1 Поняття культури, теорії її походження та розвитку

КУЛЬТУРА. Останнім часом слово «культура» набуло широкого поширення, воно використовується в найрізноманітніших значеннях. Проте «культура» - не тільки широко вживане слово, але й важливе наукове поняття, без якого не може обійтися жодна сфера теоретичного знання про суспільство. З’ясовуючи зміст цього поняття, важливо врахувати два моменти: динаміку становлення і розвитку поглядів на культуру в історії філософсько-культурологічної думки і складність змісту культури як феномена суспільного життя.

Культура стала об’єктом спеціального теоретичного інтересу і дістала статус самостійного наукового поняття в епоху Нового часу. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін «культура» як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Раніше цей термін зустрічався лише у словосполученнях, означаючи функцію чогось: cultura juris (вироблення правил поведінки), cultura scientiae (здобуття знань, досвіду), cultura literatum (удосконалення мови) і т.п. Більшість лінгвістів вважає, що лат. cultura – обробіток, виховання, освіта, розвиток, шанування – походить від слів colo, colere – зрощувати, обробляти землю, займатися землеробством - і cultus – землеробська праця. Потім поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини (напр., листи Ціцерона). Пізніше слово «культура» все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло по суті у всі європейські мови, у тому числі слов’янскі. У середні віки набирає поширення комплекс значень вказаного слова, згідно з яким культура стала асоціюватися з міським укладом життя, а пізніше, у епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у XVIII ст. слово «культура» набуває самостійного наукового значення.

В цей період відбуваються глибокі зміни у ставленні людини до природи (промисловий переворот, пов’язаний з переходом від мануфактурного до машинного виробництва) і до свого безпосереднього соціального оточепння (утвердження капіталістичних суспільних відносин, які приходять на зміну феодальним). Людство починає усвідомлювати себе силою, здатною протистояти «натурі» (природі), а «культурна» європейська людина Нового часу наділяється якостями, які значно відрізняють її від «природної» людини минулого. В такому разі слово «культура» як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слову «натура» (природа), оскільки виникає потреба у понятті, яке фіксує новий, «неприродний» стан суспільства і людини.

Численні концепції культури, що виникали на ґрунті європейської філософії Нового часу, об’єднувались ідеалістичною методологією. Культура розглядалась, передусім, як феномен духовного порядку, як наслідок і прояв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо. Матеріально-виробнича діяльність поняттям культури не охоплювалась. Духовна діяльність завжди асоціювалася з вільним інтелектуальним пошуком науковця, фантазією і натхненням митця, незалежним від навколишніх обставин внутрішнім світом філософа або священика, тобто з тим, що підносить людину, робить її більш досконалою і сильною. Фр. Просвітителі Вольтер, А. Тюрго, М. Кондорсе вважали, що «культурність», «цивілізованість» нації чи країни на противагу «дикунству» і «варварству» первісних народів полягають у «розумності» суспільних порядків і політичних установ, вимірюються сукупністю досягнень у галузі науки і мистецтв.

Уже в межах Просвітництва виникає і критика існуючої «культури» та її носіїв. Жан Жак Руссо протиставляв зіпсованості та моральній розбещеності «культурних» європейських націй простоту і чистоту нравів народів, які знаходяться на патріархальній стадії розвитку. Виникала суперечність між дійсною природою людини і тими викривленнями, яких вона зазнає в умовах феодально-абсолютистського ладу. Тому Руссо закликав, виходячи із знання певних переваг минулого і вад сучасності, знайти шлях для виправлення людини. Але, як показали колізії нової цивілізації, для окультурнення людини і суспільства розвиток душі має анітрохи не менше значення, ніж розвиток розуму. Сутність культури відтак вбачалася у моральній (І. Кант), естетичній (Ф. Шіллер, брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс та інші представники романтизму), філософській (Г. В. Ф. Гегель) свідомості. Діаметрально протилежну позицію займав революційно-демократичний напрям суспільнох думки, в якому увага акцентувалася на залежності культури від матеріально-виробничої діяльності людей.

В сучасному розумінні культура, в антропологічній концепції, - специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, репрезентований в продуктах матеріальної та духовної праці, у системі соціальних норм і установ, в духовних цінностях, у сукупності відносин людей до природи, між собою і до самих себе; в соціологічному підході культура ототожнюється з певною стороною життя людини і суспільства; в філософському культура пов’язується з високим рівнем абстракції, коли вона розглядається не як синонім суспільства, а як явище, яке вирізняється з процесу лише аналітично, і тоді культура трактується як «зміст» або «вираження» суспільства. Культура інтегрує людей в суспільну цілісність, царина культури – життєтворча. По-перше, культура являє собою створену людиною «другу природу», це світ, який «надбудований» над незайманою природою; культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє, там, де є суспільство в широкому сенсі, там є і культура. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних; культура тоді – це світ, наповнений людським смислом; людина як суб’єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності, і є соціокультурною істотою, оскільки ми стаємо людьми шляхом залучення до культури. По-третє, культура – це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

Внутрішня структура культури як цілісного феномена дуже складна, можна виділяти культура матеріальну і духовну, культуру політичну, правову, моральу, художню, культуру праці, побуту тощо. Той чи інший вид людської діяльності стає надбанням культури передусім у своїх найдосконаліших проявах.

