Тема 6. Старовинні книги. Рукописи. Документи. Їх класифікація, види та відмітні ознаки – .

Історія виникнення і розвиток книги. Рукописні книги (єгипетські папіруси, клинопис шумерів, глиняні таблички Вавилону й Асірії. Біблія. Візантійська книга IV – XV ст., арабська книга VII XIII ст., слов’янська рукописна книга, давньоруська книга XI – XVI ст.).

Стародруки. Винайдення книгодрукування. Винахід І Гутенберга. Розвиток книгодрукування в Європі, Росії та Україні.

Форма книги. Свиток. Глиняні таблички. Гармоніки. Поліптихи. Кодекс і його структура (форзац, титул, авантитул, шмуцтитул, контртитул, фронтиспис, колофон). Вихідні дані, колонтитул, шапка. Оформлення старовинної книги. Оправа старовинної книги.

Письмо старовинної книги. Папір, його властивості. Водяні знаки. Види чорнила та їх властивості. Матеріали та засоби для письма. Шрифти (устав, напівустав, в’язь, готичний, антиква, громадянський, скоропис).

Документи. Їх види. Рукописні та машинописні архівні матеріали. Книги, газети, журнали, плакати, карти.

Категорії цінності книг (манускрипти, антикварна книга, інкунабули, палеотипи, букіністична і рідкісна книга).

Оцінка друкованих творів. Правила вивезення книг, рукописів, документів за межі України

Рекомендована література:

1. Владимиров Л.И. Всеобщая история книги. – М.: Искусство, 1988

2. Глухов А.Г. Русские книжники. – М.: Наука, 1985

3. Гуссман Г. О книге. – М.: Книга, 1982

4. Запаско Я.П. Мистецька спадщина Івана Федорова.- Львів: “Вища школа”, 1974.

5. Запаско Я.П., Ісаєвич Я.Д. Пам/ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні, книга 1,2. – Львів, 1981-1988.

6. Книгопечатание как искусство. – М.: Искусство, 1987

7. 400 лет русского книгопечатания, т.1,2. – М.: 1964

8. Скрипник Т.О. Історія книги. – Харків, 1973

9. Тихомиров М.Н., Муравьев А.В. Русская палеография. – М.: «Высшая школа», 1982

10. Інструкція про порядок переміщення через державний кордон України текстових, аудіо - та аудіовізуальних матеріалів: Наказ Державного комітету України по охороні державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації від 22.08.1994 р. № 99/252

“Зверни ж серце твоє до книг... немає нічого вищого за книгу” – (одне з найвідоміших давньо-єгипетських повчань)

Термін “книга” у словниках трактується у трьох значеннях: по-перше, – аркуші паперу чи пергаменту, які зшити у єдину оправу; по-друге, - твір, втретє, - частина, розділ твору. Історичне склалось, що в більшості європейських, середньоазіатських мов зміст терміну однакове. Грецьке “бібліо”, латинське “лібер”, арабське “китаб”, подібно слов’янсько-балтийському “книга” трактуються однаково – предмет, твір, частина твору.

Книга пройшла великий шлях – від нерозвинення, примітивності до сучасних високих технологій створення. Бажання зафіксувати і зберегти для нащадків відомості про важливі події примушувало первісних людей шукати шляхи передачі інформації. Всі народи пройшли так чи інакше період “усної книги”.

С давних часів дійшли зображення та символи, за допомогою яких люди вже біля 50 тис. років тому вміли фіксувати події.

Біля 6000 років назад виникла писемність у різних народів.

Так, розробка писемності в Месопотамії відноситься до IV тисячоліття до н.е. Створили її шумери. Спочатку з’явилося малюнкове письмо – піктографія. Поступово малюнки змінили свій вигляд. За формою клиноподібних рисок писемність шумерів отримала назву – клинопис. Від шумерської писемності походять клинописні системи Аркада, Вавілоніі, Ассірії.

Для письма використовували глину – найпоширений у Месопотамії природний матеріал. З ретельно очищеної глини виготовляли табличку, напис наносили паличкою або металевим стержнем. Готову табличку обпалювали у спеціальних печах.

Зараз прочитано тисячі табличок найрізноманітнішого змісту: царські накази, господарські записи, учнівські зошити, релігійні гімни, художні твори.

Одним з найбільш великим досягненням вавілонської та ассірійської культури було створення бібліотек. В Урі, Ніппуні та інших містах, починаючи з ІІ тисячоліття до н.е. на протязі багатьох століть писці збирали літературні та наукові тексти. Таким чином виникли численні власні бібліотеки, де зосереджувалися до 25 тисяч глиняних табличок. В них зберігалися царські аннали, хроніки, збірники наказів. Бібліотека в Ніневії, яка була створена за наказом ассірійського царя Ашшурбаніпала, була блискуче організована: внизу кожної таблички – повна назва книги і номер “сторінки”, ящики розміщалися на полицях відповідно до тем, у кожній полиці - номер.

