54 Сучасна українська література

Під поняттям «сучасна українська література» розуміють процес розвитку українсько літератури, який здійснюється письменниками і поетами в період із середини 80-х рр. ХХ ст. і до останнього часу й виявляється в результатах їх творчої діяльності – художніх творах і навколомистецькій діяльності (формуванні літугруповань, проведенні різноманітних акцій, дискусіях про шляхи й перспективи розвитку вітчизняної літератури тощо). Оскільки творча робота митців відбувається «у нас на очах», то багато явищ, творів цього періоду ще не можуть бути осмислені, поціновані достатньо об’єктивно й позиція щодо них ще не може бути подана цілісно в усій складності їх взаємовпливів і взаємозв’язків, художньо-естетичної цінності. Але можна відмітити, що найбільше на СУЛ вплинули докорінні зміни в суспільному, політичному, економічному й значною мірою духовному житті України, яки стали наслідком поступового й цілком закономірного занепаду й самознищення тоталітарної системи та здобуттям України незалежності.

В умовах нових історичних реалій виникла необхідність переоцінки попередніх набутків у галузі літератури, з’явилась можливість повернути до читачів твори «заборонених» митців (представників Розстріляного Відродження, шістдесятників, письменників-емігрантів), підняти нові теми і проблеми, особливо націо- і державотворчого характеру, долучитися до передового світового літературного досвіду й «примірятися» до нього своїми надбаннями. Усе це в сукупності вплинуло на те, що для СУЛ характерна тенденція до ацентризму, тобто творення літератури, яку не можна «прочитати однаково», яка надолужує все те позитивне (урешті, як і негативне), що вже зробили світові літератури. У цілому ж ситуація, що складається нині в галузі української літератури, відповідає такої, що сформуваласья раніше в багатьох літературах світу й була названа «добою (епохою) постмодернізму». Постмодернізм характеризується тим, що «ставить під сумнів» наукову об’єктивність і можливість істинного знання, універсальність, всеохопність етично-моральних систем і принципів, «висловлює знедовіру» філософським і політичним побудовам, «руйнує» ідеології й «зневажає» ієрархії, «розвінчує» авторитети, «указує» на відносність усього, «визнає» рівноправність загальноприйнятного, центрального з унікальним, помежовим (марґінальним), відстоює плюралізм позицій і поглядів. В Україні початок епохи постмодернізму характеризується низкою специфічних ознак, зумовлених як «запізненням» його з’яви, так і особливостями історичної й культурної ситуації на теренах нашої держави. Витоки «укр. епохи постмодернізму» пов’язують із різними подіями: з появою перших постмодерністичних угруповань («Бу-Ба-Бу» та ін.) (1985); з Чорнобильською катастрофою, яка показала нікчемність людини й небезпечність надмірної віри людини в себе (1986); зі здобуттям Україною незалежності, коли став можливим вільний, плюралістичний розвиток суспільства, а отже, культури і літератури, і виникла необхідність «розвінчати» авторитети й міфи авторитарно-тоталітарної системи (1991). Постмодернізм 1) як ситуація існування культури й літератури, що характеризується багатовекторністю розвиткових шляхів, плюралізмом співіснуючих тенденцій, 2) як своєрідний спосіб осмислення світу, людини, культури і, нарешті, 3) як окремий потужний напрям, поряд з іншими в мистецтві й літературі – очевидний факт вітчизняного культурного сьогодення.

Суттєвою відмінністю «світового» й укр. постмодернізму є те, що: 1) «світовий» став в основному запереченням епохи модернізму, тоді як укр. більшою мірою підхопив, розвинув перервану тоталітаризмом у 30-ті рр. ХХ ст. модерну традицію і лише потім поступово почав заперечувати, перерастати її; 2) «світовий» не має «національної прописки», тоді як український – це постмодернізм національно забарвлений, що було зумовлено потребою ствердження національної ідеї в період посттоталітаризму; 3) «світовий» бореться, сміється над ідеями глобального характеру, тоді як український намагається найбільшою мірою знищити тоталітарну ідею та подолати «рецидиви» викривленої свідомості «постсовєтських» українців.

За часом входження в л-ру творців СУЛ можна виділити шістдесятників – когорту митців, що ввійшли в л-ру в часи хрущовської «відлиги» (В. Стус, знищений тоталітарною системою, Д. Павличко, І. Драч, Б. Олійник, Р. Іваничук, які продовжували писати в часи «застою», Л. Костенко, яка пішла в унутрішню еміграцію), вісімдесятників (Ю. Андрухович, Н. Білоцерківець, В. Герасим’юк, І. Малкович, К. Москалець, В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, О. Ірванець, М. Рябчук, Г. Пагутяк та ін.), частина з яких здійснювала «постмодерністську революцію», а частина – актуалізовувала немодерністські тенденції у вітчизняній л-рі, дев’ятдесятників (І. Андрусяк, Ю. Бедрик, С. Жадан, Т. Прохасько, Л. Демська, Р. Мельників, І. Лучук, Р. Скиба, Ю. Іздрик, Н. Неждана та ін.), для яких важливу роль відіграли поетичні та прозові антології «Молоде вино», «Тексти», «Іменник», Мала українська енциклопедія актуальної літератури, «Плерома», збірки критичних статей Є. Барана, В. Слапчука, І. Андрусяка, мемуари А. Кокотюхи і М. Розумного тощо; дев’ятдесятники не бояться експериментувати, відкидати традиційне, шукають нових форм і ідей; і покоління міленаристів (Сашко Ушкалов, Любко Декеш, Ірена Карпа та ін.), прикметними ознаками яких є творення л-ри виразно орієнтованої на молодіжну аудиторію. Загалом значна частина сучасних митців має фахові знання з мови й л-ри, що дозволяє їм свідомо працювати зі словом, відштовхуватися від добре відомого л-рного матеріалу, трансформувати, заперечувати тощо.

За належністю до напрямку чи течії сучасні митці відносяться до різноманітних груп: крім постмодернізму, наявні неореалізм, неомодернізм, неоавангардизм, «химерна проза».

Із літугруповань можна виділити як важливі : «ЛуГоСад», заснований 1984 року Іваном Лучуком, Назаром Гончаром і Романом Садловським, поезія митців якого характеризується чітким і послідовним застосуванням положень постмодернізму; «Бу-Ба-Бу», утворене 1985 року Юрієм Андруховичем, Віктором Небораком та Олександром Ірванцем, характерне уведенням в укр. л-ру постмодернізму в його яскравому вигляді; «Пропала грамота», існувавше з кінця 1980-х до початку 1990-х рр., - об’єднання Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня, видали збірку «Пропала грамота», х-рну пародійністю, іронічністю, змішуванням високого і низького, грою з формою й змістом при неабиякому ліризмі; «Червона фіра», утв. 1991 р. Сергієм Жаданом, Ростиславом Мельниковим та Ігорем Пилипчуком. На сьогодні тенденція до створення мистецьких угруповань занепала.

Популярна історична тематика з різноманітним характером подання матеріалу, активізовано жіночу (феміністичну) в цілому гендерну тематику, постає й раніше геть табуйовна еротична тематика, активно розвивається література фантастико-фентезійного, пригодницького, кримінального ґатунку. Популярізовано урбаністичну тематику.

Отже, як тематика, так і якість сучасних творів надзвичано урізноманітнилися, що свідчить про цілком закономірні процеси демократичного й плюралістичного розвитку в цілому.