Интерьер

Интерьерная живопись существует и как самостоятельный жанр искусства, и как своего рода фон в тех произведениях, где изображаются исторические, бытовые или иные события.

Характер интерьера отражает эпоху, уровень развития материальной культуры, господствующий стиль в архитектуре, поэтому художников всегда живо интересует внутренний вид помещений. Ведь нередко интерьер без слов рассказывает о вкусах хозяина комнаты; обстановка, оснащение заводского цеха говорят об уровне технического прогресса. Расположение окон и дверей, их размер и форма, роспись стен и потолков, рисунок паркетного пола, узор и цвет занавесей, отделка мебели — все это и многое другое представляют исключительный интерес для отображения эпохи.

Интерьеры жилых и общественных зданий существенно отличаются друг от друга, оформление и архитектурные черты их различны. Театральный интерьер по всем показателям уютнее внутреннего вида заводского цеха. «Представьте себе цех металлургического завода. Здесь в ряд стоят огнедышащие мартены, нижняя часть интерьера погружена в полумрак, вверху — огромная плоскость стекла, пропускающего дневной свет. Пол цеха сложен из больших темных плит. По рельсам движутся многотонные краны. Серебристо-сизая дымка висит в гигантском здании, сквозь нее неясно светится отдаленный проем больших ворот. Рядом с оранжевым огнем печей свет кажется лиловым. Этот интерьер привлекает художника строгой красотой, созданной человеком».

Выразительными особенностями обладает интерьер станций метрополитена, включая путевые тоннели и перегоны, где может быть развернута композиция, изображающая труд метростроевцев.

В жанре интерьера работали художники разных времен и народов. Благодаря произведениям изобразительного искусства мы знаем, как выглядели деревенские и церковные, дворцовые и учебные, жилые и казенные интерьеры. Во многих произведениях русской реалистической школы запечатлены комнаты писателей, ученых, общественных деятелей. Можно назвать работы А. Г. Венецианова и его учеников, «Портрет Н. А. Некрасова» И. Н. Крамского, «В комнате под сводами» И. Е. Репина и т. д. В картине Репина «Не ждали» мы видим интерьер, типичный для быта передовой интеллигенции 80-х годов прошлого века.

Рассматривая композиционные особенности интерьера, следует прежде всего сказать о том, что произведения данного жанра в его чистом виде или с фигурами стаффажного характера строятся на основе всеобщих законов композиционного творчества. Отметим основные особенности композиции интерьера.

Во-первых, в отличие от натюрморта здесь строже соблюдаются правила линейной и воздушной перспективы, дисциплинирующей рисовальщика. Во-вторых, внутренний вид того или иного помещения в отличие от натюрморта содержит большее количество предметов, расположенных на разных уровнях, на значительном расстоянии друг от друга, на горизонтальной плоскости пола и вертикальных поверхностях стен (картины, зеркала, мебель и т. п.). В-третьих, интерьерная живопись испытывает на себе зависимость от архитектуры, замкнутого пространства, лимитированного строгим каркасом, кубатурой.

Исходя из этих особенностей, художник решает собственные задачи: делает наброски, эскизы, меняя угол зрения в поисках наиболее выразительного фрагмента интерьера, определяет композиционно-смысловой центр, подчиняющий себе предметы обстановки. На композицию интерьера большое влияние оказывают перспективные сокращения, конструкция предметов и архитектуры.

Параллельно с уточнением линейной композиции ведется работа над ее тональным решением, с учетом световых условий прорабатываются светотеневые и живописные контрасты.

Пейзаж

Пейзаж (франц. paazsage, від pays – країна, місцевість) – жанр в образотворчому мистецтві, де об’єктом зображення є природа. Елементи пейзажу траплялись у помпейських фресках (І ст.. н.е.), розписах, картинах епохи Відродження. Як самостійний жанр в образотворчому мистецтві Китаю та Японії. У Західній Європі він сформувався в XVI – XVII ст., розвинувся у XIX – XX ст. в Україні елементи пейзажу з’являлись у мініатюрах, настінних розписах, та іконах XІV – XVIIІ ст.. значне місце пейзаж посідає в творчості Сошенка, Сажина, Шевченка, Штенберга, Васильківського та ін.

