44 Український модернізм

Модернізм (від фр. moderne – сучасний, найновіший) – загальна назва різноманітних напрямів у літературі й мистецтві ХХ ст.. Модерністи намагалися знайти особливі художні засоби та нові жанри для передачі своєрідності епохи, сум’яття в душах людей. Загальна стильова ознака – тенденція до панестетизму, символізації, ідеалізації і романтизації зображуваного. Реальність сприймалася як естетичний феномен, зорієнтований на ймовірність своєї інтерпретації.

Модернізм впливав на розвиток усіх галузей культури. Пошуки нового у музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки з допомогою невідомих музичних засобів, йдуть на різні експерименти, які призводять до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури (заперечення звукової організації - мелодії, гармонії, поліфонії). Одними з найбільш яскравих у цьому відношенні етапів стали так звані "конкретна музика" й алеаторика. В архітектурі стиль модерн народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності. Наявні геометрично чіткі лінії споруд, динамічність їхніх форм.

Особливість українського модернізму полягає в тому, що тут він не був програмно організованим національно-культурним і літературним рухом. Він формувався у своїх найхарактерніших виявах не на рівні загальної стильової манери або «школи», а через творчу самобутність та еволюцію окремих митців. Український модернізм – явище синтетичного порядку, тобто він охоплює елементи різноступеневої стилістики (символізму, імпресіонізму, натуралізму, романтизму, неокласицизму). В українському модернізму відкривалися нові художні моделі та структури: неореалізм (В. Винниченко), неоромантизм (О. Кобилянська), імпресіоністичний символізм (М. Вороний), метафізичний символізм (М. Яцків). Охарактеризуємо їх.

Неокласицизм (від грецьк. neos – новий і classicus – зразковий) – тенденція в розвитку літератури і мистецтва, яка проявлялася після занепаду класицизму як літературного напряму і знаходила вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у проголошенні гасел «чистого мистецтва» й культу художньої форми, позбавленої суспільного змісту, земних насолод тощо. Неокласицистичні тенденції знаходять вияв у середині ХІХ ст. в збірниках «Античні вірші» французького поета Леконт де Ліля та «Емалі та камеї» Т. Готьє, в творах російських поетів А. Майкова і М. Щербини. В українській ж літературі представниками неокласицизму були П. Филипович – ліричний, розкутий, відкритий для разноманітних стильових «спокус», безпосередній у вираженні громадянських проблем, О. Бургардт, М. Зеров – його поезія насичена культурологічно і історіософськи, суворо дисциплінована думкою, М. Драй-Хмара, М. Рильський – поєднував простоту і глибину. Українські неокласики прагнули зберегти право на власний моральний і естетичний кодекс, виходячи зі свого уявлення про загальнолюдські мистецькі цінності, про деяку незалежність вічного мистецтва від скороминущих виявів поверхні життя, про класичну норму в найзагальнішому розумінні: строга досконалість форми, пошук гармонії духу, повага до «вічних» начал людської душі і відповідний абсолют художньої правди. Пропонували свій варіант поєднання світової культури з національною традицією. Жанри, в який працювали укр. неокласики, - здебільшого сонети та переклади з інших мов.

Неоромантизм – так називала Леся Українка та інші творчий метод тих письменників к. ХІХ – поч. ХХ ст., які поєднували в своїй творчості реалістичне зображення життя з романтизмом. У відповідь на звинувачення новоромантиків у нібито презирстві до «натовпу» та «надлюдському аристократизмі» Леся Українка писала: «Справжній новоромантизм зневажає не самий натовп, тобто не особи, що складають натовп, а той рабський дух, який змушує людину добровільно зачисляти себе до натовпу, як до чогось стихійного, що поглинає, нівелює, стирає індивідуальність, приносить її у жертву інстинкту, стадності. Новоромантик протиставляє натовпу не героя, не вибрану особу, а суспільство свідомих осіб, в якому він, цей натовп, розчинився б без залишку...». Для творів характерним є гострий сюжет, в основі якого – боротьба, небезпечні таємничі події. Найвиразніше проявився у творах англійських письменників: Дж. Конрада, Р. Кіплінга, Р. Стівенсона. В українській літератури представниками неоромантизму були О. Кобилянська, яка показала «живе биття сучасного, надміру може вразливого людського серця» і «всі його приюти там, де хоч би в облаках нового містичного неба – могло воно найти своє тепло і спокій серед бурхливих днів», М. Вороний, у творчості якого наявні емоційність і драматизм розвитку художньої дії, яка проривала конкретику буденного життя філософськими тонами, сентиментальною романсовістю, грайливістю імпровізацій, М. Коцюбинський, який підіймав теми естетизму, масової людини, міщанства. Жанри, в яких працювали укр. неоромантики – психологічна повість, побутова історія, роман-міф, ліричний щоденник, діалогізована оповідь.

