні принципи, вольові зусилля.

Багатовимірний підхід до інформації загалом необхід­ний. Інтелектуальна культура юриста повинна спрямовува­тися на творчий багатоаспектний підхід до одержання, ви­користання, поширення та зберігання інформації. Це під­вищує рівень правосвідомості.

Інформаційна діяльність юриста має відбуватись у пра­вовому полі. Це активна форма його правосвідомості, ро­зуміння необхідності системи права для адекватного регу­лювання суспільних відносин. Правове поле чинить знач­ний вплив на правосвідомість юриста, особливо коли воно посилюється прийнятими новими законами. Нині велике значення має Конституція України, яка скеровує правосві­домість юриста на державницьку позицію. Високий рівень правосвідомості юриста також допомагає встановленню об'єктивної істини. На правосвідомість юриста впливають усі основні елементи духовної й моральної культури. Самі собою професійні знання ще не визначають змісту право­свідомості юриста. Велике значення мають самооцінка, емо­ції, ставлення до права, а головне - перетворення юридич­них знань у переконання.

Існують зовнішні та внутрішні структурні елементи ін­дивідуальної правосвідомості. До зовнішніх елементів на­лежать: правові знання; повага до права, закону на основі правових переконань; соціально-правова активність особи, а точніше, готовність (установка) до такої діяльності та по­ведінки. Внутрішні елементи - це: інтелектуальні (раціо­нальні) процеси і стани; емоційні процеси і стани; вольові процеси і стани [81, с. 78].

Вважається, що правосвідомість має такі складові еле­менти, як: психологічна правосвідомість (правова психоло­гія), ідеологічна правосвідомість (правова ідеологія), пове-дінкова правосвідомість (передбачає вихід на правову по­ведінку) [127,с.255].

Оскільки у будь-якому випадку на правосвідомість юри­ста впливають різні чинники - як об'єктивні, так і суб'єк­тивні, то її рівень залежить від професійних факторів, від стану законності у державі та цивілізованого правопорядку. Це означає, що правосвідомість юриста мусить мати про­фесійний характер (а не буденний), що є складовим еле­ментом всієї правової системи у державі.

Тобто, професійна правосвідомість має на юридичну діяльність пріоритетний вплив, спрямований на пізнання правових явищ та розуміння їхньої сутності.

Професійну правосвідомість не варто ототожнювати зі спеціалізованою. Професійна правосвідомість є структур­ним елементом суспільної правосвідомості. Суспільну пра­восвідомість можна поділити на професійну й непрофесій­ну, а спеціалізовану - за професійною ознакою: судовий медик, судовий експерт, викладач права, журналіст із пра­вової тематики та ін. Відтак, якщо йдеться про правосвідо­мість юриста, то необхідно враховувати його професійну спе­ціалізацію. Тобто, для різних юридичних спеціальностей пра­восвідомість є різною, вона відзначається індивідуальністю й неповторністю.

Правосвідомість юриста завжди перебуває у динамічному розвитку. Вона може полегшувати або ускладнювати процес виконання службових обов'язків. Правосвідомість проявляє­ться квантова: або збільшується, або зменшується.

Кожен юрист має індивідуально-правове поле, тому йо­го дії та вчинки зумовлюються власними правовими погля­дами, які залежать від обставин, психічного стану» певних знань тощо. Звідси й твердження, що один і той самий юрист може перебувати на різних ступенях правосвідомості в конкретний час. Нас у цьому випадку цікавить дія так званої точкової квантової правосвідомості при виконанні службового обов'язку юристом. Тому з'ясуємо, що спону­кає його до певної дії: свідоме чи несвідоме.

Вважаємо, що свідоме «керує» юристом у спокійній, твор­чій ситуації, а в критичних, екстремальних випадках, у момент прийняття складного і відповідального рішення його опано­вує надсвідомий стан. Тоді і виявляється так звана деонто-логічна правосвідомість, тобто рівень правосвідомості, якої юрист досяг раніше. Фактично деонтологічна правосвідо­мість відображає кванти правосвідомості, конкретизує її.