У Давньому Єгипті писемність виникла на початку епохи Давнього царства – біля ІІІ тисячоліття. Давні греки називали її ієрогліфічною. Єгипетська писемність мала як ідеограми (знаки, які передавали окремі поняття), так і фонограми (знаки, які передавали звуки). Секрет єгипетських ієрогліфів, який ретельно оберігали стародавні єгипетські жерці і писарі, французький вчений Франсуа Шампольон розкрив тільки в ХІХ столітті. Це йому вдалося прочитати надпис на “Розеттському камінні”. Він встановив, що ієрогліфи існують у декількох видах – одні позначають слова, а інші – букви або склади. У староєгипетській писемності немає голосних, немає постійного напряму письма. Вважається, що ця писемність лягла до основи старогрецького алфавіту.

Володіння писемністю вважалось своєрідним мистецтвом. Професія писця – самою почесною.

Давні тексти видовбували, вирізали, малювали чи писали на стінах або інших речах; на кам’яних, металевих, дерев’яних і глиняних табличках, папирусі, на шкірі, пергаменте.

Так з’явилися стінопис, потім рукописні та друковані книги.

Рукописні папірусні свитки Стародавнього Єгипту після македонського завоювання, в епоху царів Птоломеїв розповсюджуються до всіх країн Середноземномор’я. Відомі папірусні свитки грецького, римського, персидського, єврейського, арабського, грузинського походження. Всі державні і місцеві управління, колегії жерців, зібрання громадян і заможні люди вважали престижним мати бібліотеку. Самим багатим книжковим зібранням античності була Олександрійська бібліотека царів Птоломеїв, яка нараховувала біля 700000 папірусних світків.

На протязі декількох століть одночасно з папірусом використовували свитки зі шкіри, в тому числі з пергаменту.

У римські часи поширилося використання винайденого у малоазійському місті Пергамі матеріалу для письма – пергаменту. Для письма пергамент використовували перси ще в 1 в. до н.е.

Папірус і пергамент сприяли широкому розповсюдженню ученості та культури. Розквіт книжкової справи в часи античності концентрувався в осередках культури. Книги переписувалися численними писцями і продавалися. Підприємець-рабовласник, який займався розмноженням і торгівлею рукописних книжок, називався по грецькі “бібліопола” чи по-латині “лібрарій” – книжник. Автори книг могли самі купувати собі рабів-каліграфів, чи наняти переписувачів. Античні письменники залишили свідчення про те, як можна було розмножити шляхом перепису 50 – 100 примірників книги. Починаючи з Юлія Цесаря в Римі створювалися рукописні “Acta diurna”, так звані денні новини – предки сучасних газет.

Розквіт пергаментної книжки починається з початком християнської ери. З цього часу з’являється універсальна форма книги – кодекс, чи книжковий блок.

Самою давньою книгою на землі називають Біблію (в перекладі з грецької мови – “книги”) – на її сторінках зібрана багатовікова мудрість людства. Написана вона в різні часи з VIII ст. до н.е. - до ІІ ст. н.е., різними авторами. Біблія – збірник книг Ветхого і Нового Завітів. У склад біблії ввійшло 77 книг, 66 з яких греко-православна церква оголосила канонічними, інші 11 – неканонічними.

Ветхий Завіт написано іудейською мовою, Новий Завіт – грецькою.

До Ветхого, тобто, давнього, первісного завіту включено розповіді про створення Богом неба і землі, всього живого світу і перших людей Адама та Єви, про давню історію: війни та свята, доблесть злодійство, про таємничі і великі події, які відбулися до Різдва Христа. В Ветхому Завіті багато пророцтва.

Новий Завіт присвячений розповіді про події, які зв’язани з приходом в світ Ісуса Христа. Розповіді про життя і воскресіння Христа, які передавалися учнями Христа в різні землі, були зібрані в книгу, яка одержала назву «Євангеліє», що означає «блага вість». До цієї книги ввійшли писання чотирьох учнів Христа: Матвія, Марка, Луки і Іоанна. Окрім чотирьох Євангелій, до Нового Завіту ввійшли опис діянь апостолів та їхні послання до різних народів. В них учні пояснювали, як треба пройти шлях спасіння і заслужити радість вічного життя.

