11 Християнство і язичництво в Київській Русі

Релігією слов’ян було язичництво, тобто політеїзм, за якого боги уособлювали сили природи. Слов’яни зберігали традиційні індоєвропейські уявлення про трирівневу будову світу: світове дерево об’єднує потойбічний світ, землю і небо та є втіленням світобудови в цілому. Основними богами були Дажбог – бог Сонця, Стрибог – бог вітру, Перун – бог грому і блискавки, Велес – бог худоби та багатства, Мокош – богиня родючої землі. Своїх покійників слов’яни спалювали, щоб вони швидше діставалися потойбічного світу. Вважалося, що мерцю необхідні будинок, їжа, напої, тому урну з прахом супроводжували необхідні речі. Вже в ті часи мешканці Київської Русі дійшли до порівняно високого рівня культури: спосіб одруження, відношення між людьми, шанування гостей, та, взагалі, величний селянський побут були досить розвинені.

Володимир Великий, князь Київської Русі, який правив у 980-1015 рр., провів релігійну реформу: близько 980 р. спробував реформувати язичництво з метою об’єдннаня племен навколо Києва, призначивши головним богом Перуна, але ця спроба була невдалою; тоді у 988 р. прийняв хрещення за православним обрядом і запровадив на Русі християнство – світову релігію, засновану на вірі в Божого сина Ісуса Христа, який прийшов на землю і був розіп’ятий. Прийняття християнства мало велике значення. Це дало поштовх розвиткові ремесел, особливо в архітектурі. Такоє це сприяло розвиткові кам’яного зодчества, іконопису, мозаїки, фрески; Русь ознайомилася з античними традиціями. Було запроважено слов’янську писемність (кирилицю). Почалося літописання, поширилися книги. Християнство сприяло розвитку городництва. На Русі пом’якшилися звичаї. Міжнародне становище Київської Русі через прийняття християнства зміцнилося, і князівська влада укріпилася також. Охрестивши Русь, Володимир Великий зрівняв її з провідними європейськими державами. Таким чином, прийняття християнства сприяло створенню єдиного народу і було великим кроком уперед.

Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи. Крім віри у головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім’ї. Поступово у слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів. Християнство відрізнялося від язичництва не тільки своєю релігійною суттю (у той час як для язичницького світогляду сферою обожнення була природа, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом). Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялося християнство від язичництва і соціальною природою, розвинутим вченням про божественний характер влади. Однак у реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й шляхом пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов’янським богам дали нові імена. Річний цикл язичницьких свят також використала релігія. Новорічні свята відносили до церковних свят Різдва і Хрещення, день бога Ярила об’єднався з християнською Трійцею, день Перуна Громовержця - з днем Іллі Пророка. Цей вимушений з боку православної церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри. Але запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію, пов’язану з чудесним прозрінням Володимира Святославина. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання і тривав після нього. На питання, чому ж саму Володимиру вдалося здійснити релігійну реформу, існують декілька варіантів відповідей. Перший – богословський: князя Володимира вело Боже провидіння. Друга версія виходила з примітивності “не конкурентноздатних” язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії. А проте, як довели дослідники вірувань східних слов’ян, на Русі існували не лише примітивні сільські повір’я, а й державна язичницька релігія міст і соціальних верхів з космологічним епосом, уявленням про божественне походження великокнязівської влади, насиченим ритуалом, розвинутим ієрархізованим жрецьким станом, який володів таємницями витонченої символіки. Втім, відомо, що зміни в будь-якій культурі не відбуваються миттєво, під впливом якоїсь раптової акції. Їхнє поширення вимагає об’єктивного підгрунття в самосвідомості широких мас, а не лише волі якоїсь особи, хай навіть і непересічної. Виходячи з цього, більшість дослідників вбачають головну причину офіційного визнання, введення й поширення християнства як державної релігії на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви.