9 Східні слов’яни у дохристиянську епоху

Слов’яни – автохтонне (місцеве) індоєвропейське населення Центральної Європи. Розселялися від Балканського півострова до Балтійського моря, від Ельби до Тихого океану. Самоназва «слов’яни» означає «ті, що володіють словом, зрозумілою мовою». Ці племена формувалися протягом багатьох століть із місцевого населення Східної Європи. Праслов’янські племена згадуються вперше в римських джерелах початку І тис. н. е. під іменем венедів, які постійно здійснювали набіги на римські прикордонні землі. Під своїм іменем вони вперше фігурують у Прокопія Кесарійського (512 р.) – склавини. У IV ст., під час Великого переселення народів, слов’яни розкололися на склавинів (предків західних і південних слов’ян) і антів (предків східних слов’ян). Сучасна наука говорить, що племена власне слов’ян сформувалися в V ст.

Близько VІ ст. було засновано місто Київ – центр полянського племінного союзу. Існує чимало версій походження назви нинішньої столиці України – чи то легендарний засновник міста, полянський князь Кий, був реальною історичною особою, відомості про яку не збереглися не тільки в давноруських, а й у східних джерелах, чи то це трапилося інакше, - але у будь-якому разі Київ відіграв значну економічну та культурну роль у житті східнослов’янських народів і став центром новоствореної держави. Внаслідок консолідації племінних союзів відбувається формування слов’янських народів: західні, південні та східні слов’яни. До східних слов’ян належали українці (поляни, деревляни, тиверці, уличі, волиняни, сіверяни, дуліби, білі хорвати), білоруси (полочани, дреговичі, західні кривичі), росіяни (словене, східні кривичі, радимичі, в’ятичі). Сусідами до східних слов’ян у VI-IX ст. були авари, болгари, хозари, вікінги (нормани).

Із часом воєнна демократія серед східних слов’ян перетворилася на княжіння: військовий вождь стає державним правителем – князем. Таким чином, у VIII-IX ст. сформувалось кілька східно-слов’янських князівств: полянське з центром у Києві, словенське з центром у Новгороді, сіверське з центром у Чернігові, кривицьке з центром у Смоленську тощо.

Саме об’єднання Київського і Новгородського князівств поклало початок ранньофеодальній державі східних слов’ян, яку історики назвали Київська Русь (ІХ ст.). За літописною розповіддю, новгородські словени у 862 р. повстали проти варягів і прогнали їх за Балтійське море. Проте не було в них «правди». Тоді вони вирішили пошукати собі князя й відправили послів за море до варягів, які називали себе «русь». У «відповідь» вибралися три брати – Рюрик, Синеус і Трувор зі своїми родами. Рюрик сів спочатку в Ладозі, а згодом у Новгороді. Синеус, отримав Білоозеро, а третій, Трувор, здобув Ізборськ. Рюрик помер у 879 р. і призначив спадкоємцем свого родича Олега. Олег приєднав з-під влади Аскольда і Діра Києв, залишився в Києві і назвав його «матір’ю міст руських».

Правління Олега: 882 – 912 рр. Олег об’єднав Півн. і Півд. Русь, що стало основою для загальноруської державності, сприяв централізації Русі, укріпив військову могутність Русі, активізував зовнишньополітичну діяльність. Після смерті Олега київський престол посів син Рюрика Ігор.

Правління Ігоря: 912 – 945 рр. Продовжував походи на Візантію, менш вдалі, ніж в Олега. Загалом, Ігор продовжив об’єднання слов’янських племен і жорстко укріплював центральну владу. Загибель Ігоря (через збори повторної данини серед деревлян) привела до влади його вдову, княгиню Ольгу, яка правила до повноліття свого сина Святослава.

Правління Ольги: 945 – 964 рр. Значно підвищила міжнародний авторитет Київської Русі, сприяла створенню єдиної держави, у зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії перед військовою силою.

Правління Святослава: 964 – 972 рр. Численні війни під його проводом знесилили Русь; розгром Хозарського каганату відкрив шлях кочовикам, які завдавали великої шкоди Київській Русі; Святослав втратив дипломатичні зв’язки із західноєвропейськими державами; крім того, більшість завойованих територій після смерті Святослава були втрачені.

Після міжусобної війни між синами Святослава Києвом став правити Володимир (Володимир Великий). Його правління: 980 – 1015 рр. Він завершив формування території Київської Русі, здійснив військову реформу, сприяв розвитку освіти, першим почав карбувати золоті та срібні монети, шляхом династичних шлюбів зміцнив дипломатичні зв’язки з Польщею, Угорщиною, Чехією, Норвегією, Швецією, а чи не найголовніше – запровадив 988-го року християнство.