Визначальна роль християнської релігії і християнської церкви у збереженні, розвитку писемності. У часи середньовіччя, період загального культурного занепаду у Західній Європі, виродження античної культури, писемність перетворювалась на рідкість. На зміну класичної приходить вульгарна латина. В таких умовах церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. При монастирях організовуються скрипторії – спеціальні майстерні для переписування книг. Для виготовлення однієї Біблії великого формату було потрібно 300 овечих шкур, на її виконання йшло 2 – 3 роки. Коштували такі книги дуже дорого. Крім Біблії переписувалися книги християнських богословів, житія святих, уцілілі античні твори. Там же складалися хроніки. В загалі, з монастирських стін виходили скромно оформлені книги. Вони були призначені для продажу.

В XIV віці в багатьох країнах Європи виготовлення книг поступово перейшло до майстрів-ремісників. Завдяки їм книга набувала святковий вигляд, почала відповідати естетичним смакам замовників і споживачів.

На Ближньому та Середньому Сході в VII – X ст. на теренах Арабського халіфату склалася своєрідна культура. Вона являла собою складне поєднання власне арабо-мусульманської культури і культур завойованих арабами народів – арамейців (Сірія), греків і персів (Іран), коптів (Єгипет) берберів (Туніс) і навіть вестготів (Іспанія). Якщо в Європі основою середньовічної культури було християнство, то на Сході таку роль відіграв іслам – наймолодша з світових релігій. Стара арабська поезія була основою арабської мови, яка склалася у VII – VIII ст. Іншою основою був Коран (арабською – «аль-куран» - «те, що читають») - священна книга мусульман, одночасно видатний пам’ятник арабської і світової культури.

Згідно з мусульманською традицією, Коран був повідомлений Мухаммаду самим Аллахом, а вже посланець-пророк переказував божественні сури (назва розділів Корану) єдиновірцям усно. Деякі слухачі тут же записували висловлювання і прозріння пророка. Сам Мухаммад нічого не писав, (мабуть був неписьменний). Через вісімнадцять років після його смерті записи його висловлювань зібрали воєдино. Цей звід і склав священну книгу мусульман. Араби дали Європі дешевий матеріал для писання – папір. Це призвело до збільшення виробництва рукописних книг. Високій майстерності досягли араби в мистецтві книгописання. Зовнішній вигляд в’язеподібного арабського письма сприяв його декоративності. Заголовки сур виділялися кольором, орнаментом.

До великих художніх висот піднялося мистецтво оформлення книги у Візантії V – XV ст.

Головне місце серед візантійських рукописів займала так звана релігійна література. Відношення до неї як до “божого відкриття” обумовила широке розповсюдження у Візантії книжкової ілюстрації. На книжковий живопис не поширювалася вся суворість канону. Цим пояснюється реалізм і виразність книжкових мініатюр, що виконувалися з великою живописною майстерністю і тонкощами. Декоративні заставки, фігурні ініціали, ілюстрації, які логічно вписувалися у в’язь тексту, яка поражала своїм каліграфічним удосконаленням, складали єдину цілісну композицію. Художники не тільки розробляли сюжети композицій, але й систему взаємозв’язку тексту і мініатюри.

Візантійська школа книжкового мистецтва розповсюджувалась не тільки на всі регіони імперії, але й в Київську Русь, Сербію, Болгарію, Грузію, Вірменію. У всіх країнах Західної Європи цінували книжкове мистецтво Візантії як зразки самої високої художньої майстерності.

Писемність у східних слов’ян з’явилася приблизно ще в першій половині IX ст. Згадки про “руські письмена” збереглися у слов’янського просвітника Кирила (860 р.), у арабських письменників X ст. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 році в одному з смоленських курганів глиняна посудина середини X ст. З давньоруським написом “гороухща”.

Введення християнства значно прискорило розвиток літератури і писемності на Русі.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. Особливістю писемності Русі було утворення двох типів літературної мови: церковнослов’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти (“Руська правда”), літописи, пам’ятники світської літератури (“Слово о полку Ігоревім”).

Найраніше із збережених пам’яток слов’янської письменності відносяться до Х ст. Вони написані так званою старослов’янською чи церковнослов’янською мовою, в основі якої лежить кирилівський алфавіт (кириліця). Виникла старослов’янська мова як літературна, письмова перших слов’янських перекладів грецьких богослужбових книг та відрізнялася від “живих” мов слов’янських народів. Переклади з грецьких книг, які були зроблені слов’янськими просвітителями Кирилом и Мефодієм та їх учнями в IX столітті, дійшли до нашого часу в рукописах X – XI ст. як на глаголиці, так і на кирилиці. Одним з перших рукописів було Євангеліє, переклад якого був виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира – так зване Остромирове Євангеліє.

