Синтез искусств.

Інтеграція мистецтв - органічне поєднання різних мистецтв або видів мистецтв в художнє ціле, яке естетично організує матеріальну і духовну середу буття людини. Поняття "інтеграція мистецтв" має на увазі створення якісно нового художнього явища, що не зводиться до простої суми складових його компонентів. Їх ідейно-світоглядне, образне і композиційне єдність, спільна участь в художній організації простору і часу, узгодженість масштабів, пропорцій, ритму породжують у мистецтві якості, здатні активізувати його сприйняття, повідомляти багатоплановість, багатогранність розвитку художньої ідеї, Робити на людину багатостороннє емоційний вплив.

В історії мистецтва відомі різноманітні форми синтезу. Архітектура і монументальне мистецтво постійно тяжіють до об'єднання, до архітектурно-художньому синтезу, в якому живопис і скульптура, виконуючи і власне завдання, розширюють і тлумачать архітектурний образ. У цьому просторово-пластичному синтезі зазвичай беруть участь декоративно-прикладне мистецтво, а також і станкові художні твори (картини, статуї і т. п.). Співвідношення між що беруть участь у синтезі мистецтвами може бути різним. Один вид може повністю домінувати, підпорядковуючи собі інші (наприклад, давньоєгипетська архітектура, що підкоряє собі скульптуру і живопис). Загальне значення може придбати і якість, зазвичай притаманне одному з мистецтв (наприклад, "архітектонічністю" пластичних мистецтв у класицизмі, "пластичність" у давньогрецькому мистецтві, "мальовничість" в мистецтві бароко та ін). Як в окремі історичні епохи, так і у відповідності з конкретним задумом художника види мистецтва можуть тісно зростатися між собою (архітектура і скульптура готики і бароко), гармонійно доповнювати один одного (в епоху Відродження) і перебувати в контрастному зіставленні (у спорудах XX ст. ).

Для епохи первіснообщинного ладу характерний синкретизм, тобто первісна нерозчленованість видів мистецтва, безпосередньо уплетених в діяльність людини та її ритуали. Коли мистецтва починають диференціюватися, виявляючи свою специфіку і своєрідність, виникає і зворотне прагнення - до їх синтезу. Храмовий ритуал, що підкоряє єдиним задумом елементи архітектури, образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, словесної творчості, музики, а також обрядові дії, виступає як організуючий початок синтезу мистецтв починаючи з культур Стародавнього Сходу. Переважної "надлюдською" масі єгипетських споруд, образотворчої символіці архітектурних деталей (колони у вигляді квітів лотоса чи зв'язок папірусу) давньогрецька культура протиставила гармонійне поєднання архітектури і скульптури (рівноправних за своїм значенням), Втілює уявлення про високе людському початку. У середньовічних храмах внутрішній простір насичується емоційною виразністю архітектурних пропорцій і ритмів, одухотвореністю творів скульптури і живопису (мозаїки, фрески, вітражі та ін), які виступають в нерозривному зв'язку з архітектурою. Емоційний вплив художньо організованого простору доповнюється літургійної поезією і музикою.

У культурі пізньої готики і особливо Відродження з посиленням світських почав мистецтва і все більшою індивідуалізацією художньої творчості відбувається розпад "соборної" універсальності середньовічного синтезу мистецтв. Складаються нові форми синтезу, засновані на усвідомленні самостійної ролі кожного з мистецтв. У творчості великих майстрів Відродження (Брунеллескі, Браманте, Рафаеля, Мікеланджело та ін) були з особливою повнотою розроблені загальні принципи з'єднання мистецтв у цілісному, гармонійному ансамблі. У живописі цього часу, що створює ілюзорне простір, і в скульптурі, органічно включеної в архітектурні ритми, образотворчі форми, не втрачають свого реального змісту і щодо незалежного буття, набувають певні риси умовності, Пов'язані з монументально-декоративним призначенням творів. В епоху бароко окремі види мистецтва утворюють урочисте та динамічний монументально-декоративне єдність; в інтер'єрах архітектура зливається з багатобарвної скульптурою, ліпниною, монументальними розписами. Синтез мистецтв у XVI-XVIII ст. пов'язаний не тільки з церковними ритуалами, але і з формами світського побуту (тріумфи, придворні та міські феєрії, вистави і т. п.). У мистецтві рококо і класицизму важливою метою синтезу мистецтв стає створення житлового середовища, що відповідає певним нормам суспільного буття і естетичним ідеалам епохи.

