Національна культура юриста

Кожен історичний період має свої особливості. Так, ни­нішній етап розвитку України характеризується новими со-ціокультурними здобутками. Першочерговими серед них є національна самобутність, переорієнтація духовності гро­мадян, подолання соціостереотипів мислення.

Зміна духовної ситуації часу призводить до зміни мис­лення і відповідно діяльності людини. Сучасна духовна си­туація суттєво визначає наш світогляд та дії. Відбувається переосмислення цінностей релігії, філософії, які б узгоджу­вали світобачення,сучасні погляди на науку.

Як відомо, прийнята напередодні п'ятої річниці незалеж­ності України Конституція дала змогу юридичне закріпити процес формування національної культури, позаяк тривала відсутність власної незалежної держави та її основного зако­ну негативно позначилися на ментальності української нації, її культурі. Слід зауважити, що незалежність Україні факти­чно не встановлено, а в черговий раз відновлена.

Упродовж століть гальмувалося формування в українсь­кого народу національної свідомості, «розмивався» націо­нальний характер, нівелювалась українська національна культура.

Національні цінності - це велике інтелектуальне багат­ство, невичерпний резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних й моральних традицій народу. Нині культура не може існувати поза національною формою вияву. Національне народжується із конкретно-історичних особли­востей життя народу. Тому у кожної національної культури є свої плоди: духовні набутки і відкриття, власні драми і тра­гедії, власне бачення світу. Своє майбутнє кожен народ сьо­годні пов'язує з національною культурою, що є для нього гарантом життя та інтеграції в загальносвітову культуру. Це означає, що кожна національна культура належить всьому людству і зобов'язана самовиразитися перед усім світом. Адже єдиної загальнонаціональної культурної моделі не існує. Все залежить від етносу, етнічного коріння. Загально­людська культура існує як загальнозначущий аспект націо­нальних (чи етнічних) культур.

Відомо, що між поняттями «етнос» і «нація» відображена різниця. Перше з них відображає стійку спільноту людей, а друге - вдосконалений етнос у зв'язку з існуванням держави.

Першовитоки національної культури - це духовно-ментальні атрибути етносу, які є «душею» народу. З цим по-різному пов'язані різні форми культури. Справа в тому, що етнос дуже впливає на особистість. М. Шульга вказує на три шляхи такого впливу: примусовий (у процесі етнізації, коли формується етнічна особистість); вплив через закони; сило­вий (вплив через ідеологію). Людина може нечітко усвідом­лювати свою належність до того чи іншого народу, хоча мо­же глибоко сприймати її на емоційному рівні, виявляти з цього приводу сильне почуття, глибоко переживати свій зв'язок з етносом. Таким чином встановлюється обопільний зв'язок між етносом, нацією і культурою.

Якщо нація - це здатність етносу втілювати історичний універсум, то культура - провідний чинник конституювання життя народу як індивідуальної іпостасі людства, розкриття його етнічного автопортрета, неповторного вираження за­гальнолюдського досвіду. Культура трансформує історичний досвід у цінності життя, творчість, символічний лад спілку­вання, соціальні якості, формування світу людини за вимі­рами блага, правди,краси [84,с.74].

Вектором нації є національна ідея, яка відображає націо­нальну свідомість, характер, менталітет. Ідеї мають націо­нальний характер і через ідеологію трансформуються в докт­рини. Можна вважати, що національні ідеї виступають культурною програмою для громадян, яку реалізує націо­нальна інтелігенція, в тому числі юристи.

Адже право і держава формуються під впливом націо­нальної ідеї, яка є для кожного суспільства індивідуальною.

Національна ідея - це духовна концентрація самосвідомості, розуміння народом сутності свого буття, існування та при­значення у державотворенні.

Для українського суспільства такою національною ідеєю є незалежність, державність, соборність [72, с. 25]. Це одвіч­на мрія українців, яка упродовж останніх восьми століть не втратила ознаки духовності.