ТЕОРІЇ. Існує більше сотні теорій і стільки ж методів, за якими досліджується культурний розвиток. Обмежимося найбільш впливовими та ґрунтовними концепціями в історії культури. Концепції культури поділяються на циклічні та еволюціоністські. До циклічних схилялися М. Данілевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, а до еволюціоністських – в Англії — Г. Спенсер, Дж. Мак-Леннан, Дж. Лебок, Е. Тайлор, Дж. Фрезер; в Германії — А. Бастіан, Т. Вайц, Ю. Ліпперт; у Франції — Ш. Летурно; в США — Л.Г. Морган.

За циклічної теорії, культура уподібнюється до природнього об’єкту, живому організму, і переживає народження, дитинство, розквіт та спад. Шпенглер наводить приклад давньоєгипетської культури та інших великих, проте минулих культур. Кожна культра – окремий «організм», і кожна має свою мову (символічну). З точки зору Шпенглера, існує близько 8 культур. Цикл культури – бл. 1200 – 1500 років. За Тойнбі, кожна культура проходить три етапи: боги, герої, люди. Такий розвиток можна побачити в зміні культур: спочатку космоцентрична антична культура, в якій космосу опонує хаос. За Платоном, увесь світ можна відбити в образі музичного інструменту; тоді ідеальна музична гармонія знаходиться й на небі, саме вона демонструє порядок чередування дня й ночі, руху небісних тіл та інших світил. На думку Піфагора, ідеальні гармонічні пропорції, засновані на законах Тетраксису, тобто на відношеннях 1:2, 2:3 и 3:4, властиві як струні, так і побудові Всесвіту. Вважалося, що між землею і небом натягнуті невидимі струни, і планети в своєму русі як ноти заставляють їх звучати, утворюючи небісну музику сфер. Однак ця музика недоступна фізичному вуху, лише "вуху внутрішньому", "вуху душі". Потім приходить теоцентричне Середньовіччя, антропоцентричне Відродження. Інколи в рамках ХХ – ХХІ ст. говорять про машиноцентризм.

За еволюціоністської теорії, розвиток є лінійним процесом. Досліджуючи племена, яких не торкнулася цивілізація, антропологи прийшли до концепції, що культура спочатку проходить через етап дикунства, потім через варварство, і потім настає цивілізація.

Але Перша світова війна перегорнула усі уявлення про розвиток культури, адже ніколи раніше людство не зіштовхувалося з війною такого масштабу, змінилася сама сутність розуміння людини. З цього з’являються сучасні теорії, які міксують ті, що існували раніше, додаючи до них дещо нове. Після лінійного процесу зміни дикунства, варварства і цивілізації культура знову робить оберт і повертається майже до свого початку.

Також до основних теорій розвитку культури належить теорія Маркса, але в Україні навіть більший вплив мали ідеї Ніцше. Марксизм – модифікація гегеліанства та циклічної теорії. Розвиток культури – по спіралі. Формації: 1 – первісно-общинна, ранній комунізм; 2 – рабовласницька, за якої існують антагоністичні класи рабів та рабовласників; 3 – феодальна, в якій є лендлорди і кріпосні; 4 – буржуазна, яка поділяється на класичну та імперіалістичну початку ХХ ст.; 5 – комуністична, перший ступінь якої є комуністичним, а другий – соціалістичним. З точки зору марксизму, базисом культури є виробничі відносини і виробничі сили, а право, політика, релігії, етика (мораль), мистецтво, наука, філософія є надстройкою над ним.

Концепція Эрнста Кассирера зробила визначний вплив на дослідження з історії культури магдебурзької школи. Його головна робота, "Философія символичних форм", вважається основоположною в філософії культури. Людина - це "символична тварина", вона створила свій власний всесвіт символічних значень структур і форм свого бачення дійсності.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди ґрунтується на теорії трьох світів. Перший світ — це природа, або "макрокосмос" (всесвіт), другий світ — це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ — це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на думку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури": зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру". Г. Сковорода започаткував й розвивав волюнтаристичний кордоцентризм, затверджував екзістенціальність і пантеїзм.

Однією з впливових концепцій розвитку культури є ігрова концепція Й. Хейзінги. У роботі «Homo ludens» («Людина, яка грає») Й.Хейзінга досліджує гру як загальний принцип становлення і життєдіяльності людської культури. Її культуротворча роль полягає у дотриманні добровільно встановлених правил, в приборканні стихії пристрастей при відсутності гніту «серйозності».