2. Особливості форми і структури книги.

Для проведення експертизи книги необхідно визначити її назву, автора, місце друку, дату друку. Всі ці відомості можливо отримати при детальному розгляді книги при умові, що книга збереглася повністю. При цьому необхідно знати форму, складові частини книги, особливості оформлення, тощо.

Книжна справа пройшла довгий шлях перш ніж отримала найбільш досконалу свою форму. Її розвиток - від перших глиняних дощок, папірусних та пергаментних свитків до первісних кодексів, фоліантів, сучасних форм книжок.

Рукописна книга у вигляді папірусного світка (3000 років до н.е.) – найдавніша форма книги. Папірусний світок використовувався у єгиптян з 3000 р. до н.е. до IV – V ст. н.е., у греків до Х ст. н.е. В античну епоху папірус використовувався в усіх країнах Середноземномор’я. В Західній Європі він господарював до XII століття.

Форма свитку була обрана для того, щоб не пошкоджувалися папірусні листи. Одна книга могла складатися з декількох світків, в той час, як декілька книг складали один твір. На папірусних свитках писали чорнилами з одного боку. Форма довгого свитка дозволяла писати в будь-якому напрямку з однаковою щільністю тексту. Текст на свиток наносився двома засобами: по ширині чи по довжині. Перший використовувався в добу середньовіччя, другий – в античності.

Текст багато ілюстрували розфарбованими малюнками.

Окремі аркуші папірусу з рукописним текстом називали «паперами».

На протязі декількох століть одночасно з папірусом використовували свитки зі шкіри, в тому числі – пергаменту.

Крім папірусу, який був коштовним матеріалом, для повсякденних потреб використовували книжки, зроблені з аркушів слонової кістки, чи з кипарисових дощок, які покривалися воском. Вони скріплялися разом, текст наносився металевою паличкою з загостреним кінцем, яка називалася стилем. Така книжка з двох табличок йменувалася диптихом, три таблички створювали триптих, чотири і більш – поліптих. Для кращого збереження зовнішній бік поліптихів обтягували шкірою. Такими дошками греки і римляни користувалися до IV ст. н.е. Сьогодні збереглися два клада римських табличок з воску.

Така форма книжок була прототипом кодексу (в перекладі - дошка) – книжного блоку.

Виникнення форми кодексу було пов’язано з використанням такого матеріалу як пергамент. Він досить міцний, не пошкоджувався від згину, міг нарізатися на чотирикутні листи, які зшивалися між собою.

Формат давнього кодексу відрізняється від звичайного формату нині існуючої книги – таким він став в добу раннього середньовіччя. В античний період кодекс був майже квадратним.

Аркуші пергаменту складалися, зшивалися за допомогою міцних тонких мотузок і розміщувалися між дошками, які потім обклеювалися шкірою чи пергаментом. Іноді обкладинка інкрустувалася дорогоцінними каміннями і прикрашувалася металевими кутками.

В ІІ ст. кодекс розповсюджується серед християн. Іудеї та римляни прийняли його в ІІІ – IV ст.

В добу раннього середньовіччя остаточно склалася сучасна форма книги.

Книга складалася з аркушів певного формату. Вони збиралися в окремі зшитки – “тетради” – “тетра” – з грецької мови – “четвірка”. За звичаєм, зшиток складався із 4-х аркушів, які були зігнути навпіл, тобто із 8 напіваркушів чи 16 сторінок. Для вивчення книги має значення установлення формату книги по відношенню до формату аркушу паперу. Згідно до цього, формат книги міг бути у ½ долі (аркуш зігнутий навпіл) - 2⁰, ¼ долі (аркуші удруге зігнуті навпіл) - 4⁰, 1/8 долі - 8⁰, 1/16 долі – 16⁰. Як виняток існують книги (Євангелія), надруковані на цільних аркушах. Від кількості зошитів залежав обсяг книги.

Перший зошит книги вміщував сторінки, на яких заносилися основні вихідні данні про видання.

Титул, чи титульний лист - від латинської – надпис, заголовок, чи заголовний лист видання, основний титульний елемент книги, який містив дані про твір. (Перші титульні аркуші, які містили бібліографічні данні, з’являються в книгах венеціанського друкаря Ерхарда Ратдольфу в 1476 р.). В багатотомних виданнях титул міг бути розгорнутим, тоді ліворуч від титулу розміщувався контртитул. Ліворуч від титульного аркушу міг розміщуватися фронтиспис – малюнок, портрет автора, чи особи, якій присвячена книга.

Шмуцтитул – в стародруках – додатковий титул, який розміщався перед титульним аркушем з метою збереження титулу від забруднення, пошкодження. Він міг містить відомості про автора, назву книги. Зворотний бік шмуцтитулу був чистим. Сучасний шмуцтитул передує окремі глави, розділи видання.

Авантитул – перший лист зшитку книги. Його могли залишати чистим, чи друкували марку видання, назву серії чи присвячення.

Форзац – подвійний аркуш паперу, розміщений між блоком книги і палітурними кришками.

До довідкового апарату видання входять заголовні дані, які розміщуються над текстом сторінки, чи в верхній частині бокового поля – так званий колонтитул. Частіше він повторює або прізвище автора, або назву твору, або перші і останні заголовні слова сторінки. Колонцифра – порядковий номер сторінки, чи стовпця книги, розміщується в верхньому чи нижньому полях кожної сторінки. Кустода (для рукописних), сигнатура (для друкованих) – позначення порядкового номера зошиту книги, чи друкованого аркушу видання, розміщувалися в нижньому полі першої сторінки зошита. Призначення кустоди (для рукописних книг) і сигнатури – контролювати підбір аркушів та зошитів при палітурних роботах.

На останніх сторінках рукописних та друкованих книг розміщувався колофон – завершення, текст, якій вміщував відомості про назву книги, її автора, місце та час перепису, чи друку, ім’я писця, чи друкаря, тощо.

Книги оздоблювалися різноманітними малюнками, гравюрами, орнаментальними прикрасами.

Заставки, ініціали (заголовні букви), кінцівки