Звичайно, мрія ще не може виступати ідеєю. За ідею по­трібно боротися, ідея передує мріям, спогадам. Оскільки Україна більше нагадує політично-національну, ніж етнічно-національну державу, то потрібна така національна ідея, яка наближала б суспільство до його етнічних витоків.

Важливою характеристикою української національної ідеї є ідея конструктивного націоналізму як елемента великої української мрії. Адже в останні десятиліття колишня ра­дянська держава вела жорстоку боротьбу з «українським бур­жуазним націоналізмом», який нібито був притаманний ли­ше Україні.

Основним чинником національної ідеї є право, яке підсилює національну гордість і національний характер. У ньому як в одному з державних атрибутів ми вбачає­мо національну культуру українського суспільства, а у формах і способах його реалізації - національну культуру юриста.

Національна культура жодною мірою не протистоїть за­гальнолюдській, а органічно пов'язана з нею. Однією з най­вагоміших вартостей загальнолюдської культури є пошану­вання всього національного: мови, держави, традицій у галу­зі освіти, науки, релігії тощо.

Важливою проблемою професійної культури юриста є його національна культура. Причому суть цієї проблеми нині полягає у відродженні національно-державницьких засад правничої діяльності. Це і буде початком формування націо­нальної культури правника. Тому що нині, до речі, доволі активний процес нівелювання національних цінностей при­зводить до послаблення і без того духовно ослабленої дер­жави. Тобто характеристикою юриста повинно бути пер­винність національного і вторинність інтернаціонального. Інакше це буде позадержавний, позанаціональний спеціаліст. Адже джерелом права, суб'єктами якого є юристи,- це дося­гнення, інтелектуальні здобутки народу, нації, в яких закла­дений відповідний менталітет й «запрограмована» його дія. Такий правовий код нації може зрозуміти лише національ­ний юрист.

Отже, під національною культурою юрис­та розуміємо знання культурно-правової спадщини української нації, прав нації, усвідомлення політико-правової мети укра­їнської нації, засвоєння мовленнєвої куль­тури та їх впровадження у професійну діяльність.

Чинниками національної культури юриста є державна українська мова, мовлення (слово), мовленнєвий режим та етикет.

Так, мова виступає культурним феноменом нації, духов­ним надбанням народу, у ній відтворюється характер душі суспільства. Без мови нема національних почуттів, а зна­чить, державності.

Мова і культура характеризують будь-який етнос, хоч би на якій стадії еволюції він перебував, оскільки це вічні супу­тники свого народу, які перетворюються у власний фольк­лор, фольклорну культуру та фольклорну творчість. Мова -форма безсмертя етносу. Вона важливий засіб об'єктиву-вання самосвідомості людини. Оскільки мова органічно пов'язана з мисленням, вона сприяє реалізації усіх вищих психічних функцій. Мова - визначальна ознака духовної культури і форма активного освоєння універсуму людського буття, передавання новим поколінням соціально-культур­ного досвіду [150, с. 24].

З такою складною і суперечливою мовною проблемою, яка існує в Україні, не стикалася у своєму розвитку жодна європейська держава. Відомо, що українська мова не мала умов для повноцінного розвитку і часто заборонялася, її за­стосування обмежувалося, здійснювалася політика мовної дискримінації, відбувалося зросійщення, полонізація.

Якщо основними чинниками національної культури є мо­ва, то показником культури суспільства є його ставлення до своєї мови. В етнічних процесах кожної нації поступово формується власна мовна культура, в результаті чого еле­менти мовної культури впливають на національну самобут­ність, а інколи - й на відродження нації. Отже, такий еле­мент культури, як знання мови, визначає сучасне й майбутнє нації, впливає на інтелектуальну культуру тощо. Звичайно, за таких умов українська національна культура аж ніяк не претендує на роль передової, авангардної і цілковито утвер­дитися зможе через декілька десятків років. Тоді культурні напрацювання вплинуть на якісний розвиток української мови, хоч досконале оволодіння мовою - процес, безумовно, тривалий.