У пейзажах відтворюються реальні або уявні вигляди місцевості, архітектурних споруд, міст (міський архітектурний пейзаж – ведута), морських виглядів (марина) тощо. Часто пейзаж слугує фоном у живописних, графічних, скульптурних творах. Зображаючи явища і форми природного оточення, художник відтворює власне ставлення до природи та сприйняття її сучасним суспільством. Через це пейзаж набуває емоційності й ідейного змісту.

Значна роль у мистецтві належить пейзажу як самостійному жанру станкового живопису.

Художники спостерігають і вивчають природу, відкривають і пізнають її закони, гармонію форм, світла, кольору, тону, простору. У процесі роботи над етюдом у природі чи над картиною художник узагальнює і типізує, тобто працює над образом.

Переконливість і виразність пейзажу залежить від уміння художника малювати елементи зображення, опрацьовувати форму основних його об’єктів і деталей: дерева, хмари, гори, багатоплановий рельєф місцевості. Без такого вміння дерева в пейзажі будуть виходити однаковими: земля, хмари, ліс будуть виглядати приблизною плямою, мертвою, маловиразною схемою. Тому зображення пейзажу вимагає детального вивчення природи.

Важливу роль у створенні пейзажу відіграють мотив, образ, точка зору, рівень очей, просторові плани, формат, перспектива, ритм, колорит, світло, тінь, рефлекс, композиційний центр.

Для вираження композиції пейзажу важливо вибрати точку зору, розмістити горизонт.

Низький горизонт дозволяє дати більш широку панораму пейзажу, більш повну картину.

Найскладніше у композиційному вирішенні пейзажу – дати правильну характеристику місцевості. Для цього треба слідкувати за тим, щоб всі деталі в пейзажі були добре пов’язані між собою і допомагали виразити загальну ідею композиції.

У процесі роботи над пейзажем необхідно спочатку вирішити сюжет. Тут важливо відчути тему, яка визначає акценти зображення. Треба зосередити свою увагу на більш характерних рисах місцевості, вибрати найбільш типові об’єкти пейзажу.

Побудову зображення необхідно розпочинати з невеликих підготовчих начерків. У них зосереджується увага на основному, виділяється ідея композиції.

Під час вирішення композиції не вихоплюються окремі, випадкові фрагменти природи, треба показати найбільш характерне, типове і виразити своє відношення до побаченого.

Знайшовши найбільш вдале вирішення пейзажу в начерках, можна переходити до малюнка.

Для того щоб переконливо і виразно передати в малюнку глибину (простір) необхідно правильно виставити горизонт, точку сходу н7а лінії горизонту і правильно передати масштаб предметів.

Щоб правильно передати перспективні явища в малюнку, треба розбити малюнок на два-три перспективних плани (передній, задній, середній) порівнюючи їх між собою, легше визначити масштабність предметів і правильно вирішити тональні завдання.

Повітряна перспектива має певні закони.

З віддаленням від глядача чіткість предметів слабшає. Чим далі знаходиться предмет, тим більш розпливчастим стають його обриси. Також закономірність стосується і сили тонових відношень контрастів, насиченості і яскравості кольору, які теж слабшають у міру віддалення від глядача.

Одночасно з передачею повітряною перспективи необхідно слідкувати і за технікою роботи: на передньому плані натискати олівцем, на середньому легше малювати в пів сили, а на задньому лише легким дотиком олівця до паперу.

Необхідно познайомитися із теорією тіней, звернути увагу на тіні, що падають від предметів. При побудові тіней необхідно в перспективі, перш за все встановити характер освітлення – штучне чи природне.

Будуючи перспективу пейзажу потрібно відразу намітити «перспективу тіней»

Використовуючи в роботі над пейзажем різні засоби виразності: масштабність, контраст, сюжетно-композиційний центр, слід пам’ятати, що вони не повинні порушувати цілісності простору твору, правдивості й спів розмірності.

Особливе значення в пейзажі має колір і колорит. У живописі важливо передати точно кольорово-тонові відношення освітлених і затемнених поверхонь. З метою цілісності пейзажу, не рекомендується зображати на краях полотна великі предмети, а також контрастні за кольором і тоном. Це буде відволікати увагу глядача від композиційного центру і заважати сприймати основне.

Портрет як самостійний жанр мистецтва виник тоді, коли людина стала усвідомлювати себе самостійною особою. В давнину людина була частиною цілого, частиною суспільства, йому вона підпорядковувала власні устремління. Поява зображення конкретної людини була тоді неможливою. Лише в епоху Відродження, коли саме людина стає центром всесвіту, сформувався портретний жанр.