Деонтологічна правосвідомість передбачає передусім усвідомлення юристом свого призначення і власної соціаль­ної й моральної відповідальності.

Отже, деонтологічна правосвідомість - це інтелекту­альна власність юриста, оскільки вона пов 'язана з інтелек­том та моральними принципами; це конкретизація його правосвідомості, що відповідає одній із функцій юридичної деонтології.

Деонтологічна правосвідомість юриста є результатом його загальної правосвідомості, її конкретним критерієм. Вона також свідчить про певний рівень правосвідомості юриста взагалі, оскільки перебуває на «вершині» правосві­домості і слугує ніби «піковою» правосвідомістю.

Знаючи сутність змісту юридичної деонтології, можна стверджувати, що деонтологічна правосвідомість характе­ризується також юридичною евристикою. Інакше кажучи, юрист щоразу доходить нового висновку у процесі розгля­ду юридичних справ. Зрозуміло, що це неповторний інди­відуальний вияв загальної правосвідомості в конкретних умовах, тому її і називають деонтологічною.

Наведені вище міркування дають змогу стверджувати, що деонтологічну правосвідомість зумовлює внутрішній імператив службового обов'язку, оскільки останній є сво­бодою розумної волі, передбачає юридичні наслідки про­фесійної діяльності і є стабільно виробленою позицією юриста. Така позиція ґрунтується на принципах правового почуття, самодисципліни, об'єктивності, правової справед­ливості, узгодженості юридичної практики (позитивного права) з природним правом, гуманності, правдивості, актив­ної життєвої позиції. Як і внутрішній імператив службового обов'язку, деонтологічна правосвідомість юриста часто збі­гається з потребою суспільства, оскільки тісно пов'язана з милосердям та сумлінням.

Отже, деонтологічна правосвідомість юриста — це результат його правосвідо­мості, сформований під впливом правової інформаційної культури, при виконанні службового обов'язку.

Деонтологічна правосвідомість юриста Грунтується на його загальній правосвідомості, правовій інформаційній культурі, на внутрішньому імперативі права.

Що стосується правової інформаційної культури, то до­цільно звернути увагу на її попереднє формування. Тобто у момент прояву деонтологічної правосвідомості юрист не отримує нової правової інформації, а діє на основі раніше одержаної. Водночас рівень інформаційної культури безпо­середньо впливає на ступінь деонтологічної правосвідомості.

Джерелом деонтологічної правосвідомості є внутрішній імператив права, адже у кожному законі є той внутрішній зміст, який юрист повинен відчути. Письмово він не зафік­сований, а через правове почуття у юриста формується влас­на деонтологічна правосвідомість. Тут виявляється також і дух права.

Відповідно обітниця є виявом громадського, суспільного, національного та інших обов'язків юриста. Тому деонтоло­гічна правосвідомість формується на основі цих обов'язків. У протилежному випадку вона не збігатиметься з вимогами суспільства, інтересами нації. А це призведе до невиконан­ня внутрішнього імперативу службового обов'язку юрис­том, що не відповідає вимогам деонтологічної правосвідо­мості.

Формування загальної правосвідомості передбачає дві стадії: теоретичну і практичну. На першій стадії у юриста формується теоретична правосвідомість. На другій під впливом професійної соціалізації у процесі практичної дія­льності виникає практична правосвідомість. Поєднання те­оретичної та практичної правосвідомості дають змогу досяг­ти вершин юридичної майстерності.

Виходячи зі змісту юридичної деонтології, деонтологічна правосвідомість має три стадії готовності: неочікувано рап­тову, очікувано раптову і постійну. Зрозуміло, що юрист-початківець потрапляє у ситуацію, коли він не очікує моменту вияву власної правосвідомості. І, як правило, до цього він внутрішньо не готовий. Проте друга стадія передбачає спо­дівання на такий вияв, і юрист заздалегідь готується до та­кої ситуації, навіть про всяк випадок. Третя стадія відобра­жає ситуацію, при якій юриста не можна нічим здивувати у професійній діяльності. Його професіоналізм має енцикло­педичний характер.