Безперечно, кожному юристові треба засвоїти мовну культуру, усвідомити, що вона не тільки соціальний, а й антрополо­гічний феномен, і, як українська нація, є культурно-історичним фактом.

Другий важливий чинник національної культури юриста -його мовлення, невід'ємне від думки слово. Оскільки мова -це феномен культури, то мовлення характеризується неза­вершеністю, безперервним процесом розвитку, виявом твор­чої діяльності людей. Зауважимо, що нині ділове українське мовлення у галузі юриспруденції перебуває ще на низькому рівні: далися взнаки різноманітні штучні перешкоди, склад­ності історичного характеру, які гальмували професійне мо­влення і створення відповідної термінології.

З попередніми чинниками тісно пов'язаний мовленнєвий режим та мовленнєвий етикет. Мовленнєвий режим харак­теризується певними орфографічними, стилістичними, фо­нетичними та іншими нормами. Велику роль при цьому віді­грає слово як духовна зброя суспільства. Використання сло­ва пов'язане з певним етикетом, адже професійна діяльність правника вимагає уважного підходу до інтонації, скорочення слів, введення абревіатур тощо. Мелодійність, милозвучність української мови сприяє розвиткові мовленнєвого етикету.

Основним компонентом національної культури правника є його національне мислення. Воно полягає у цілеспрямова­них думках про народні ідеї, що розкривають національну культуру; в усвідомленні власних національно-етичних ко­ренів, що нині є проблемним для українського суспільства.

Національне мислення — це підсумок всього історичного розвитку народу.

Щирі почуття надають національному мисленню більшої гостроти і цілеспрямованості.

Стосовно усвідомлення національної безпеки варто наго­лосити, що воно є гарантом національної культури. Йдеться, зокрема, про вплив національного духу на громадян, особ­ливо на молоде покоління. Насущною потребою нинішнього дня є не пасивне споглядання життя, а інтенсивна, уміла іде­ологічна боротьба з противниками сучасного державотво­рення, з відвертими та окритими його противниками. Основ­ними складовими елементами національної безпеки є мовна та етнонаціональна безпека. Завдання національної безпеки в такому випадку - не допустити деформації у цій сфері.

Чи не найважливішим складовим елементом національної культури юриста є виконання національного обов'язку. Під ним ми розуміємо систему принципів буття української на­ції, які повинен поважати правник у процесі своєї професій­ної діяльності. Зауважимо, що у розвинених європейських державах, де цей обов'язок формується сам собою, питання про нього так гостро не стоїть. Громадяни цих держав навіть не замислюються над тим, щоб підносити авторитет своєї нації, оскільки протилежного у них не існує. Інша ситуація в Україні. Для громадян нашої країни національний обов'язок, який розпочинається з утвердження української мови, ви­ступає на перше місце. Адже йдеться про фактичне будівни­цтво держави, логіку формування національного мислення, національної думки тощо. Це завдання надзвичайно складне й актуальне.

Національний обов'язок щодо поліпшення мовної ситуа­ції в Україні насамперед повинні сумлінно виконувати дер­жавні службовці. Суть його полягає у створенні такої атмос­фери, в якій незнання державної української мови свідчило б про низьку духовну культуру службовця. І кому, як не наці­ональній еліті, зокрема юристам, - підносити на належний рівень державну мову, утверджувати мовний режим у пра­воохоронній діяльності. Адже професійним інструментом для юриста є слово, втілення думки у слово. Юрист повинен виробити певний мовний та мовленнєвий етикет, культуру публічного мовлення, етику й культуру письма. Зрозуміло, що цього він зможе досягти, якщо володітиме належним культурним рівнем.

