45 Український футуризм

Футуризм (від лат. futurum – майбутнє) – авангардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на початку XX століття головно в Італії й Росії. Виник в Італії в 1909 р., коли лідер футуризму, поет Ф. Марінетті, опублікував у французькій газеті «Ле Фіґаро» «Маніфест футуризму». У своєму маніфесті футуристи оголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динамічному ритму нового віку «хмарочосно-машино-автомобільної» культури. Італійський футуризм був пройнятий ідеологією войовничої імперіалістичної буржуазії. Фетишизування капіталістичного міста й високорозвиненої машинної техніки, яка в умовах буржуазного виробництва робить людину автоматом, культ індивідуалізму, вихваляння імперіалістичних воєн як «єдиної гігієни світу», апологія варварства, презирство до «натовпу» - все це зріднило італійських футуристів і фашистів. Відкидаючи традиції класичної реалістичної літератури (особливо її моральні і художні цінності), футуристи ставали на шлях крайнього формалізму, заперечували загальноприйняті мовні норми й творили свою особливу «заумну» мову, любили чудернацькі словосполучення, позбавлені будь-якого змісту. Футуристи прагнули до новацій, бунтівливості порушення традицій; культивували урбанізм (естетика машинної індустрії і великого міста); переплітали документальний матеріал з фантастикою.

Марінетті свої воєнні кореспонденції з фронтів Балканської війни в 1912 р. оформляв як математичні рівняння, в яких люди і зброя об’єднувалися знаком плюс, що мало виражати відповідну руйнівну суму. Російський футурист А. Кручених писав такі «вірші»: «Дир бул щил // убещул // Скум ви со бу // рл ез». До того ж він з найсерйознішим виглядом твердив, що в цих рядках більше справжньої поезії, ніж у всій поетичній спадщині геніального О. Пушкіна.

А ось одна з футуристичних вправ М. Семенка, створена з слів, яких ще «ніхто не чув», які «язик утворює вперше»: «Стало льо тало // ало рюзо // юзо // бірюзо // остало квальо мало // льо // о.»

Прагнучи якось привернути до себе увагу, групки футуристів вигадували собі різні назви: в Англії з’являються вортицисти й імажиністи, у Франції – кубісти, пароксисти, симультаністи і т.д.

Футуризм це — мистецтво антигуманізму, яке має відбити настання часу техніки. Спрямування футуризму можна виразити трьома «М»: місто, машина, маса. Дві головні ознаки футуризму: по-перше, нове мистецтво зовсім не цікавиться людиною. Психологізм оголошується анархізмом. Психологізм — характерна риса міщанської літератури, яка вмирає. Якщо цікавить душа — пізнай машину. По-друге, для цього мистецтва характерний виключний динамізм, опоетизування руху, швидкості, зорові пошуки засобів зображення руху. Зупинка є злом, отже — футуристи вживали такі принципи динамізації («прискорення») свого художнього тексту: тексти записувалися без розділових знаків, без великих і малих букв. На думку футуристів, найбільше перешкод для руху роблять прикметники й прийменники. На перший план висувається дієслово. Футуризм — це тотальне заперечення, у тім числі й естетства. Музикою міста вважався шум міста. Панувала поетизація потворного, антиестетизм: деякі футуристи, наприклад, видавали свої твори на шпалерах.

Першою стадією розвитку футуризму в Україні був кверофутуризм — пошуковий футуризм, коли обожнювалися рух, шукання, динаміка. Мистецтво йшло «по колу» — всі рівні, все однаково цінне. Цей період починається бл. 1914 р., коли виходять збірки футуристичних поезій М. Семенка «Дерзання» і «Кверофутуризм». Особливу активність проявили українські футуристи в роки громадянської війни, відразу протиставивши себе пролетарським поетам. Лідер групи Михайль Семенко видав за цей час вісім книжок з такими «цирковими» назвами, як «П’єро задається», «П’єро кохає», «П’єро мертвопетлює» і т.п. Найбільше наголошували футуристи на «деструкції» форми, особливо реалістичної та класичної, на пошуках нової віршованої техніки, на безконтрольному індивідуалізмі. Неправильно було б заперечувати щирі наміри окремих футуристів оспівати революцію або наявність у їхньому поетичному доробку окремих досягнень. Але неприховане формалістичне шукарство й нігілістичне ставлення до мистецтва взагалі справляли негативний вплив на тодішню українську поезію.