Вияв деонтологічної правосвідомості - це своєрідний «вибух» діяльності юриста, дія мозку з використанням ве­ликої енергії. Така діяльність не може бути тривалою, вона разова і неповторна. Тут відсутні стереотипи, ідентичність, це результат загальної правосвідомості. Для прояву деон­тологічної правосвідомості велике значення мають талант і творчість. Професіоналізм юриста зумовлює відповідну правосвідомість, здатність фахово розв'язувати правові проб­леми на користь громадян, з метою встановлення правової істини.

У професійній діяльності деонтологічна свідомість по-різ­ному впливає на виконання службового обов'язку. Наприк­лад, вияв милосердя, агресії, помсти, ненависті тощо. Такі ім­пульси допомагають або шкодять юридичній діяльності.

Відомо, що деонтологічна правосвідомість виявляється в усіх видах юридичної діяльності. Наприклад, на кожному етапі розгляду кримінальної справи, у момент оголошення звинувачувального вироку, з'ясування змісту закону, який вклав у нього законодавець тощо. За написаним текстом документа можна встановити також рівень загальної й део­нтологічної правосвідомості юриста.

Отже, деонтологічна правосвідомість конкретизує за­гальну правосвідомість, актуалізує її.

Науковці здебільшого пов'язують правосвідомість із правовою культурою, зокрема вказуючи, що правова куль­тура особи - це перш за все певний рівень (стан), сукуп­ність характеристик її правосвідомості. Цей стан правосві­домості характеризується такими властивостями, як знання права, повага до нього, позитивна настанова щодо повсяк­денної правомірної поведінки. Крім того, правова культура включає в себе саму поведінку - безумовно правомірну (відповідно до вимог юридичних норм).

Аналізуючи поняття «правосвідомість», треба врахову­вати мораль як основу права, адже вона більш якісно, ніж право, впливає на формування правосвідомості юриста. Цей , вплив самостійний, незалежний від права.

Отже, право і мораль - важливі елементи людської куль­тури. Вони завжди виступають у тісному взаємозв'язку, характер якого визначається конкретними історичними умовами та соціальною структурою суспільства. Така взає­модія зумовлена об'єктивно, оскільки походження і реаль­не буття права та моралі визначаються суспільними відно­синами, їх складністю та суперечливістю. Правове життя суспільства не може розвиватися поза моральними катего­ріями гуманізму й соціальної справедливості, сумління й честі, добра й людської гідності.

Право існує для того, щоб встановлювати відповідні межі поведінки для членів суспільства. Дія права забезпе­чується відповідними інститутами, покликаними реалізува­ти його норми на практиці. У випадку відсутності таких інститутів право втрачає цінність, але не перестає діяти. Це стосується і ліквідації відповідних інститутів. Адже дія права забезпечується його ідеєю, духом. Проте в деяких випадках, якщо раніше прийняті закони ліквідовані, їхній дух продовжує діяти. При цьому людьми керує як почуття страху (сталінські закони), так і глибока повага до права (австрійські закони в Західній Україні). Все залежить від того, схвалило суспільство ці норми чи ні, відображають вони інтереси більшості чи меншості. У будь-якому випад­ку раніше прийняті закони впливають на національний дух права.

Мораль і моральна основа права безпосередньо познача­ється на правосвідомості юриста.

Загальна теорія права, як відомо, вивчає основні його принципи: повновладдя народу; розподіл влади на законо­давчу, виконавчу, судову; відповідальність держави перед людиною та суспільством і навпаки - людини перед держа­вою; верховенство права Конституції над усіма законами і підзаконними нормативними актами; законність, демокра­тизм, справедливість, гуманізм, «дозволеність лише того, що визначене законом» (для юриста і держави). Правосві­домість юриста повинна відповідати цим принципам.

