19 Народні українські промисли

Найдавнішим промислом в Україні вважають мисливство. Витоки мисливства в Україні сягають епохи палеоліту. За часів Київської Русі та Середньовіччя значних масштабів набувало полювання на хутрових звірів. Заняття мисливством ґрунтувалося насамперед на глибокій обізнаності людей з повадками звірів та птахів, що давало можливість використовувати різні способи (засаду, облаву, вистежування, переслідування), форми (активну й пасивну), характер (колективний та індивідуальний) цього виду промислу. В глибоку давнину переважала колективна форма полювання на звірів, яку поступово витіснила індивідуальна (в епоху Середньовіччя). При полюванні на вовків, ведмедів, диких кабанів використовували яму-пастку (“сліпі ями”, “вовчі долі”, “западниця”) вона була завглибшки 1,6 – 2 м. На теренах Полісся широко використовували “вовківню” або “самолов” – це спіралеподібний лабіринт, куди на здобич (порося, козеня) потрапляв вовк. Також широко використовували капкани. На лосів готували звичайні ступи – це капкан, виготовлений із дерева-кругляка. Хутрових звірів намагалися ловити за допомогою сіток та петель, які виготовляли із шкіри, кінського волосся. Найдавніший метод підманювання звірів і птахів полягав у вмінні імітувати їхні звуки.

Не менш давнішим промислом в Україні є рибальство. Ще у Середньовіччі велику кількість риби транспортували в Європу саме з України. Риба була одним із основних та улюблених продуктів харчування козаків. У Середньовіччі селяни за право займатися рибальством повинні були віддавати частину вилову феодалові. Спочатку українці ловили рибу руками, цим займалися переважно жінки й діти. А вже пізніше почали плести снасті з лози, у вигляді коша та верші, кістяні крючки. Існувало чимало різних видів пасток на рибу – “верша”, “кош”, “ятер”. Пізніше з’являються гарпуноподібні металеві списи. Для колективного вилову риби використовували волоки – сітчасті мішки з широким входом. За допомогою волоку рибу ловили удвох. Заслуговують на увагу деякі традиційні звичаї українських рибалок. В дохристиянські часи побутував обряд жертвоприношення Водянику перед початком риболовлі: йому сипали у воду жменьку тютюну, хлібні крихти або кілька крапель вина чи горілки, а першу впійману рибину (особливо якщо вона невеличка) випускали назад у річку. А 29 червня відзначався день покровителя рибалок – християнського апостола Петра.

Добування меду було відоме в Причорномор’ї з прадавніх часів. Про це писав ще Пріск Панійський у своїх спогадах про подорож у столицю Аттіли. Бджільництво в давнину називалося бортництвом (від старослов’янського «борть» - вулик у дуплі дерева). Знаряддя бортництва – спеціальні ножі для вирізування стільників – знайдені в розкопках лісової та степової зон України. Мед збирали від диких бджіл у лісових хащах, у дуплах дерев: кожен, хто знаходив борть, ставив свою зарубку, свій знак на дереві і вважався її власником. У «Руській правді» є кілька статей про покарання тих, хто знищував або незаконно привласнював чужу борть. Мед був традиційним напоєм, напої з нього варилися при княжому дворі та в сім’ях знатних бояр, він використовувався в лікувальній практиці. А в 1814 році чернігівець Петро Прокопович сконструював перший у світовій практиці рамковий вулик з віддільною дошкою (сіткою). Цей винахід став згодом справжньою революцією у світовому пасічництві.

Неабияке місце серед промислів українців займало ткацтво. Вирощування та обробіток льону – це процес дуже трудомісткий. З найтонших ниток наші предки ткали полотно для святкового одягу, а з ХVІІІ ст. тонкі конопляні нитки ткачі шліфували. Майстерне полотно галицьких ткаль продавали на міжнародних ринках Європи. Взуття та одяг найчастіше всього шили зі шкіри волів, коней, свиней. Найдавніший спосіб виправлення шкіри полягав у вимочуванні її в настої з дерев'яної (переважно дубової) кори. Лише у 1878 році почали виправляти шкіру за допомогою мінеральної солі. Обробка вовни була теж одним із розповсюджених промислів українців. Стригли овець металевими вівчарськими ножицями (“стисками”). Настрижену вовну (руно) мили й полоскали, сушили і перебирали, а потім вичісували на дошці, на якій були набиті цвяхи. У Східних Карпатах і на Півдні України був поширений спосіб прядіння вовни “на ходу”: їдучи на коні, кужіль із пряжею тримали між колінами, а під час пересування пішки його прикріплювали до пояса або тримали рукою.

Як бачимо, промисли українців були здавна надзвичайно багатогалузевими, мали свої давні, стійкі традиції, які не втрачено й зараз.