Портрет и однофигурная сюжетная картина

Портрет (франц. portrait – зображати) – зображення, образ будь-якої людини або групи людей, які існують або існували в дійсності. Портрет – один з головних жанрів живопису, скульптури, графіки. Важливим критерієм портрета є подібність зображення до моделі (оригіналу). Вона досягається не лише правильною передачею зовнішніх ознак портретованого, але й розкриттям його духовної суті, єдністю індивідуальних і типових рис, які відтворюють певну епоху, середовище, національність. Ставлення художника до моделі, її світогляду передають авторську оцінку портрета.

Історично склалася широка типологія портретів. Залежно від техніки виконання, призначення, розрізняють портрети:

станкові (картини, бюсти, графічні аркуші); монументальні (фрески, мозаїки, статуї); парадні; інтимні; погрудні; у повний зріст; анфас; у профіль та ін.

існують портрети на медалях (медальне мистецтво), геммах (гліптика), портретна мініатюра.

За кількістю персонажів портрети поділяють на індивідуальні, подвійні, групові. Специфічним жанром портрета є автопортрет.

Рухливість жанрових меж портрета дозволяє в одному творі поєднувати його є елементами інших жанрів. Такими є портрет – картина, де портретований зв’язаний з речами оточення, з природою, архітектурою, іншими людьми, і портретип – збірний образ, який близький до портрета.  Можливість виявити в портреті не лише духовні  риси людини, але й негативні властивості, зумовила появу портретної карикатури-шаржу, сатиричного портрета.

Портрет будується на основі загальних закономірностей композиції. Але ці закономірності (розміщення на площині, співвідношення зображувальних предметів за величиною, виділення тонального і кольорового цнтру та ін.) набирають  портретній композиції специфічного змісту й емоційної виразності.

Існує декілька видів портретного вирішення:

портрет-голова; портрет погрудний; поясний, на весь зріст, груповий; портрет-картина; портрет-мініатюра; фіційний, парадний; камерний портрет тощо.

Поширеним видом є портрет-голова. Це складний вид портретного мистецтва, тому що вимагає особливого психологізму. У ньому відсутнє зображення аксесуарів, деталей інтер’єра, які допомагають розкрити образ.

Погрудний портрет дає більші можливості для застосування інтер’єру і зображення різних предметів – це може бути і одяг (мундир, спец.одяг), і фрагмент оточення.

Поясний портрет і фігура ускладнюють зображення але дають ще більший простір для використання різних об’єктів, одночасно не знімають з художника відповідальність за психологічний аналіз людини чи групи людей.

Портрет-картина будується як із зображення однієї людини, так і з групи людей.

Портрет-мініатюра є різновидам камерного портрета. Він вимагає від художника особливої обдарованості й відрізняється своїм призначенням.

Офіційний портрет призначений для державних установ. Це можуть бути портрети відомих людей минулого і сучасності. Вони відрізняються значною частиною узагальнення.

Парадний портрет він аналогічний до офіційного, створюється  до урочистих випадків.

Камерні портрети цінні лише для їх власників, однак вони часто виходять за межі камерності.

Оскільки художник обмежує площину сприймання рамками полотна, то центр сприймання збігається з центром обмеженої площини. Звідси випливає загальне правило компонування портрета – розміщення зображення голови або постаті до центра формату із невеликим зміщенням у той чи інший бік. Дуже велике зміщення від центра викликає зорову, а потім і емоційну напругу. Таке зміщення можливе як спеціальний прийом, який має змістовне значення для художника.

Ґрунтуючись на внутрішньому світі людини, її психології, художник будує всю образотворчу сторону портрета, використовуючи художні засоби виразності (вибір формату, аксесуари, пози, розміщення в просторі, колористичне вирішення тощо). Засоби композиції портрета можуть бути загальними й специфічними.

Важливим компонентом композиції є колористичні й тональні відношення. Художник часто будує колорит на великих колірних контрастних плямах. Тому що зображення людини охоплює основну частину картини. Аксесуари в портреті повинні бути точними, розкривати характер людини.

Будь-які нагромадження фону лише розбивають, а не доповнюють образ. Окремі деталі можливі лише в тому випадку, якщо вони організовують простір і підсилює звучання образу.