^Втілення їх у юридичну практику вимагає врахування також відповідних професійно-етичних принципів: вірнос­ті народові й 'закону, самодисципліни, об'єктивності, спра­ведливості, ввічливості, терпимості, поваги, товарисько­сті, гуманності, правдивості, активної життєвої позиції, милосердя та ненасильства. Поєднання принципів права і принципів професійної діяльності сприяє тому, що право­ свідомість і моральність юриста наближаються до вимог суспільства. Системне розуміння права засвідчує, що пра­восвідомість юриста ґрунтується на глибоких правових знаннях.

Так, принцип цілеспрямованості вказує, що правосвідо­мість має певну мету, на яку спрямовані зусилля юриста. Принцип готовності характеризує правника як професіонала, котрий у будь-який час може проаналізувати конкретну справу з позиції права.

Юрист повинен керуватися і такими принципами, як ем­піричність, інтуїтивність, ймовірність, евристичність, но­визна. Його діяльність пов'язана, зокрема, з певними науково-практичними відкриттями, аналізом одержаних раніше ре­зультатів. При цьому виявляються впевненість і воля юриста, які ведуть до успіху.

Важливу функцію виконує такий принцип правосвідо­мості, як самодисципліна. Вона забезпечує контроль його дій та вчинків, звіряє їх з вимогами моралі, присяги, конс­титуції, дає змогу всебічно оцінити власну діяльність у контексті цих вимог.

Щоб глибше зрозуміти сутність правової свідомості юри­ста, треба розглянути функції, які вона виконує у процесі застосування правових норм. Функції правосвідомості конк­ретизують її суть, завдання й призначення. Поняття «функції правосвідомості правника» можна визначити через його со-' ціально-правову діяльність. Функція правосвідомості вира­жає взаємозв'язок і взаємовплив правових явищ та особисто­сті. Та чи інша правова діяльність вказує, яка функція здійс­нюється, і навпаки, якщо ми знаємо функції, то можемо свідомо встановити особливості і напрями діяльності. Функ­цію можна визначити як основний напрям психічної, інтелек­туальної діяльності, впливу взаємозв'язків правосвідомості та особистості з навколишнім правовим середовищем, які виявляються в різноманітній діяльності [81, с. 84].

У наукових юридичних джерелах висвітлюються різні функції правосвідомості особи. Так, за інформаційним і діяльнісним підходом розрізняють функції відображення, пізнання, правового мислення, оцінкові, орієнтовні, регу­люючі, праксеологічні, прогнозуючі, моделюючі, конструк­тивні і деструктивні, цілеспрямовуючі, евристичні, мотива­ційні, комунікативні, трансформаційні; за структурою пра­восвідомості особи - емоційні, інтелектуальні, вольові та інші функції [81, с. 84].

Функціями правосвідомості юриста є:

• формування індивідуальної правової концепції юриста;

• формування почуття правової справедливості;

• забезпечення свободи прийняття рішень;

•реалізація внутрішнього імперативу службового обо­в'язку юриста;

• формування професійно-юридичної думки;

" застереження від правового нігілізму;

" активізація інтелектуальної діяльності;

" виявлення особистих професійно-моральних якостей правника.

Ці функції правосвідомості цілком відповідають функці­ям деонтологічної правосвідомості юриста. Наголосимо на можливості існування інших функцій та принципів, особли­во тоді, коли йдеться про забезпечення верховенства права, реалізацію надбань інформаційної культури, реалізацію тео­ретичних знань, динамічність юридичної діяльності, форму­вання мотивів поведінки, комунікативність тощо.

Отже, високий рівень правосвідомості безпосередньо впливає на юридичну практику. В цілому він відтворює форми юридичної діяльності, змушує юриста оцінити своє призначення в суспільстві. А деонтологічна правосвідомість прямо^впливає на розвиток і формування професійної куль­тури. Йдеться про професійне знання правових і моральних норм та принципів, про професійне ставлення до норм по­зитивного права (солідарність з ними, переконаність у справедливості, корисності й необхідності), про професійне вміння, прийоми і навички, про звичку дотримуватися за­кону, про професійний етикет і такт, а також про наукову організацію праці.