logo search
Койнаш Т

3. Особливості експертизи книги

Для вивчення, експертної оцінки книг треба звернути увагу на такі важливі моменти: визначення назви (особливо коли втрачено аркуші з вихідними даними), дати і місця друку, особливості матеріалу, техніки виготовлення, оформлення, наявність ілюстрацій, маргіналій, оправи.

При визначенні назви і дати виготовлення книги треба мати на увазі, що стародруки, рукописні книги – це в більшості книги релігійного призначення, богослужбові. На титульних аркушах та в післямові маються розгорнуті назви, дата і місце друку, прізвище друкаря, умови виготовлення книги (чиє замовлення, кому присвячується, які політичні події, соціальні умови, тощо). При наявності в книзі всіх повних відомостей необхідно проаналізувати відповідність цих даних матеріалу, палеографічним ознакам, техніці виготовлення, формату. Рукописи, книги датуються не по одній прикметі, але на підставі комплексного вивчення всіх ознак, їх сукупності.

Одним з важливих ознак для визначення дати видання книги є матеріал, який використовували для видання книг, для рукописів, зокрема папір.

Відомо, що папірусні книги-свитки, документи на папірусі використовувалися у Європі до XI ст. Відомі папірусні свитки грецького, римського, персидського, єврейського, арабського, грузинського походження.

Великого розповсюдження досягло використання пергаменту як основного матеріалу для рукопису.

Для Київської Русі, давньоруської держави пергамент також був основним матеріалом для письма до другої половини XIV століття, потім він починає заміщуватися папером. Після XV століття цей матеріал використовують виключно для особових випадків, так збереглися жалувані грамоти на пергаменті. До XVIІ ст. включно пергамент в Росії називався “харат’я”. Слово “пергамент” ввійшло до Російської держави з Литовського князівства, з Польщі.

Папір, винахідником якого був Китай, вже з XII – XIII ст. починає виробляться країнами Західної Європи.

В Давньоруській державі папір, як основний матеріал, та й сама назва затверджуються з XV ст. Ввозився він з Західної Європи, починаючи з XIV ст. Це був італійський (XIV – XV ст.), французький (XV – середина XVI ст.), з середини XVI ст. – німецький, польський, з XVІI ст. – голландський папір.

Першій досвід створення власного паперового виробництва в Росії відносяться до XVI ст., коли під Москвою на річці Уче був збудований паперовий млин. В XVIІ ст. – діяли два млина під Москвою. У XVIІІ ст. були побудовані декілька казенних і приватних паперових мануфактур. Наприкінці століття їх існувало вже 70.

Папір, якій вироблявся у майстернях, на фабриках мав свої особливі прикмети.

На просвіт аркушу паперу можна побачити горизонтальні і вертикальні прозорі лінії – які відповідають тій дротяній сітці, на котру виливали ганчіркову масу.

Крім горизонтальних і вертикальних ліній на паперу видно на просвіт водяні знаки – філіграні – малюнки із дроту на дротяній сітці. Назва філіграні пов’язана з легкістю, прозорістю їх виконання, яка нагадувала ажурні узори.

Філіграні стали рано використовуватися для визначення фабрики, сорту паперу, його вартості. Сюжети для водяних знаків вибиралися різноманітні: зображення птахів, тварин, речей, різного роду герби, імена та прізвища фабрикантів. Більшість знаків зберігалися недовгий час. Через рік – два малюнок втрачав свої первісні обриси, бо черпальна сітка зношувалася, її замінювали. Новий знак, якщо і повторював старий малюнок, все ж мав свої особливості. Вивчення цих особливостей дає можливість точно датували рукопис.

Серед великої кількості водяних знаків можна виділити найбільш розповсюджені. Для італійського паперу характерні: два круга, пересічені лінією з хрестом на кінці, глечик зі складним малюнком, кораблик, сокира на довгій рукоятці, олень, що біжить, ножиці, гуска (XIV – XVI ст.). Французький папір – два ключа (XIV – XV ст.), півень, собака, дельфіни (XV – XVI ст.); німецький папір: вепр, голова бика (XIV – XVI ст.); польський – в основному зображення гербів шляхетських родин, фабрикантів паперу. В XVII ст. в Росії увійшло широке використання голландського паперу: знаки у вигляді орла, ріжка, царського вінця, знаку “Pro patria”, голови шута в зубчастий пелерині.

Папір російських фабрик не мав спочатку власних водяних знаків. Вони носили наслідувальний характер, тобто копіювання голландських філіграней, пізніше – російський двоглавий орел, московський герб з зображенням Георгія Переможця, ведмідь з сокирою (ярославський герб), ростовський герб з зображенням оленю, знаки “РФ” (руська фабрика), різні гербові знаки і монограми власників паперових фабрик. З 1760 по 1840 рр. часто ставили дату випуску паперу у поєднанні з іншими буквеними і фігурними знаками.

З другої половини XVIІІ ст. з’являється кольоровий (синявий) папір, він використовувався до початку ХІХ ст. Слід відрізняти щільний синявий папір від щільного густо синього паперу, який датується другою чвертю ХІХ ст.

Папір другої половини ХІХ – ХХ ст. легко визначається за своїм складом.

Визначальною ознакою стародруків є формат книги, кількість строк на сторінці, кількість аркушів в зошиті, сигнатури.

