28 Філософські погляди г. Сковороди та його просвітницька діяльність

У філософії Г. С. Сковороди виділяють такі основні ідеї: про «дві природи», про «три світи», про нерівну рівність, про необхідність пізнання людиною себе, про «сродну» (споріднену) працю, про «сродне» виховання. Філософ-митець розкриває їх найчастіше в канві художніх творів, використовуючи алегорії, символи, метафори.

На думку Г. С. Сковороди, усе, що існує в цьому світі, має дві природи – видиму й невидиму. Видима природа (або матерія, тінь, тіло) є лише зовнішньою оболонкою, за якою ховається невидима природа (або ідея, єство, дух, душа). У всьому ці дві природи існують у нерозривній єдності. Однак, на відміну від одвічного й довічного буття невидимої природи, буття видиме, як тінь від дерева: то з’являється, то зникає. Невидима природа є в кожній людині як частка неперехідної божественної присутності, тоді як видима природа, або тіло, яким також наділена кожна людина, лише тимчасове вмістилище.

Ідея «трьох світів» частково випливає з попередньої й криється в тому, що Бог оприявнив себе у трьох світах: природі, людині та Святому Письмі, або Біблії. У кожному з цих світів можна шукати Бога й пізнати Божественну присутність. Звідси у творчості Г. С. Сковороди мотиви єднання з природою як шляху пізнання високості Господньої, мотиви пізнання себе передусім як внутрішньої, невидимої людини, що нерозривно поєднана з Богом, як безпосередній шлях пізнання вищих істин і досягнення щастя, мотиви глибинного розумння Біблії, у якій в символіко-алегоричному значенні подані ключі до пізнання й розумння вишнього світу Бога й людини.

Ідею «нерівної рівності» Г. С. Сковорода розгорнув на прикладі такого символічного образу, як фонтан, побіля якого розташовані ємності різної форми. У кожну з таких посудин із фонтану наливається стільки води, скільки ця ємність може помістити. Відтак, кожна «амфора» наливається «по вінця»: об’єм в кожній посудині нерівний, але наповнені вони однаково, бо всі повні, отже, наповнені порівну, бо саме стільки кожна з них здатна в себе вмістити й не більше. Фонтан – це Божий дух і промисел, а різні амфори – люди, яких Бог наділяє «по вінця» внутрішнім, невидимим, незважаючи на їхні форми (видиму природу).

Налита «по вінця» з Божого фонтану кожна людина апріорі, від початку долучена до Бога й може пізнати його в собі. Задля цього вона має займатися самопізнанням, через яке їй відкриється сенс і призначення її існування в цьому світі. Це знання зробить людину щасливою, бо тоді «згине» неістинне і марнотне, а відкриється неминуще й споріднене її душі.

Ідея про самопізнання як принцип існування людини в цьому світі визначає появу іншої важливої для українського мислителя думки – про існування в цьому світі того, що є «спорідненим» для душі кожної окремої людини відповідно до того, чим наповнив цю душу Бог. Звідси міркування філософа про «сродну» працю як запоруку щастя, про душевну спорідненість як засаду дружби, про споріднене виховання як грунт для розвитку гармонійної особистості. Ідея спорідненої праці стала однією з центральних для осмислення в збірці «Байки харківські» («Старий і молодий жайворонок», «Орел і Сорока», «Голова і Тулуб», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень» та ін.)

Г. С. Сковорода гостро засуджував відірвану від практичного життя систему виховання, яка ігнорувала природу дитини, пригнічувала в ній людські нахили й прагнення. В той час деякі українські поміщики та старшина віддавали перевагу «модному» вихованню, часто далекому від справжнього пізнання життя, забуваючи свої національні традиції. Г. С. Сковорода нагадував їм: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Татарин? Будь татарином. Все добре на своєму місці і своєю мірою, і все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне».

Непересічність постаті Г. С. Сковороди в українській і світовій культурі полягає в тому, що його життя стало безпосередньо реалізацією створеної ним філософії. На це спромогалися далеко не всі філософи давніх часів, уже не говорячи про філософів нового й новітніх часів. Просвітницька діяльність Г. С. Сковороди позначилася не лише в його творчій спадщині, яка мала безпосередній вплив на подальший розвиток українського мислення, а і в педагогічній діяльності філософа. Він працював викладачем поетики у Переяславському колегіумі (1750), написавши там підручник із цього предмета, був домашнім учителем, викладав поетику та грецьку мову у Харківському колегіумі (1759-1764, 1768-1769). Український народ зберіг пам’ять про незвичайного мудреця, творча спадщина зберіглася до прийдешніх поколінь завдяки численним рукописним спискам, зробленим по віршам, байкам, притчам, філософським трактатам й статтям Григорія Сковороди за його життя.