 Творчим методом будь якого портретиста є – художній метод. Художній метод – цілісна система основних принципів художнього узагальнення і відтворення дійсності в мистецтві. Метод портретиста характеризує художню творчість як свідомий процес пізнання, оцінки та перетворення життєвого матеріалу в завершену систему – портрет. Основним питанням методу є співвідношення між ідеалом та правдою твору.

Перші портрети були скульптурними. У Давньому Єгипті вони були тісно пов'язані з релігійними віруваннями. Дух померлого, повертаючись в статую, пожвавив її, дарував їй вічне життя. Портретна схожість потрібна була для того, щоб душа могла взнати своє скульптурне втілення. Грецькі портрети несуть риси ідеальної краси і позбавлені точної схожості. Римські скульптури, навпаки, індивідуальні і психологічні, в них є не тільки схожість, але і характер, чудово схоплений стан. Розвиток скульптурного портрета продовжував обидві ці традиції [61].

У мистецтві Середньовіччя важко зустріти портрети, художники повертаються до цього жанру тільки в епоху Відродження. Спочатку скульптурний портрет вінчав надгробок покійного. У подальшому з'являються замовники, які хочуть бачити прижиттєві зображення близьких. У епоху Відродження творили Донателло, Мікеланджело. Їх традиції продовжив Бенвенуто Челліні. Розвиваючись впродовж сторіч, скульптурний портрет не став масовим. Скульптурні портрети цікаві тим, що сам матеріал має величезні зображальні можливості. Він дозволяє зобразити характерність руху, мрійливість погляду, запальність натури, вдачу [68, 167].

Графічні портрети довгий час не мали самостійного значення, вони були лише начерками майбутніх живописних робіт. З XVI ст. у Франції виділився олівцевий портрет, визнаними майстрами якого були брати Дюмустьє. Такий портрет виконувався набагато швидше, ніж живописний, коштував дешевше, тому швидко завоював популярність. Незабаром олівцевий портрет став вельми поширеним, а в XIX в. його стали використовувати як сучасну фотографію — дарували на спомин, зберігали в альбомах. У творчості багатьох живописців графічні портрети, виконані олівцем, вугіллям, займають важливе місце, вони не менш цікаві, ніж живописні роботи. До графічних робіт, окрім малюнків, відносяться різні види гравюр, пастельні і акварельні твори.

Існує кілька принципів класифікації портретів. За характером зображуваного портрети ділять на жіночі, чоловічі і дитячі, за кількістю зображених персон — на індивідуальні (що зображають одну людину), подвійні (двох) або групові (більше двох осіб). Особливим різновидом є парні портрети: два портрети (як правило, подружжя), написані на окремих полотнах, але об'єднаних загальним фоном, композицією, колоритом і форматом. Залежно від розмірів виділяють портрети «в натуру», малоформатні, мініатюрні і т.д. За повнотою зображення фігури портрети можуть бути поясні, погрудні, поколінні, у повен зріст. Істотним є поділ портретів на парадні і камерні [81].

Парадні портрети виконувалися на замовлення, тому зображені на них в першу чергу монархи, знатні вельможі, державні діячі і воєначальники. Одягнені в парадні плаття, з багатими прикрасами, в блиску всіх своїх орденів і медалей вони постають у повен зріст. Фоном найчастіше є природний або архітектурний пейзаж. Такі зображення позбавлені психологічності, проникнення у внутрішній світ моделі. Це пов'язано з функціями парадного портрету — прославляння, піднесення над оточуючими, звеличення портретованого. Такі портрети прикрашали парадні зали королівських палаців і будинків титулованих персон, вони передавалися нащадкам, зберігали традиції минулого.

Камерний портрет з'явився в епоху Відродження і досяг розквіту в XVII ст. Він виконувався на замовлення, або міг бути написаний художником за власним бажанням. На таких портретах зображалися як впливові персони, так і простолюд. Перед художником стояло менше обмежень як у виборі моделі, так і в побудові самого твору. У камерному портреті немає пихатості і пишноти, надмірних лестощів. Камерний портрет, як правило, поясний або погрудний, модель зображена на нейтральному фоні. Такий портрет невеликий за розмірами, він зближує героя і глядача.

Також виділяють костюмовані портрети, історичні портрети та ін.