Останні є суттєвою ознакою. Їхня відсутність у виданнях формату ½ долі, у своїй більшості визначає московське походження видання у от 1564 до 1630-х років. Це ж характерно для заблудівських, львівських, острожських видань І.Федорова, і для віленських видань.

Тільки після 1630-х рр. на московських виданнях проставляються цифрові сигнатури на 1-му аркушу зошита.

Книжки українських, білоруських видань мають літерні сигнатури кирилівського шрифту.

Набір у два стовпця свідчить про український та зарубіжний друк. В Москві такий набір у XVII ст. зустрічається у декількох виданнях не раніше 1663 р., коли була надрукована Біблія. У Львові, Києві набір у два стовпця використовувався постійно у виданнях 1630 – 1640 рр.

Обрамляти сторінки книг почали на Московському Друкарському дворі тільки з другої половини XVII ст. В 1659 р. вийшли Святці чи Місяцеслов, перше московське видання з рамками із набірних прикрас навколо сторінки. Лінійні рамки з’явилися вперше в Букварі Сімеона Потоцького, виданого у Москві. Тільки у XVIIІ ст. в московських видання почали використовувати лінійні з набірних прикрас рамки.

В українських видання XVII ст. лінійні обрамлення зустрічаються постійно, починаючи з 1609 р. (Требник, м. Срятин), 1609 р. – львівський Часослов, а рамки з набірних прикрас – починаючи з львівського видання 1616 р. – “Вирши на Різдво Христово” та київського Служебника 1627 р.

Визначенню дати видання книги допоможуть особливості художнього оформлення – гравюри, заставки, кінцівки, ініціали. У XVI ст. єдиною технікою виготовлення друкованих форм була ксилографія. Наприкінці XVII ст. – на початку XVIIІ ст. паралельно з ксилографією починають використовувати гравюру на металі і в техніці офорта. При ретельному вивченні гравюр можна прочитати ім’я граверів.

Для визначення книги важливе значення мають дослідження чорнил та фарби.

Чорнила були залізисті з використанням дубильних речовин, так званих чорнильних горіхів. Чорнила багатьох старовинних книг і рукописів виглядають бурими, золотавими і блідло-жовтими, іноді зовсім вицвілими. Поряд с тим, в рукописах XVII ст. зустрічаються тексти, які написані чорнилами густого чорного кольору.

Окрім чорнил для письма використовувалася червона фарба (кіновар) для заголовків і ініціалів. Кіноварні літери як правило свідчать про початок нової статті.

З другої половини XVII ст. заголовки в рукописних книгах почали писати не кіновар’ю, а суриком жовто-бурого відтінку: ця ознака свідчить, що такий рукопис не міг бути створений раніше XVI ст., сурик, який використовували у XVI ст. був вогняного кольору.

Датуванню рукопису допоможе його зміст, згадка відомого історичного явища, особи, особливості письма, тощо.

В історичній науці відповідно до еволюції графіки слов’янського письма визначено три основних етапи його розвитку – устав, півустав і скоропис.

Устав – вживався до кінця XIV ст., являв собою повільне, урочисте письмо. Літери писалися окремо і здебільшого на однаковій відстані одна від одної (без розподілу тексту на слова) перпендикулярно до рядка, правильними лініями та закругленнями і рівним натиском. Для визначення особливості графіки уставного письма вживаються терміни – ранній (XI – XII ст.) та пізній (XIII – XIV ст.) устав. Ранньому уставу властиві форми літер, що наближаються до квадрата, висота і середня ширина яких близькі за розміром.

У зв’язку з розвитком писемності з середини XIV ст. на зміну уставу приходить півустав, що протримався до кінця XV ст. Це більш швидке й досить чітке письмо. Геометричний принцип у півуставі порушається: прямі лінії допускають кривизну і загостреність, відстань між літерами не витримується. Слова часто пишуться скорочено з виносами літер над рядок здебільшого під титлом. В окремих випадках текст ділиться на слова та фрази. В цей період на єдиній основі починають складатися особливості російського, українського та білоруського письма.

Подальший розвиток книжкової та ділової писемності вимагав прискорення процесу письма, що зумовило виникненню у XV ст. скоропису. Скоропис – особливий тип ділового письма, бігле письмо, почерк, розрахований на суттєве прискорення процесу письма. Від уставу і півуставу скоропис відрізняється як загальним характером, так і начертанням окремих літер. Літери витягнуті, тобто висота літери більша від її ширини. Якщо в уставі та півуставі є невелика кількість варіантів зображення літер, то в скоропису таких варіантів досить багато. Вже з XVI ст. спостерігається зв’язане написання літер, збільшується кількість виносних, які часто пишуться без титла й скорочень.

Найбільшого розвитку скоропис досягає в XVII – XVIII ст., коли значне розширення господарського, адміністративно-урядового, судового листування, збільшення документації дипломатичного характеру тощо ускладнюють функції та завдання письма. Важливим чинником широкого розповсюдження скоропису в цей час є прагнення забезпечити швидкі темпи письма й максимальну економію часу.

На початку XVIII ст. (1708, 1710 рр.) російським імператором Петром І введено новий громадянський друкарський шрифт для книг громадянського друку та арабські цифри замість літерного позначення цифр. Практично з другої половини XVIII ст., таким чином, скоропис значно наблизився до сучасного письма.