Давньоруські книжники підходили до перекладу творчо: церковну літературу відтворювали з всією можливою точністю, а світські твори часто переробляли.

Серед оригінальних давньоруських творів треба відзначити літописання. Початок його відноситься ще до кінця Х ст. “Повість временних літ” є літописним зведенням. Літописцем ченцем Нестором були об’єднані місцеві, регіональні записи “за літами” в єдиний, загально руський літопис.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилась у Софійському соборі і спочатку там нараховувалися біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд на Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого – приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

Під час роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Так, до нашого часу дійшли Київський (1200 р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.) літописи. Останній – головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств.

Популярними видами – жанрами були житія святих – біографії духовних і світських осіб (Житія Бориса і Гліба, Княгині Ольги, Володимира Святого). Пізніше на Русі стали складатися житія ченців-подвижників – “Житіє Феодосія Печерського”. Патерики – збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом – “Києво-Печерський патерик”.

В 30-50-і рр. ХІІІ ст. книжкова справа перебувала у важкому становищі. У джерелах згадуються книгописання кінця ХІІІ ст. в Києво-Печерському монастирі, у Володимиро-Волинському, Холмі і Львові. Збереглося тільки біля 200 рукописів і уривків, створених в кінці ХІІ – XIV ст. Вони були написані на пергаменті. Записи на книгах свідчать, що книги переписувалися писарями влади-чеських кафедр, митрополичої канцелярії, причетниками церков. Центрами книжкової культури були Галич при Левові Даниловичі і його сині Юрії, Холм, Перемишль, Полоцьк, Волинь. При дворі князя Володимира Васильовича – книжника і філософа, існувала величезна майстерня для створення книг.

Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі.

Перші спроби книгодрукування з’явилися (на думку істориків) в Китаї, де у давні часи існував примітивний засіб передачі інформації: ієрогліфічні знаки висікали на кам’яних стелах, а потім час від часу їх покривали фарбою, робили відтиск. Ці відтиски розповсюджували в провінціях Китаю. Потім ієрогліфи стали вирізувати на дерев’яних дошках. Відтиск стали називати ксилографією. Так в VII в. з’явилася перша ксилографічна книга. Дерев’яні гравюри виконувалися таким чином, щоб на одній дошці розміщувалися поряд дві суміжні сторінки книги. При отримання відтиску ці дві сторінки відтискувалися на одному боці аркушу паперу. Листи паперу склеювали спочатку у вигляді свитку, потім збиралися в книжку.

В Європі ксилографічна книга з’явилася після Хрестових походів в Німеччині та Голландії в 1430-1450 рр. Ксилографія вперше позволила розмножити рукописні кодекси шляхом отримання відтисків. Одним з відомих ксилографічних видань була “Біблія незаможних” – широкоформатні аркуші з зображенням біблейських сцен і персонажів з пояснювальними написами. Ця книга була широко розповсюджена в Європі.

Перші ксилографічні книги користувалися великим попитом, однак, к середині XVI століття вони зійшли з книжкового ринку.

В середині XV століття було зроблено ще один крок до винаходу набірного книгодрукування. Цей крок був пов’язаний з ім’ям німецького майстра Іоганна Гуттенберга. Він з’єднав існуючі до нього винаходи, розробив новий засіб виготовлення шрифту, словолитну форму, створив перше типографське обладнання.

Біля 1445 р. Гуттенберг винайшов пуансон, відливну матрицю, литу свинцеву (гартову) літеру, набір, який складався з окремих літер, і ручний прес для друкування книг.

В 1453-1454 рр., як вважають, Гуттенберг надрукував свою першу Біблію, яку називають 42-рядковою, тому що в ній на кожній сторінці було набрано і надруковано 42 рядки тексту в 2 стовпця. Разом вона нараховувала 1282 сторінки. Елементи прикрас книги виконані від руки.

Більшість книг, особливо наукових, в цій період друкувалися латиною.

Друга половина XV століття була часом тріумфального крокування книгодрукування по Європі – Італія (1465), Швейцарія (1468), Франція, Угорщина, Польща (1470), Англія, Чехословаччина (1476), Австрія, Данія та далі. Книги, які були надруковані до 31 грудня 1500 р. прийнято називати інкунабулами (по латині “у колисці”). Європейські книги, які були надруковані з 1501 до 1550 р. включно, звичайно називаються палеотипи, тобто старовинні книги.