Символізм – художній напрям, що виник у Франції в 70-х рр. ХІХ ст. Основною ознакою творчості символістів є співучість вірша при нарочитій неясності й неточності слів, яка повинна викликати непевні уявлення. Український символізм відрізнявся від європейського і російського тим, що поступався філософською концептуальністю та естетичною визначеністю, містив менше езотеризму, окультності, містицизму, більше відгукувався на життя і був небайдужим до ідей національного визволення. Представниками в укр. літературі цього напряму є О. Олесь – витончений лірик, поет любові й «пораненого серця», В. Пачовський, М. Філянський, який шукав семантичних «знаків» для вираження невломних індивідуальних переживань, С. Черкасенко, Г. Чуприна, який вражав дивовижною мінливістю риторики, багатством звукового інструментування, спонтанною емоційністю. Елементи символізму є у Г. Михайличенка, А. Заливчого, раннього М. Хвильового, раннього А. Головка. В укр. літературі символізм не був значним, широким явищем і не дав глибокого коріння. В основі неприйняття – ускладненість, зашифрованість форми, обірвані зв’язки між деталями і цілим, фрагментарність натяків і недомовленостей, екзотизм, звукова гра і т.д. Але символізм первісно притаманний мистецтву. Художня свідомість розрізняє в речах внутрішній сенс і зовнішню оболонку, в якій просвічує сенс потаємної сутності.

Футуризм – формалістичний напрям у літературі та мистецтві ХХ ст. Футуристи оголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динамічному ритму нового віку «хмарочосно-машинно-автомобільної» культури. Відкидаючи традиції класичної реалістичної літератури, футуристи ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу «заумну» мову, любили чудернацькі словосполучення, позбавлені будь-якого змісту. У футуристичну організацію входили М. Семенко – найяскравіший, найдіяльніший з футуристів, Гео Шкуруній, що називав себе «королем футуропрерій», В. Поліщук, який декларував свою близькість до Е. Верхарна і Ф. Марінетті, О. Слісаренко, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Влизько, Д. Бузько, Л. Зимний, О. Мар’янов, О. Полторацький та ін. Прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», надмистецтвом як синтезу поезії, живопису, скульптури, архітектури, деструкцію (руйнування) канонічних форм. Розглядали себе як «революцію в мистецтві», після якої починатиметься нова колективна мораль, «комуна духа», заперечення «я», «футур-комуна».

Імпресіонізм – течія в мистецтві й літературі др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Основне завдання – витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, але без заглиблення в їх суть. Сформувався у французькому живописі 70-х рр. (назва пішла від картини К. Моне 1873 р. «Імпресія. Схід сонця»). В українській літературі елементи поетики імпресіонізму на реалістичний основі використовували А. Чехов, М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Руданський, ранній М. Ірчан, В. Чумак. Характерними рисами їх імпресіонізму були психологізм у змалюванні персонажів, прагнення відтворити найтонші зміни в настроях, схопити миттєве враження.

Експресіонізм – одна з авангардистських течій у західноєвропейському мистецтві і літературі першої третини ХХ ст. Представники цієї течії заперечували чи навмисне спотворювали в своїх писаннях реальний світ заради «виразу (експресії) внутрішнього світу» митця, вважаючи його за єдину реальність. Характерними рисами є крайній індивідуалізм, гіпертрофована емоційність, крайня неврівноваженість, крикливі художні засоби, часте вдавання до гротеску, естетизація потворного. Окремої еспресіонистичної течії в укр. літературі не склалося, але елементи поетики еспресіонізму використовували Л. Курбас, М. Хвильовий, О. Довженко, В. Підмогильний, М. Бажан, Т. Осьмачка, О. Влизько.

Художникам-експресіоністам світ вбачався абсурдним, негармонійним і хаотичним, ворожим щодо "природної" людини. Тому ставлення до дійсності визначилось тим, що предмети і явища отримували властивості особистих почуттів і рис художника. Свої почуття, світогляд на установки, враження від буремних подій і спосіб художнього відчуття вони намагались донести з максимальною виразністю, гостротою, наполегливістю - з найбільшою експресивністю.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості кожного окремого митця. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу. Своєрідність українського варіанта модернізму полягає в тому, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище. Став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення – визначення свого місця і ролі в сучасному світі.