В умовах буржуазного суспільства руйнується багато форми синтезу мистецтв, і в першу чергу архітектурно-художній синтез, що викликано все більшою індивідуалізацією свідомості, деестетизації повсякденного буття, розпадом загальнозначущих суспільних принципів і норм. Разом з тим прогресивні суспільні рухи викликали і пошуки нових форм синтезу мистецтв, що було пов'язано з прагненням внести в життя художнє початок, створити передумови для гармонійного розвитку людини. Завдання формування цілісного, гармонійного людини, висунуті І. В. Гете, Ф. Шиллером, ранніми романтиками, переломилися в романтичних художніх теоріях XIX ст. в проблему створення так званих оазисів краси, що протистоять буржуазному практицизму і бездуховності. Романтичні утопії духовного оновлення суспільства за допомогою синтетичного "соборного" художньої творчості були пізніше розвинуті символістами. Стиль "модерн" на рубежі XIX і XX ст. зробив спроби відродження синтезу мистецтв. Розвиваючи ідеї синтетичної культури, У. Морріс, Х. Ван де Велде, представник раціоналізму та конструктивізму (і в першу чергу об'єднання "Баухауз" у Німеччині) прагнули до створення цілісної мистецького середовища, активно впливає на життєві процеси. При цьому часто образно-пізнавальні функції мистецтва заперечувалися, а художня творчість розглядалося як головний чинник "жізнестроенія" (прибічники так званого виробничого мистецтва в Радянській Росії, які розвивали ідеї Інституту художньої культури та об'єднання Лівий фронт мистецтв). Значні роботи в області синтезу мистецтв у XX ст., Породжені прогресивними громадськими та революційними рухами (твори мексиканських художників Д. Рівери, Д. Сікейроса, Х. К. Ороско та ін.), Пов'язані зі створенням громадських будівель, меморіальних та виставкових комплексів, а також з оформленням яскравих за ідейною спрямованістю свят, народних маніфестацій, фестивалів і т. п.

Ідеї синтез мистецтв у радянській культурі виникли з перших її кроків. Вони містилися у ленінському плані монументальної пропаганди, знайшли своє вираження в агітаційно-масовому мистецтві періоду Жовтневої революції 1917 і Громадянської війни 1918-20, в діяльності архітекторів і художників, які створили громадські будівлі нових типів. Вони проявилися в 30-х рр.. у будівництві метрополітену, ВСХВ (нині ВДНГ) у Москві. З середини XX ст. в соціалістичних країнах синтез мистецтв знаходить широке і багатогранне застосування при зведенні нових міст, громадських будівель і комплексів, меморіальних ансамблів, служачи цілям пропаганди досягнень соціалізму і соціалістичних суспільних ідей. Синтез мистецтв є одним із важливих засобів при створенні середовища, що відповідає ідейно-художнім запитам соціалістичного суспільства

***********************************ТЕМА № 9 ИСКУССТВО ГРАФИКИ*****************************************

Графіка є видом образотворчого мистецтва, що охоплює малюнок і гравюру. Це лінійне мистецтво, переважно чорно-біле, де біле — папір, а чорне — лінії, штрихи, крапки, виконані олівцем, тушшю, вугіллям тощо. Тому мова графіки лаконічна. Оте «чорне» (щоправда, іноді кольорове) — основні зображувальні засоби графіки. Поєднанням цих засобів утворюються контрасти, тональні нюанси.

На відміну від живопису, колір у графіці відіграє допоміжну роль. Тут засіб образності — контурний рисунок. Природним криваво-червоним мінералом малювали ще в печерах доби палеоліту. Пізніше стали виготовляти палички-олівці без оправи червонуватого, темно-коричневого та бурого кольорів. Такий графічний матеріал разом із відповідною технікою — обидва називають сангіною — в руках визнаних майстрів Рафаеля, П. П. Рубенса, А. Ватто, Ж. О. Фрагонара надавали можливість створювати багатотональні коливання. До графіки належать також рисунки кольоровою крейдою — пастеллю, поширені у творчості французьких художників М. К. Латура, Е. Дега. Інша графічна техніка —сепія — передбачає застосування фарби сіро-брунатного кольору. А от монотипія за яскравістю кольорів нагадує акварель.

Спочатку слово графіка вживали стосовно способу накреслення рукописних або друкованих знаків і літер, каліграфії. Згодом цей термін поширився й на мистецькі твори. Улюбленими жанрами художників- графіків є портрет, пейзаж, анімалістичні рисунки та властивий саме цьому виду мистецтва шарж, засобами якого у жартівливій формі висміюються певні людські вади. Оскільки графічні роботи виконують на площині, важливою є роль поверхні, на яку наносять зображення. Найчастіше це папір або картон, у давні часи як основу використовували папірус і пергамент. Найістотніша ознака графіки — особливе співвідношення зображуваного предмета і простору, тобто тла, або, за виразом знаного російського художника В. Фаворського, «повітря білого паперу». Залежно від способу виконання і можливостей тиражування графіку поділяють на оригінальну (унікальну,рукотворну) та друковану.Оригінальна графіка передбачає існування твору в єдиному примірнику — рисунок, акварель, монотипія тощо.

Лінійний або контурний рисунок — основа всіх видів образотворчого мистецтва. Це своєрідний спосіб фіксації спостережень, у якому виявляється індивідуальність сприйняття митця. Рисунок має багато спільного з живописом у плані композиції; такі живописні матеріали, як акварель, гуаш, пастель і темпера можуть використовуватись і для створення графічних робіт.