До 1500 р. в Європі було надруковано більш ніж десятки мільйонів примірників книг, в тому числі і слов’янською мовою. За час інкунабул всього існувало 1099 друкарень, однак, вони швидко розорялися. Залишалися тільки ті, які користувалися підтримкою заможних людей. Це був час удосконалення техніці друкування. З’явилися друковані ілюстрації. Однією з перших ілюстрованих книг була книга С. Бранта “Корабель дурнів” (Базель 1494 р.). Вона була прикрашена гравюрами Альбрехта Дюрера.

Перші книги церковнослов’янською мовою надрукували у кінці XV на початку ХVI ст. Швайпольт Фіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі.

Виникнення книгодрукування в Московії співпало з епохою Івана Грозного, часу укріплення державності і затвердження монархічної, централізованої держави. В країні були відомі роботи європейських книжників. Вчені припускають можливість існування в цей час в Москві Анонімної друкарні на підставі існування примірників книг, в яких відсутні вихідні данні, але аналіз паперу, маргіналій, прикрас, свідчить про їхнє походження до створення першої офіційної друкарні Іваном Федоровим.

Припускається, що він приїхав до Москви серед оточення митрополита Макарія, який благословив створення друкарні з метою християнського освічення Казанського царства.

1 березня 1564 р. вийшла перша російська датована книга “Апостол”. В 1565 р. В Москві Іван Федоров і Петро Мстиславець друкують “Часовник”, книгу богослужбову за характером. Орнаментика федорівських видань різниться вишуканістю. Притому, як вважають дослідники, текст і орнамент цих книг нерозривно пов’язані один з одним.

Після виходу цих книг робота Івана Федорова в Москві закінчується. Його учні Никифор Тарасів і Андроник Тимофєєв Невежу в 1567-1568 рр. відроджують московську друкарню. В ній друкуються в 1568 р. – Псалтирь, в 1589 р. Тріодь. Всього в XVI столітті на території московської держави було надруковано 19 видань, тираж яких склав 1000 – 1200 примірників.

Розвиток книгодрукування в Україні також пов’язано з ім’ям Івана Федорова. У 1573 р. він за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час, на запрошення князя К.Острозького переїхав у його маєток в м. Острог. Тут за ініціативи князя здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов’янському світі повне видання Біблії церковнослов’янською мовою.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. В першій половині XVII ст. нараховувалося близько 20 друкарень. Найбільшою з них була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Поряд зі стаціонарними друкарнями були і пересувні. На середину XVII ст. нараховувалось вже близько 40 різних друкарень. Серед їх продукції переважне місце займали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники.

Серед найбільш відомих друкарень були: друкарня Івана Федорова у Львові (1573-1574 рр.), друкарня князів Острозьких (1578-1602, 1606-1612 рр.) – в Острозі, (1603-1605 рр.) – в Дермані. Керівниками цих друкарень були Іван Федоров до 1581 р., Василь Сурежський (1586-1598 рр.), Петро Мстиславець і інш. В Києві – друкарня Києво-Печерської лаври (1616 – поч. ХХ ст.) – засновник – Єлисей Плетенецький та Типографія Тимофія Олександровича Вербицького (1624-1628 рр.) У Львові, крім вищеназваної були друкарні Львівського Ставропигийського Успенського братства (1591-1788 рр.), Львівського ієзуітського колегіума (1642-1773 рр.), друкарня Михайла Слізки (1638 – 1667 рр.). В Уневі з 1648 до 1770 рр. діяла друкарня Невського Успенського монастиря. Деякі друкарні існували 1 - 2 рока.

З розвитком техніки, книжкова справа значно поширювалася. Змінювалася тематика, це були книги не тільки релігійного змісту, але й світські, удосконалювалася техніка друку, оформлення.

Нечисленні друковані книги не задовольняли попит на них. Тому зберігались рукописні книги. Вони задовольняли попит в науковій інформації, прикладних знаннях. Крім того, рукописні книги коштували дешевше.

Перепис книг в XVI-XVII ст. вівся традиційно в монастирях. В кожному працювали по двадцять писців. В середньому вони переписували по 17 книг обсягом від 300 до 1200 аркушів за рік. Серед таких книг – Пересопницьке Євангеліє. Його почали переписувати в середні XVI ст. біля міста Ізяслава (нині Рівенська область) у Дворецькому Свято-Троіцькому монастирі по розпорядженню ігумені Парасавеї, потім продовжували і закінчили в м. Пересопніца у монастирі Різдва Богородиці. Рукопис виконаний на пергаменті, 482 сторінки. Деякі сторінки прикрашені орнаментом, маються кольорові гравюри святих Матвія, Лукі, Іоанна і Марка. Цю книгу називають українською першокнигою, тому що це перший переклад на українську мову.