Другою стадією розвитку футуризму в Україні був панфутуризм — смерть «старого» мистецтва, якому протиставлялося метамистецтво. У цей час Семенко практикує метод поезомалярства: єдність художнього слова й споглядального мистецтва. Найголовніше — бути сучасними. Поезію треба розкласти до букви, а образотворче мистецтво — до складників фарби.

«Асоціація панфутуристів» (так назвала себе група футуристів у 1922 р.) в журналі «Семафор у майбутнє» виголосила: «Мистецтво є пережиток минулого. Привид блукає по Європі – привид футуризму. Футурізація мистецтва є загибель мистецтва. Панфутуризм є ліквідація мистецтва. Смерть мистецтву! Хай живе панфутуризм!» - в цій спробі замінити в цитаті з «Маніфесту комуністичної партії» слово «комунізм» словом «футуризм» виявилася прірва самозакоханості і позерства панфутуристів.

Українські футуристи прогнозували заміну мистецтва «умілістю», «штукою», надмистецтвом як синтезу поезії, живопису, скульптури, архітектури, деструкцію канонічних форм. Розглядали себе як «революцію в мистецтві» і яу «останнє надзвичайне напруження індивідуалізму», за яким повинна починатися нова колективна мораль, «комуна духа», заперечення «я», «футур-комуна». Риси революційного футуризму – злободенна тематика, оптимістичний пафос, надуживання ультрареволюційною риторикою, оголена публіцистичність у поєднанні з тонким ліризмом. Ліричний герой революційного футуризму – збірний образ колективних учасників нового руху: рішучих, непримиренних, антитетичних щодо літературних опонентів.

У футуристичну організацію входили М. Семенко, Гео Шкуруній, що називав себе «королем футуропрерій», В. Поліщук, який декларував свою близькість до Е. Верхарна і Ф. Марінетті одночасно, О. Слісаренко, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Влизько, Д. Бузько, Л. Зимний, О. Мар’ямов, О. Полторацький та ін.

У 1924 р. «Аспанфут» перейменував себе в «Асоціацію правників комуністичної культури» (Комункульт), в 1927 р. – в організацію «лівого фронту» митців «Нова генерація». Футуристи не мали такої видатної позиції в укр. літературі своєї доби, як символісти чи неокласики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «Нова Генерація» підтримувала натуралістичну концепцію «літератури факту», пропаґувала модерні західно-європейські напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіційної критики, і журнал перестав існувати ще до загальної ліквідації літературних організацій у 1932 р. – в 1931 р. ця організація самоліквідувалась.

У мистецтві, крім О. Архипенка, який від 1906 перебував поза Україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до футуризму, до напряму футуризму належали О. Екстер, О. Богомазов, почасти А. Петрицький, брат М. Семенка Василь, В. Єрмилов, К. Малевич, Є. Прибильська, Євген Сагайдачний, О. Сорохтей, графік П. Ковжун, члени українського футуристичного гуртка в Києві і група митців з кола «Нової Генерації».

На останніх етапах своєї діяльності футуристи, поряд з деструкцією мистецтва, декларували активну участь в індустріалізації країни, але розуміли під цим урбанізацію на західний зразок. Футуристи мали космополітичні погляди на українську національну культуру. На зміну футуризму прийшов соціалістичний реалізм. В сучасній українській літературі наявний сучасний футуризм – група «Нова лірична свідомість», «ЛуГоСад», «БуБаБу», «Пропала грамота».