Друкована графіка передбачає виготовлення форм, за допомогою яких отримують потрібну кількість відбитків. Джерелом друкованих творів також є мистецтво рисунка, проте вони наділені власними зображальними засобами і виражальними можливостями. Найвідоміший різновид друкованої графіки — гравюра. Відбиток із друкарської форми, підписаний автором, дістав назву естамп; естампи часто використовують як прикрасу інтер’єру. Розрізняють оригінальну гравюру, яку від початку до завершення виконує художник, і репродукційну, що полягає в копіюванні видатних творів живопису з метою їх популяризації. За способом нанесення малюнка гравюри поділяють на опуклі, плоскі й заглиблені. До першої та другої груп належать гравюри: на дереві (ксилографія або дереворит), на лінолеумі (ліногравюра або лінорит), на камені (літографія). Третю становлять офорти — гравюри на мідних або цинкових пластинах, де заглиблені елементи зображення виконують хімічним способом (травлення металу кислотами). За призначенням графіка поділяється на такі види:станкова (рисунок, гравюра, лубок);книжкова та газетно_журнальна (ілюстрації, віньєтки, мініатюри,карикатура);промислова (поштові, грошові й товарні знаки, емблеми, етикетки);монументальна (плакат, афіша, вивіска, реклама);комп’ютерна.

Станкова графіка, як ви вже зрозуміли, включає в себе рисунок і гравюру. Лубок являє собою надруковані на папері та розфарбовані картинки, які спершу вирізували на липових дошках.«Книги — це ріки, що наповнюють світ, це джерела мудрості, адже в них глибина незміряна, пірнаючи в яку, добуваєш дорогі перли», — зазначив давньоруський літописець. То що таке книжкова графіка? Усі ми з дитинства полюбляємо книжки з яскравими картинками, та й за гарно проілюстрованими підручниками вчитися набагато приємніше.т Безперечно, легше сприймати будь-який друкований текст, коли його супроводжує яскравий візуальний ряд. Саме в такий спосіб відбувається наше знайомство з книжковою графікою, що є невід’ємною від тексту. Ілюстрації розміщують на сторінках і розворотах книжок, зокрема у вигляді заставок і фігурних ініціалів, у комбінаціях з орнаментами й картушами. Як художник оформлює літературні твори? Конструювання книги подібне до роботи архітектора і включає вибір компонентів художнього оформлення відповідно до призначення видання. Книга — продукт синтезу різних видів мистецтв, насамперед слова і зображення, а також різних видів художньої діяльності, які об’єднує загальний стиль виконання. Її створюють фахівці багатьох художніх професій: дизайнер (конструкція, шрифт), ілюстратор, художній редактор (визначає змістову єдність і взаємозв’язок усіх компонентів майбутньої книги), верстальник,поліграфіст. Важко уявити наше життя без домашньої бібліотеки, яка може багато розповісти про свого власника та його інтереси. У публічних бібліотеках на книжки ставлять штамп, а якщо до цього прикладе талант і руку художник,штамп перетворюється на художньо виконаний книжковий знак — екслібрис (у перекладі з латини означає «з книг»). Це самостійна графічна композиція з ім’ям власника, часто із символічним рисунком. Значний внесок у скарбницю світової графіки зробили японські митці Кітагава Утамаро (1753–1806) — творець граційних жіночих образів, у яких втілено національний ідеал краси, та Андо Хіросіґе(1797–1858) — майстер кольорової ксилографії, що передавала у пейзажах ліричну й одухотворену природу.

В Україні видатними майстрами графічного мистецтва ХХ ст. були Георгій Нарбут, Василь Касіян, Георгій Якутович, Володимир Лопата. Поряд із завершеними композиціями самостійну художню цінність у графіці мають лінійні й тональні начерки та замальовки, ескізи до творів живопису, скульптури, архітектури. Неперевершеними майстрами ескізу є Мікеланджело та Лоренцо Берніні в Італії, Антуан Ватто у Франції, Рембрандт ван Рейн у Голландії, Василь Баженов у Росії, Тарас Шевченко в Україні.

Комп’ютерна графіка — галузь художньої діяльності, де комп’ютерна техніка використовується як для обробки візуальної інформації з реального світу, так і для синтезу зображень. Також комп’ютерною графікою називають результати цієї діяльності. Перші обчислювальні машини хоча й не мали спеціальних засобів для роботи з графікою, проте вже використовувалися для отримання та обробки зображень. Проривом у розвитку комп’ютерної графіки стала можливість зберігати зображення у пам’яті комп’ютера і виводити їх на дисплей. Гравюґра (від фр. graver— вирізати, висікати) — вид графіки, у якому зображення є друкарським відбитком з малюнка, виконаного гравером на спеціально підготовленій дошці (формі). Граґфіка (від грец. графо — пишу, малюю) — вид образотворчого мистецтва, основним зображальним засобом якого є малюнок, друковане зображення, в основі якого лежить такий малюнок.Картуґш (від фр. сartouche — згорток) — прикраса у вигляді щита, напів-розгорнутого сувою, на якій зображено напис, емблему, герб або інший знак чи символ.Пастеґль (від італ. pastello — тісто) — м’які кольорові олівці, виготовлені зфарби, крейди та речовини, що зв’язує всі ці компоненти; техніка виконання.