Національний обов'язок юрист повинен так само сумлін­но виконувати, як і професійний, службовий, функціональ­ний чи інший.

Сучасний український юрист повинен чітко виконувати вимоги Всезагальної декларації прав людини (1948 р.). Зо­крема, йдеться про те, що кожна людина, кожна нація, має право на захист власних моральних інтересів. Всезагальна декларація є обов'язковою для використання у чинному за­конодавстві, державному діловодстві, офіційному спілку­ванні тощо. Такого захисту мова в Україні потребувала впродовж багатьох десятиліть. 28 жовтня 1989 р. прийнято Закон про мови в Україні, це питання врегульоване Консти­туцією України від 28 червня 1996 р.

Відтак, національний обов'язок юриста набув правового змісту, оскільки Основний Закон закріпив результати бага­товікової боротьби українського народу за свою держав­ність. У ньому панує національний зміст права. І юрист, впроваджуючи українську мову, використовує тим самим один із найважливіших шляхів примноження здобутків наці­ональної культури.

Поряд із національним обов'язком для національної куль­тури юриста велике значення має його конституційний (державний) обов 'язок, який випливає із Конституції Укра­їни. Згідно з ним, юрист зобов'язаний захищати свою Віт­чизну, незалежність, територіальну цілісність держави, націлювати громадян на збереження природи, національної культурної спадщини.

Зрозуміло, що конституційний обов'язок юриста підси­лює і узаконює все те, що становить суть національної куль­тури. Це своєрідний контроль за його діяльністю.

Національна культура юриста ґрунтується на певних за­садах, серед яких, зокрема, принцип забезпечення вільного розвитку нації.

Як відомо, кожна нація має свою внутрішню філософію і свій світогляд, які й зумовлюють духовну програму народу. Тому у діяльності юриста мають поєднуватися цінності за­гальнолюдського й національного розвитку.

Звичайно, юрист своїми діями зобов'язаний утверджу­вати й забезпечувати вільний розвиток нації. Він досягне успіху, якщо будуватиме свою роботу на основі гуманістич­но-світоглядного осмислення світу.

Національна культура юриста виконує певні функції у сучасному державотворенні. Це буде: правовий захист ін­тересів своєї нації, подолання антинаціональної психології у громадян, підтримання національних ідей у юридичному ре­гулюванні суспільних відносин, запобігання державному ске­птицизмові.

Ці функції об'єднує загальна гуманістична спрямованість. Насамперед наголосимо, що національна культура спонукає юриста поважати національні почуття інших громадян, що забезпечує справедливість у професійній діяльності, утвер­джує верховенство права.

Нагальне виникає потреба у розробці національного ко­дексу українського державного службовця, в тому числі юриста. Нинішня нестабільна національна позиція деяких владних структур є гальмом в урегулюванні суспільних від­носин. У цій ситуації, будучи проміжною ланкою між дер­жавною владою і народом, юристи не в змозі стримувати невдоволення громадян існуючим станом, оскільки відсутня перспектива розв'язання національних проблем.

З метою ефективного впровадження національної культу­ри необхідно здійснити національну атестацію правників як державних службовців. Під час такої атестації будуть вияв­лені ті, хто не бажає сповідувати й примножувати націо­нальну культуру українського народу, не прагне оволодіти державною мовою, не поважає символів України.

Щоб упевнитися у подальших професійних діях, для атес­тованих службовців треба організувати прийняття урочистої обітниці, текст якої повинен бути розроблений заздалегідь. В основу обітниці мають бути покладені національна мораль та здобутки культурної спадщини українського народу.

Зважаючи на ситуацію щодо мови, яка склалася в державі за останні десять років, є потреба заново прийняти закон про мову.

Вияв національної культури чи не найбільше має місце у діяльності силових структур. Тому військові статути повинні відображати лише український національний характер, мен­тальність нашого народу, його досягнення, відкинувши неоімперіалістичні настрої та сподівання.